Телевізор – річ критично потрібна для перемоги на виборах та існування в політиці, стверджує «Дзеркало тижня». Всупереч постійному зростанню кількості користувачів інтернету і соціальних мереж, майже 80% українців дізнається про головні новини з телевізора. Саме вони, як переконує тижневик, визначають результати виборів. І тому контроль над «ящиком» є чи не головним завданням (на додачу до контролю над виборчими комісіями і ЦВК) тих, хто претендує на перемогу і владу. Видання констатує, що телевізор породжує політиків, телевізор так само їх і вбиває. Саме він – найсильніший інструмент впливу на політичний процес і найпереконливіший аргумент у боротьбі за економічні преференції; спосіб збереження бізнесу в країні, де інші інструменти все ще значно слабкіші. І саме тому це – критично важливий актив для власників. Кожен з них живе точно не за рахунок свого медіа-бізнесу, ба більше, кожен з них витрачає кілька десятків мільйонів доларів на рік на дотації телеканалам. Натомість саме телевізор стає їхнім головним аргументом для переговорів із усіма можновладцями. Отже, ТБ – це останній актив, з яким буде готовий розпрощатися будь-який олігарх у цій країні – Ахметов, Коломойський чи набагато менш відомий Димінський.
Фактично в країні працюють три системи передачі телевізійного сигналу: супутник; аналог і «цифра» – технологія передачі за допомогою кодування відеосигналу й звуку цифровими каналами. «Цифра» – сучасна система, яка надає набагато більше можливостей для донесення сигналу. Нею вже користується Європа, але не Росія, яка досі не вимкнула аналогове ТБ. Подекуди російський аналоговий сигнал проникає так глибоко всередину України, що дістає аж до Дніпра. Це означає, що люди, які звикли дивитися українські канали в аналогу, після його вимкнення дивитимуться російські. І це по всьому периметру українсько-російського кордону. До того ж, в Україні є кілька білих плям, не покритих цифровим мовленням. І вони найімовірніше перейдуть на супутник, який, знову ж таки, транслює повний пакет пропагандистських російських каналів. Видання також нагадує, що єдиним провайдером «цифри» в країні є компанія «Зеонбуд» – монополіст на ринку цифрового телебачення. Створила цього монстра колишня Нацрада з питань телебачення і радіомовлення на чолі з Борисом Холодом, призначеним Віктором Януковичем. Тому очевидно, що саме втікач Янукович і його найближче оточення взяли участь у «Зеонбуді». Інтереси компанії в нинішньому парламенті, як стверджує тижневик, лобіює народний депутат із «Опоблоку» Юрій Мороко, якого пов'язують із Рінатом Ахметовим. Відтак уряд, який ухвалює остаточне рішення про вимкнення аналога, мав би подбати про те, щоб усі потенційні телеглядачі були забезпечені системою прийому цифрового сигналу. Докладніше про те, чим загрожує непродумана мас-медійна політика держави, «Дзеркало тижня» аналізує в статті «Скандальне ліцензування, або Боротьба за «телевізор».
Хто був соратником Анатолія Гриценка на минулих виборах і хто залишився в його команді, досліджував «Український тиждень». Видання констатує, що нині Анатолій Гриценко є одним із основних об’єктів уваги українських журналістів. Свідченням цього можна вважати щонайменше шість інтерв’ю політика, які опублікували центральні ЗМІ впродовж лише трьох місяців. Однак, колишній міністр оборони фактично залишається загадкою для виборця. Після 2014 року про нього майже нічого не було чути. Сьогодні це вигідно вирізняє Гриценка на тлі опонентів, кожен із яких асоціюється з численними проблемами – від війни та безпеки до корупції та соціальних стандартів. Нинішня підтримка Гриценка – це радше аванс. Питання – чи скористається він ним.
У цьому ж числі «Український тиждень» констатує, що у європейських містах, які не знали війни від 1945 року, цілі території опинилися поза законодавством, мігрантські гетто дуже умовно контрольовані владою. Заправляють там зазвичай етнічні мафії, що тримають своїх же співвітчизників у лабетах дикого звичаєвого права. І тільки культ толерантності заважає визнати цей факт і назвати явище своїм ім’ям, наголошує тижневик. Вказувати на етнічну належність злочинців у деяких європейських країнах заборонено законодавством. Але факту тісних кримінальних зв’язків у національних спільнотах це не скасовує. В Україні ситуація з етнічною злочинністю має свої помітні особливості. В українських містах гетто не такі численні й не такі масштабні: є ромські поселення, є певні «агломерації», що утворюються навколо великих ринків, які виникли на початку 1990-х років. Традиційно українська влада намагається усуватися від проблем етнічної злочинності, зазначає видання. З одного боку, просто лінь: не зачіпати національних меншин, доки вони не заважають політичним та економічним інтересам самих можновладців. З другого боку, щоб не отримати звинувачень у ксенофобії, які дуже токсичні для кар’єр політиків. Тижневик зазначає, що часто, коли влада демонструє параліч волі, до дії беруться активні громадяни. Це далеко не завжди має що-небудь спільне з верховенством права й цивілізованими практиками. Представники правих організацій мають рацію, коли порушують питання про законність розміщення ромського табору в заповідній зоні. Однак цей правовий аспект завжди лишиться непомітним, коли відбуватимуться погроми й напади з боку «небайдужих громадян». Монополія на насильство має залишатися в держави, інакше країна ризикує опинитися на межі того хаосу, про який мріють наші вороги, наголошує видання у статті «Закон і п’ята графа».
Дописувач тижневика «Новое время» журналіст та історик Вахтанг Кіпіані вважає, що в українському суспільстві немає чіткого усвідомлення, що буде, коли український прапор знову замайорить над Донецькою, Луганською, Севастопольською держаміністраціями і парламентом Криму. Він вважає, що Київ недооцінює всі складнощі, ймовірні при реінтеграції країни. Насамперед проблеми з тими, хто почуває приналежність до «великого російського народу», і тими, хто взяв зброю і вбивав українців. Повинна бути відповідь: що робити з такими громадянами України? Тільки-но російські війська підуть, ці люди заховають свої орловоголові паспорти, однак не перестануть бути росіянами де-факто і росіянами де-юре. До того ж отримають цілком законні права українських громадян. В першу чергу – право голосу. Кого вони пошлють до Києва представляти свої завжди ущемлені інтереси, можна тільки уявити. Тому, як наголошує журналіст, Україна повинна на найвищому рівні – Мінськ, трибуна ООН, телефонні розмови з Путіним – заявляти, що саме Росія несе відповідальність за життя і подальші перспективи цих людей. Докладніше йдеться в публікації «Путін повинен забрати своїх».