Майя Жакова
Для одних – «весело і красиво», для інших – «негармонійно»: мурали, тобто художні розписи стін будинків, різні люди оцінюють неоднаково. Приклад тому – остання дискусія довкола стінопису на бульварі Лесі Українки у Києві. Дівчина з вишиванкою в одних викликала захоплення, в інших – невдоволення. Дехто з критиків, наприклад, називав банальним мотив розпису, особливо, мовляв, зважаючи на те, що це малював іноземець – австралійський художник Гвідо Ван Хелден. Про мурали, яких у Києві стає дедалі більше, Радіо Свобода поговорило з ініціаторами таких розписів, деякими культурними діячами та жителями столиці.
Історія мурал-арту в Києві розпочалася кілька років тому, коли дует вуличних художників «Інтересні казки» оформив перший масштабний мурал на Великій Житомирській. Тепер ці хлопці відомі на весь світ і малюють у найбільших містах, а до Києва все частіше приїздять іноземні художники, розповідає куратор проекту «Сіті Арт» Гео Лерос.
«Київський тренд задав австралійський стріт-артист Гвідо Ван Хелден своїми нещодавніми роботами. Ми переважно запрошуємо художників, які можуть це зробити масштабно й епічно, незалежно від того, українські це чи світові художники», – пояснює Гео Лерос.
Мурал українського художника Олександра Корбана на вулиці Антоновича, 48 А
«Багатьом здається: якщо ти красиво малюєш на полотні або на папері, то розмалювати стіну буде зовсім не складно. Однак це не так», – каже куратор проекту. Тому для оформлення муралів шукають досвідчених стріт-артистів. «Якщо художник звертається без досвіду роботи, то це така собі рулетка: вийде в нього щось чи ні. Я впевнений: місто на такі ризики не може йти», – додає він.
Саме міська влада видає дозвіл на легальне розмалювання будинку. За словами арт-куратора, звернутися з відповідним листом до Київради може будь-який художник. До запиту він повинен додати ескіз і приклади попередніх робіт.
«У кожної роботи є свій меценат, який оплачує переліт художнику, проживання, фарби і підйомний кран. Тут художник живе за власний рахунок, гонорар йому ми не виплачуємо», – розповідає подробиці організаційного процесу Гео Лерос.
«У нас є до десяти художників, які можуть це якісно зробити. Якщо ми хочемо малювати більше, зрозуміло, треба залучити художників з-за кордону», – додає він.
«У вас надто люблять критикувати»
На думку Гео Лероса, в Україні досі не розуміють мурал-арту. Втім, для будь-якої цивілізованої країни це нормальна практика.
«У Київ десь півроку тому приїхала людина, яка працює з одним із найкращих архітекторів сучасності Френком Гері. Мені хотілося якусь будівлю типу музею сучасного мистецтва зробити з його командою, – згадує арт-куратор.
«У результаті він, поживши два дні в Києві, сказав, що не готовий тут нічого робити. «У вас люди надто люблять критикувати. Кожен вважає, що він розбирається у всьому і має розказати, як і що треба зробити», – ділиться Гео Лерос враженнями іноземця.
Та ж сама історія і зі стріт-артом. «Якщо глобально замислитись, це – всього лише двоміліметровий шар фарби. Захотів – замалював. Цей галас, який здіймається навколо кожної роботи, абсолютно не виправданий. Адже ніхто не кричить: ось усе місто заставлене пластиковими балконами чи кондиціонерами», – скаржиться Гео Лерос.
Мурал на Гусовського 8/10 австралійця Фінтана Магі
За його ж словами, художники самі вибирають ескіз малюнка. «Коли наша країна доросте до того, що ми зможемо платити десятки тисяч доларів художникам, тоді ми сміливо зможемо задавати тон малюнка і казати: намалюй нам, будь ласка, тут вишиванку чи ще щось, – додає Гео Лерос. – Поки що всі художники, які працювали у наших проектах чи в інших, малювали виключно те, що вони самі хотіли».
Найближчим часом у планах проекту «Сіті Арт» розпис у місті близько шести поверхонь.
