(Рубрика «Точка зору»)
Мова така універсальна штука, що нею можна ненавидіти, а можна й любити. А можна і те, і інше, при чому водночас.
У час війни кількість вживання мови ненависті непомірно зростає. Це аж ніяк не означає, що мові любові тоді зовсім не знаходиться місця. Якраз навпаки – люди вкрай потребують зрівноважити шальки терезів.
За час бойових дій в українців накопичилася величезна кількість гніву та злості. Спорадично безвідповідальні медіа, засліплені боротьбою за увагу аудиторії, свідомо підсилюють почуття ненависті та нетерпимості. А що з тим коктейлем робити далі, не кажуть, шляхів заміщення не пропонують, тому жовч постійно накопичується.
Коли ж напруженість сутичок на фронті підупала й увага соціуму переключилася на внутрішньополітичну ситуацію, вся ця ненависть, що назбирувалася від початку війни, почала вихлюпуватися назовні. Всі на нервах, тому від будь-якої, навіть не дуже важливої події, соціум спалахує, мов суха стерня. Вітчизняні політики цьому лиш всіляко сприяють, а російські тролі та підбурювачі радо служать каталізаторами таких ситуацій, постійно роздмухуючи будь-яке полум’я.
Від цього всього виникають недоречні міряння величинами трагедії та висловлення «праведного гніву» з приводу слів, вирваних з контексту, різні непорозуміння та небажання чути одне одного.
Мова ненависті не несе конструктиву
Всередині ж самого соціуму злість направляється на тих, хто на неї належним чином не може відповісти й так повсякчас зазнає утисків: дітей, неповносправних та меншини.
Мова ненависті не несе конструктиву. Вона вчить не довіряти нікому, навчає замикатися в собі, боятися Інших, бити слабших. Які наслідки такої політики легко можна побачити по Росії, де путінський режим вперто й послідовно плекав ненависть як один із найважливіших інструментів комунікації із зовнішнім світом та запорукою збереження влади у власних руках.
Такий варіант зовсім не підходить українському соціуму, бо він потребує мови любові й порозуміння. А що цей поки не вдається спрямувати в правильне русло, то любов та часто буває дивною і невмотивованою. І, якщо до Іншого вітчизняні медіа ще не навчилися ставитися відкрито, без перестороги та підозр, то після Майдану навпаки виник зворотній перегин щодо різного роду протестувальників. Майже усіх їх поголовно журналісти іменують «активістами». До цієї категорії потрапляють, як справжні громадські діячі, так і проплачені мітингувальники та рейдери.
Краще зробити щось добре, ніж просто люто ненавидіти ворога
На цьому добродушність медійників не вичерпується і «експертами» називають різних пройдисвітів, «соціологами» – маніпуляторів, що жонглюють надуманими рейтингами, «журналістами» – відвертих «джинсовиків», «волонтерами» – шарлатанів, котрі піаряться, заради власної вигоди. Ті ж, хто справді є експертами, соціологами, журналістами та волонтерами без лапок, часто опиняються поза увагою ручних олігархічних ЗМІ. Не епатажні, не провокативні, а тому й нецікаві.
Це зовсім не та любов, котра необхідна суспільству, щоб врівноважити ненависть. Ворогів слід не ненавидіти, а уважно за ними пильнувати й відповідати на всі їхні провокації. Ненависть робить слабшим й засліплює, притлумлює гостроту інших почуттів, перетягуючи ковдру на себе. Це аж ніяк не означає, що Путіна та його посіпак потрібно любити. Вони не варті і крихти цього почуття.
Натомість любові варті близькі та рідні; солдати, що мерзнуть в окопах, боронячи країну; активісти; волонтери, котрі обмежують себе, але для вояків знайдуть необхідне, та ті, хто просто робить свою роботу, аби Україна одного дня не припинила своє існування.
Коли ненависть підступає до горла – краще одразу те стримати й зробити щось добре – переслати гроші армійцям, сім’ям військових, хворим дітям чи просто нужденним. З цього точно буде куди більше користі, ніж просто сліпо і люто ненавидіти ворога. Вони не варті тих нервів, для чого їм дарувати таку радість?
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції