«Козацька матір» і УГГ. Оксана Мешко, яку в 76 років режим СРСР відправив у заслання до Охотського моря

До 50-ї річниці створення Української Гельсінської групи Радіо Свобода нагадує про те, з якою метою українські інтелектуали створили цю організацію, що вони робили і чому їх так люто переслідував радянський режим.


Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група, УГГ) – перша легальна українська правозахисна організація, заснована 9 листопада 1976 року в Києві під орудою Миколи Руденка та за участю 10 дисидентів (зокрема Левка Лук'яненка, Петра Григоренка, Олекси Тихого). Засновники УГГ хотіли фіксувати порушення прав людини та національних прав в УРСР і легітимізувати правозахисну діяльність через Прикінцевий акт Гельсінських угод (очільник СРСР Брежнєв підписав акт разом із лідерами інших 34 держав 1 серпня 1975 року в Гельсінкі) та апелювати до міжнародної спільноти. Радянський тоталітарний режим піддав членів УГГ жорстоким репресіям. Із 41-го члена УГГ 39 покарали сумарним терміном понад 550 років ув'язнення й заслання. Четверо з них (Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко) загинули в радянських концтаборах, а Михайло Мельник наклав на себе руки під загрозою арешту. Та УГГ не припинила існування й у 1988 році трансформувалася в Українську Гельсінську спілку, яка склала ідеологічне та організаційне підґрунтя для відновлення державної незалежності України.

«Козацька матір» Оксана Мешко

Жінка, яку КДБ так боялося, що у 76 років відправило етапом до Охотського моря на заслання. Жінка, яка спочатку захищала своїх рідних, а потім стала на захист усіх репресованих. Оксана Мешко – співзасновниця Української Гельсінської групи, «зубний біль» КДБ і «легенда дисидентського руху».

(Уперше цей текст був опублікований у 2016 році)

Оксана Мешко, або як її ще називали «козацька матір», народилася 30 січня 1905 року в селі Старі Санжари на Полтавщині. Її батьки – малоземельні селяни – вихідці з козаків, які уникли покріпачення. У багатодітній родині панував козацький дух.

Дитинство Оксани Мешко припало на роки Першої світової війни, Української революції 1917–1920 років і встановлення більшовицького режиму в Україні. Батько – садовод Яків Мешко у 1920 році разом з іншими заручниками був розстріляний «червоними» за невиконання волостю продподатку на Холодній горі в Харкові.

Раніше загинув її 17-літній брат Євген, активіст «Просвіти», боєць повстанського загону. Хату конфіскували. Сестра Віра, брат Іван і мати Оксани розбрелися по світу.

Оксана ж була допитлива й уперта від народження. Їй вдалося у 1927 році вступити на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську і навіть зуміти його закінчити, попри декілька виключень за «соцпоходження».

Мешко кожного разу добивалася відновлення, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, готувалася до екзаменів й складала їх майже екстерном, але так і не вступила в комсомол.

Звинуватили у підготовці замаху на Хрущова

У 1930 році Оксана вийшла заміж за інститутського викладача Федора Сергієнка, колишнього члена Української комуністичної партії. Її чоловіка двічі заарештовували: «Другий його арешт був стільки ж несподіваним, як і безпричинним», – писала Оксана.

Світлини Оксани Мешко з кримінального провадження

Майже рік вона зверталася до різних установ. Дійшла навіть до генерального прокурора УРСР, після чого справу повернули на дорозслідування, і через 9 місяців Федора Сергієнка випустили з-за ґрат. Але після цього чоловік не міг влаштуватись у Дніпропетровську на роботу, тому виїхав на Урал. Туди пізніше з дітьми перебирається й Оксана. Під час бомбардування гине старший син подружжя – 11-річний Євген і в травні 1944-го родина повертається в Україну.

Коли родина Мешко-Сергієнко осідає у Києві, то у 1946 році з Волині туди приїжджає сестра Оксани Віра Худенко. Син Віри – Василь служив у радянській армії, потрапив у німецький полон, утік і загинув у лавах Української повстанської армії (УПА). Сусіди донесли на Віру в НКВС, й коли сестру арештували, Оксана добивається її звільнення. Це закінчилося тим, що обом сестрам висувають звинувачення у «намірі вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова».

