Рішення політиків ухвалюються не просто з оглядкою на рейтинги, а швидше навіть заради рейтингів. Однак чи можна керувати країною так, щоб всім було добре і всім подобалося? Про це розмірковує дописувач тижневика «Новое время» підприємець і викладач Валерій Пекар.
Державне управління – це теж сфера професійної діяльності, нагадує автор. Ухвалення рішень тут має спиратися на професійні знання, які ведуть до довгострокового блага. А виборець жадає короткострокового блага. Що ж робити?
Щоб тримати баланс між короткостроковими і довгостроковими інтересами, потрібне зріле суспільство, здатне брати на себе відповідальність за країну і не шукати простих рішень складних проблем, переконаний автор. Однак, на його думку, «в українському суспільстві переважають постарілі, але не дорослі діти. Сотні років бездержавності і 70 років комунізму сильно ускладнили цю проблему, й історія не залишає нам часу на дорослішання».
У таких умовах, пише далі автор, особливо небезпечно керувати на основі аналізу рейтингів. Це призведе до сильного дисбалансу між короткостроковими і довгостроковими результатами. Причому коли стане зрозуміло, що довгострокові інтереси постраждали, то і рейтинг теж впаде. І трапиться це незабаром.
«Управління на основі рейтингів і опитувань – істотно небезпечніша річ, ніж популізм», – стверджує економіст. Адже популізм може робити ставку на довгострокові інтереси, вступаючи в діалог із людьми і пояснюючи їм, куди і навіщо йде країна. Концентрація тільки на короткострокових результатах, які відображаються в рейтингах та опитуваннях, веде в пекло.
Мудра політика будується на русі до цілей довгострокового блага, і це зовсім не означає неможливості обратися на другий термін, наголошує автор. Президентські терміни в різних країнах зазвичай 4−5 років, і за цей час позитивні зміни вже встигають проявитися. Але для цього потрібно мати як мінімум трирічний, а не тримісячний або тритижневий горизонт. Наважуючись змінити країну, не можна боятися падіння рейтингів. Чистка стаєнь не робиться в білих рукавичках. Це знав ще Геракл, зазначає дописувач у статті «Небезпечна хвороба».
Цьогорічна осінь в Україні обіцяє бути гарячою, попереджає дописувач «Українського тижня» Роман Малко. Він наголошує, що саме тоді Володимир Зеленський буде змушений уперше по-справжньому підбивати підсумки своєї діяльності на посаді президента.
«Справжнім рубіконом для Зеленського та його влади стануть місцеві вибори, які відповідно до Конституції мають відбутися 25 жовтня. Цей фактор уже нині впливає на політику й підкорює собі всі дії та смисли гравців», – переконаний автор.
Він стверджує, що позиції Зеленського останнім часом помітно послабилися. «Славетна монобільшість розсипається. Люди, із якими Зеленський прийшов до влади, системно зникають із його орбіти, а нових підбирати стає дедалі важче», – зазначає автор.
Прикрості ситуації додає і той факт, що ні президент, зі свого боку, ні проукраїнська опозиція зі свого, так і не зуміли знайти спільних точок дотику, щоб порозумітися. Натомість, як переконує дописувач, «реваншисти в його оточенні зачистили територію від занадто проукраїнськи налаштованих «слуг» або обмежили їм доступ до лідера, і президент сьогодні фактично опинився у «ватному вакуумі».
Утім, не лише місцевими виборами може запам’ятатися українцям майбутня осінь, пише далі автор. Зважаючи на сукупність факторів (економічна криза, падіння довіри до владних інституцій, зокрема поліції, розпад президентської коаліції тощо), в країні цілком можна сподіватися справді тектонічних зрушень. Починаючи перевиборами до парламенту й закінчуючи Майданом.
Чи вдасться Володимирові Зеленському «організувати» проти себе масові протести на Майдані, залежатиме тільки від нього самого. Хоча Майдан, як зазначає дописувач, значною мірою сьогодні не вигідний Україні, і це чудово розуміють у патріотичному середовищі. Але він вигідний Путіну, який миттю скористається ситуацією. Тому ніхто свідомо не виводитиме людей на вулицю і не влаштовуватиме протистоянь.
Звісно, якщо влада вдасться до ревізії закону про українську мову чи відважиться на капітуляцію, а потім ще й вирішить жорстко розігнати протести, то революція гарантована, зауважує Роман Малко. Але, знов-таки, для цього треба постаратися. Про це йдеться в матеріалі «Пережити сезон дощів».
Про те, чи варто Володимирові Зеленському восени очікувати на масові протести, розмірковує й інший дописувач «Українського тижня» Станіслав Козлюк. У статті «Мене поправить Майдан» він переконує, що збільшити кількість протестів під вікнами офісу Зеленського можуть спроби наступу на активну частину суспільства: військових, волонтерів, активістів. Готовність людей виходити на масові мирні мітинги засвідчила ситуація у справі про вбивство Павла Шеремета й виклик одеського активіста Сергія Стерненка до СБУ.
Однак, на думку автора, на другий рік президентства Зеленському навряд чи варто очікувати на протести, які збиратимуть сотні тисяч людей. Принаймні за нинішнього політичного курсу. Адже зараз причин для аж таких масових виступів немає, переконаний дописувач.
Володимир Зеленський виграв президентські вибори, ставши ретранслятором роздратування, яке накопичилось у суспільстві за час президентства Петра Порошенка, стверджує «Український тиждень». Автор статті Максим Віхров віддає належне команді Зеленського, оскільки, на його думку, роль бунтівників проти системи Зе-команда відіграла відмінно. Але за рік виявилось, що головні претензії, котрі суспільство висувало до Порошенка, можна тепер переадресувати самому Зеленському, переконаний дописувач. І для Зеленського ці наслідки можуть бути не менш тяжкими, ніж для його попередника, попереджає автор.
Докладніше з претензіями Зеленського до Порошенка, зокрема, в затягуванні війни на Донбасі, в неефективному розслідуванні справ Майдану, в корупції і в залежності від олігархів, і про те, чи впорався чинний президент з цими завданнями, видання розповідає в статті «Траєкторія бумеранга».
Нацгвардія без додаткових повноважень не впорається зі своїми функціями, але чи саме вона їх має виконувати? Відповідь шукали дописувачі «Дзеркала тижня» юристи Михайло Каменєв та Степан Золотар.
За часів Януковича проблем із розмежуванням повноважень не виникало, адже вся влада була сконцентрована в одних руках, нагадують автори. Проте саме МВС взимку 2013-2014 років докладало найбільше зусиль, аби не допустити перемоги Революції гідності: внутрішні війська й міліціонери з «Беркуту» стали в авангарді захисту режиму Януковича і після його втечі вирушили на звалище історії.
Утім, понад 30% «беркутівців», попри розформування підрозділу та проведення реформи, досі служать у лавах поліції, стверджують дописувачі. А діяльність «Беркуту» повзучо героїзується. Внутрішні війська просто перейменували і вдягнули в нову красиву форму, залишивши проблеми, як із конституційністю такого формування, так і з його підпорядкуванням міністрові внутрішніх справ. Докладніше про це йдеться в статті «Нацгвардія – маленькі збройні сили Арсена Авакова».