«З нами ніхто не узгоджує, що саме малюватимуть на будинках»
Небажаними у центрі Києва вважає мурали співачка й художниця, президент «Фонду відродження культурного середовища Києва» Анжеліка Рудницька. «У нас є райони такі закинуті страшні, де реально людям не вистачає якогось позитиву. Коли б отам, або на Троєщині, де дуже однакові будинки, з’явились якісь малюнки, то це б дало людям і якусь естетичну насолоду, і можливість відрізняти один шматок мікрорайону від іншого», – вважає вона.
«А коли йдеться про, наприклад, Андріївський узвіз, де якусь інопланетянку-українку намалювали, як на мене, це вульгарність», – додає Рудницька.
Мурал «Відродження» на Андріївському узвозі
Її також тривожить, що малюнки з’являються без погодження з жителями міста. «Коли ми говоримо про громадянське суспільство і про нашу активність, ми ж маємо на увазі не тільки контроль політики, а й такі речі, які стосуються кожного з нас, – зазначає Анжеліка Рудницька. – У нас і так місто спаплюжене бордами, яких надміру, які відволікають водіїв від дороги і просто захаращують середовище. А тепер ще додали картини сумнівної естетичної якості».
«Дівчина, яка ніби приміряє до себе вишиванку, – це просто поза законами малювання зроблено, – ділиться вона особистим враженням від муралу на бульварі Лесі Українки у Києві. – Воно негармонійно, будь-який художник скаже, що це неправильно намальовано. Просто хтось дуже активно зайнявся цим проектом і розказує нам, як це здорово. Я не підтримую таку точку зору, мені не подобається».
Мурал на бульварі Лесі Українки, 36 Б
За словами Рудницької, вона не проти муралів, «але це повинно бути із смаком, ненав’язливо, не відволікати людину і дратувати її, а надихати, створювати комфорт, затишок, додавати оптимізму, життєрадісності місту».
«Мурал-арт – це осучаснена традиція розпису хати»
Мурал-арт можна назвати явищем пост-фольклору, вважає фольклорист, професор університету імені Тараса Шевченка Олена Івановська.
«Ми зараз у такій соціально-політичній ситуації, що можна розглядати цю орнаменталістику, яка зараз постає на бруківці, на будинках, як своєрідне маркування свого простору. Що тут Україна, ми – українці, а це своєрідні знаки нашої присутності на цій землі», – каже вона.
Портрет Сергія Нігояна на Михайлівській площі, створений португальським художником Алешандре Фарту
Фольклорист називає мурал осучасненням давньої української традиції. «Традиційний розпис житла мав не лише естетичну, а й знакову природу, оскільки орнаменталістика на хаті мала повідомити кожному, хто проходить повз хату, яка тут родина живе, чи дівчина на видання, чи парубок на порі. У такий спосіб поширювалась інформація через оздобу своєї садиби», – пояснює професор.
«Був певний обереговий смисл у тих розписах. Сьогоднішній варіант не настільки семантично наповнений – це новаційний формат утвердження ідеї. Якщо ця ідея світла, позитивна і зроблена якісно, я – за. А якщо це роблено аж пальці знати, а ще і смисл закладений негативний, це навряд чи комусь сподобається», – додає Олена Івановська.
Вона також вважає, що якщо більшості містян намальований мурал буде не до вподоби і вони активно проти нього виступатимуть, він довго на стіні не протримається.
«Мурал – це просто весело і красиво. І це якось нашу буденність, сірість розфарбовує. Тому що людина створена для щастя і краси у будь-якому форматі», – додає фольклорист.
Що думають кияни?
Радіо Свобода поцікавилося у жителів Києва, чи до вподоби їм мурал-арт. Здебільшого таким розписав радіють, кажуть про те, що це «позитивно і креативно».
Кияни радіють муралам
«Хотілося б, щоб усі сірі куточки Києва були так прикрашені, це дійсно вражаюче. Те, що роблять художники, надихає», – зазначає 27-річна Катерина.
А 17-річний Олександр додає: «Це потрібно, але не в центрі. Тут архітектура гарна, і не треба її псувати. А якщо звичайні будинки у спальних районах, то там можна малювати».
Киянка Ольга пропонує: «Було б добре малювати не на муніципальних будівлях, а у місцях біля галерей, музеїв. Щоб не забруднювати місто і не шкодити місцям культури».
Більшість опитаних на запитання щодо київських муралів відповідали: «Це надихає!»