Допитували і вдень, і вночі. Пізніше Оксана Мешко напише у своїй книзі спогадів «Між смертю і життям» про ці допити теж.

«Не призналась я і після 21-ї доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30-40 хвилин після «відбою», кінчалися за годину, часом менше, перед «підйомом» ... Вдень пильнував «вовчок», щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфляка», пайок – 300 грамів хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла...» – свідчить проти радянської системи Мешко.

У сталінських концтаборах – «між життям і смертю»

Через 7 місяців кожну з сестер засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Мешко працювала в «сільгоспзоні» на Ухті, била камінь під Іркутськом, була будівельником. Жахи сталінських концтаборів описала пізніше в книжці «Між смертю і життям».

«Це правдивий погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, ворожою людині ідеологією. Книжка швидко стала бібліографічним раритетом. Взимку 1978–1979 років цю книгу читали по Радіо Свобода», – писав політв'язень радянських концтаборів, історик дисидентського руху Василь Овсієнко.

У 1954 році Мешко комісували як хвору, випустили на заслання і через 2 роки вона змогла отримати паспорт і повернутися в Україну – до сина Олеся, який жив у Києві у крихітному помешканні.

Оксана Мешко разом з членами УГГ (зліва направо): Михайло Горинь та Василь Овсієнко. Приблизно 1990 рік

У липні 1956 року полковник юстиції Захарченко, вручаючи Мешко реабілітаційне посвідчення, з ноткою щирості сказав: «Родина просит извинения. Желаю вам счастья и будьте здоровы».

«Щастя» від КДБ полягало в тому, що у 1972 році ув’язнили сина Оксани Мешко – Олеся і вона почала виступати на його захист.

«Оце я вам буду друга» – про заснування УГГ

Коли Микола Руденко поділився з Мешко ідеєю про створення Української Гельсінської групи, вона беззастережно сказала: «Оце я вам буду друга».

За перші два роки діяльності УГГ у Мешко було 9 обшуків. У будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення, а город біля будинку «специ» перекопували декілька разів, вишукуючи «крамолу». Щоб довести 75-річну жінку до інфаркту, на неї вчинили збройний напад.

«Залишившись на свободі одна після арештів 5 лютого 1977 року голови УГГ Миколи Руденка та члена-засновника Олекси Тихого, а невдовзі й усього первинного складу групи, відважна 72-річна жінка змушена була через перманентний характер репресій, застосованих КГБ до членів групи, постійно відтворювати УГГ і самовіддано скеровувати її діяльність, щоб не допустити згасання цього останнього вогнища опору колоніальному режиму, останнього вогника надії багатьох сотень українських політв’язнів, серед яких був і я, її син», – напише про свою матір політв’язень Олесь Сергієнко.

За безстрашність, затятість та сміливість Мешко стали називати «козацькою матір’ю».

Радянську владу не зупинив поважний вік Оксани Мешко і 1980 року її ув’язнюють по примусовій фальсифікованій експертизі у психлікарню. Суд відбувся 5-6 січня 1981 року, нікому з рідних не повідомили, і 76-річну Оксану Мешко приговорили на 6 місяців табору суворого режиму і 5 років заслання. «Я ще Брежнєва переживу!» – казала Оксана Мешко своїм переслідувачам. Так і сталося.

Світлини Оксани Мешко з кримінального провадження

На місце заслання у поселення Аян Хабаровського краю на березі Охотського моря Оксану Мешко везли етапом через усю «імперію зла» 108 діб. В Аяні тоді досиджував останні три місяці заслання її син Олександр Сергієнко. Оксана Мешко перенесла етап, вижила, попри недуги, у занесеній снігом халупці і 1985 року її привезли до Києва.

Оксана Мешко разом із сином на засланні. 1981 рік

Десять років тому, до 40-річчя створення УГГ, Радіо Свобода зібрало факти, записало багато інтерв'ю і створило цикл публікацій про членів Української Гельсінської групи для спеціального проєкту – «Вони підірвали СРСР зсередини».

