Наприкінці серпня виповнилося 60 років від депортації радянською владою німецького населення України
Київ, 30 серпня 2001 – Перші німецькі поселення з’явилися в Україні на початку ХІХ століття. Перед Другою світовою війною німецька національна меншина становила приблизно дев’ятсот тридцять тисяч осіб, які мешкали переважно на українському півдні та в Криму.
Із початком німецько-радянської війни комуністична влада поставилася до них як до ворогів, і 20 серпня 1941 року московський уряд ухвалив рішення про депортацію німців та їхніх родин із території України. До кінця серпня та упродовж вересня з Лівобережжя, Приазов’я та Криму було вивезено 450 тисяч німців – спочатку до Ставропольського краю та Ростовської області Росії, а звідти – до Сибіру і Казахстану. Німців Правобережної України від радянської депортації врятував швидкий наступ німецької армії.
Депортовані німці отримали статус «спецпереселенців» і мешкали в закритих поселеннях. Особи віком від 16 до 60 років були зараховані до так званої «трудової армії» і працювали на примусових роботах в умовах, подібних до концтабору, тому смертність серед них сягала від 50 до 70%.
1943 року за підтримки німецької окупаційної влади 350 тисяч німців Правобережжя переселилися до Західної Польщі, а згодом – до Німеччини. Проте 1945 року 250 тисяч із них були виявлені там радянською армією і вивезені до Республіки Комі на лісозаготівлю і працю в копальнях, а також до Середньої Азії. А 1944 року з Криму до Омської області Сибіру були депортовані ще 2300 німців.
13 грудня 1955 року депортовані німці були відновлені в правах, але їм заборонялося повертатися до України. 26 серпня 1964 року радянська влада оголосила про так звану «повну амністію» депортованих німців. Однак обмеження в прописці були скасовані для них тільки 3 листопада 1972 року, і німці почали селитися в Україні. А від кінця 1980-х років триває масове повернення українських німців до Німеччини.
Із початком німецько-радянської війни комуністична влада поставилася до них як до ворогів, і 20 серпня 1941 року московський уряд ухвалив рішення про депортацію німців та їхніх родин із території України. До кінця серпня та упродовж вересня з Лівобережжя, Приазов’я та Криму було вивезено 450 тисяч німців – спочатку до Ставропольського краю та Ростовської області Росії, а звідти – до Сибіру і Казахстану. Німців Правобережної України від радянської депортації врятував швидкий наступ німецької армії.
Депортовані німці отримали статус «спецпереселенців» і мешкали в закритих поселеннях. Особи віком від 16 до 60 років були зараховані до так званої «трудової армії» і працювали на примусових роботах в умовах, подібних до концтабору, тому смертність серед них сягала від 50 до 70%.
1943 року за підтримки німецької окупаційної влади 350 тисяч німців Правобережжя переселилися до Західної Польщі, а згодом – до Німеччини. Проте 1945 року 250 тисяч із них були виявлені там радянською армією і вивезені до Республіки Комі на лісозаготівлю і працю в копальнях, а також до Середньої Азії. А 1944 року з Криму до Омської області Сибіру були депортовані ще 2300 німців.
13 грудня 1955 року депортовані німці були відновлені в правах, але їм заборонялося повертатися до України. 26 серпня 1964 року радянська влада оголосила про так звану «повну амністію» депортованих німців. Однак обмеження в прописці були скасовані для них тільки 3 листопада 1972 року, і німці почали селитися в Україні. А від кінця 1980-х років триває масове повернення українських німців до Німеччини.