Думали: «баба Оксана не повернеться»

КДБ вже не знав, що з робити з Мешко і булу ухвалено рішення відпустити дисидентку за кордон – на лікування. У лютому 1988 року на запрошення української діаспори Оксана виїхала до Австралії на операцію і виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні.

Радянська влада сподівалася, що Мешко не повернеться, але вона взяла участь у роботі Світового конгресу вільних українців у США – і повернулася.

Незабаром Оксана Мешко увійшла до координаційної ради, створеної на основі УГГ у 1988 році – Української Гельсінської Спілки (УГС). У квітні 1990 року Мешко відкривала з’їзд УГС, де спілка трансформувалася в Українську республіканську партію і проголосила метою – поступ до незалежності України. У червні того ж року Оксана Мешко зініціювала поновлення діяльності правозахисного руху під назвою Український комітет «Гельсінкі-90», а також восени брала участь у студентському голодуванні.

До проголошення незалежності України Оксана Мешко не дожила трохи більше ніж пів року. На її спільній з матір’ю могилі – козацькі хрести.

Список членів Української Гельсінської групи (УГГ) нараховує 41-го члена. Це 10 засновників і ті, хто долучився до організації пізніше, аж до моменту коли вона змінила формат діяльності і була перейменована на Українську Гельсінську спілку в 1988 році.

Засновники (перші 10 членів, 9 листопада 1976 року):

  1. Микола Руденко – керівник УГГ, письменник, поет
  2. Олесь Бердник – письменник-фантаст, поет
  3. Петро Григоренко – генерал-майор радянської армії, правозахисник
  4. Іван Кандиба – юрист, правозахисник
  5. Левко Лук’яненко – юрист, правозахисник, колишній політв'язень
  6. Мирослав Маринович – інженер, правозахисник
  7. Микола Матусевич – редактор, правозахисник
  8. Оксана Мешко – біолог, засновниця й активістка правозахисного руху
  9. Ніна Строката-Караванська – мікробіолог, правозахисниця
  10. Олекса Тихий – педагог, філолог, філософ

Ті, хто долучився до УГГ згодом (1977–1988 роки):

  1. Ольга Гейко-Матусевич (з 1977 р.)
  2. Віталій Калиниченко (з 1977 р.)
  3. Василь Стрільців (з 1977 р.)
  4. Василь Січко (з 1977 р.)
  5. Петро Січко (з 1977 р.)
  6. Василь Овсієнко (з 1977 р.)
  7. Йосиф Зісельс (з 1978 р.)
  8. Юрій Литвин (з 1978 р.)
  9. Валерій Марченко (з 1978 р.)
  10. Михайло Мельник (з 1978 р.)
  11. Богдан Ребрик (з 1978 р.)
  12. Петро Розумний (з 1978 р.)
  13. Стефанія Шабатура (з 1979 р.)
  14. Олесь Шевченко (з 1979 р.)
  15. Василь Стус (з 1979 р.)
  16. В'ячеслав Чорновіл (з 1979 р.)
  17. Зіновій Красівський (з 1979 р.)
  18. Ярослав Лесів (з 1979 р.)
  19. Микола Горбаль (з 1979 р.)
  20. Володимир Малинкович (з 1978 р.)
  21. Петро Січко (молодший, з 1978 р.)
  22. Ганна Михайленко (з 1979 р.)
  23. Степан Хмара (з 1979 р.)
  24. Віталій Шевченко (з 1980 р.)
  25. Іван Сокульський (з 1979 р.)
  26. Григорій Приходько (з 1979 р.)
  27. Михайло Горинь (з 1982 р.)
  28. Павло Стокотельний (з 1979 р.)
  29. Віктор Нікіпелов (закордонний представник/іноземний член, з 1979 р.)
  30. Вадим Смогитель (з 1978 р.)
  31. Петро Рубан (з 1985 р.)

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Микола Руденко. Філософ, співзасновник УГГ. За що його переслідували в СРСР