Кримська влада проігнорувала річницю голодомору в Україні
Симферополь, 25 листопада 2002 - Як ми вже розповідали, з 23 листопада в Україні офіційно відзначається чергова річниця голодомору, вшановується пам’ять мільйонів загиблих співвітчизників. В Криму ж – повна автономія. Тут і республіканська, і місцева влада повністю проігнорували цей трагічний ювілей.
“Кожний їхній подих та думка були пронизані болем і безвихіддю. Погляди, ще вчора спрямовані вперед, тепер наштовхнулись на непереборну стіну страхітливої реальності. Почорнілі хати, спустошені села, продувані холодом смерті товарні вагони та світ, розлінований колючим дротом, - голодомор, депортація, ГУЛАГ - все що залишилося у тих, кому заповіли вмерти”, - це цитата із звернення до кримчан Єпископа Симферопольського і Кримського УПЦ Київського Патріархату Климента і Муфтія мусульман Криму Хаджи Еміралі Аблаєва.
Втім, жодне офіційне кримське видання це звернення не опублікувало. Більше того, і урядова, і парламентська газети в Криму навіть не згадали, що цими днями в Україні відзначається 70-та річниця початку страшного голодомору, внаслідок якого загинули мільйони людей. Абсолютно індиферентною залишилася і влада. Ні уряд Криму, ні парламент автономії, ні місцеві владні структури жодним словом не згадали про цю жахливу трагедію. Річницю голодомору в Криму відзначили лише представники громадськості і церква.
Справді, у Криму, який у 1933 році перебував у складі РСФСР, голод не так лютував, як на материку. Однак, за свідченням очевидців, з якими мені не раз довелося спілкуватися, у ті роки на півострові гинули десятки, а то й сотні тисяч українців, які масово втікали з охопленої голодом Української РСР. Їх або вбивали так звані “заградітєльниє отряди” НКВД, що стояли на Перекопському перешийку, або ж вони, знесилені, топилися в гнилому Сиваші, або – вмирали на вулицях Симферполя, Ялти чи Севастополя. Моя старенька сусідка, розповідала, що у 33 щоранку на набережній Севастополя знаходили десятки померлих втікачів з-за Перекопу. Вони вмирали від виснаження, або ж від того, що, потрапивши до відносно ситого Севастополя, наїдалися риби, що для виснаженого організму було просто смертельно.
Продовжую цитувати звернення єпископа Климента і муфтія Хаджи Еміралі-ефенді: “Наш шлях до свободи проліг через табори, виселення, голодомори та розстріли. Але новими духовними теренами нашого народу може стати забуття жертв, котрі так і не досягли цієї потаємної мети. Серед них і мертві, і зі скаліченими душами живі. Так, ми не пізнали свободи, забувши, що свобода - не дарунок долі... Разом з тим, ми закликаємо всіх, кому не байдуже мирне сучасне та майбутнє нашої країни, - не забувайте минулого і посильно боріться зі злом, котре породило тоталітаризм”.
Чи почує цей заклик розколоте кримське суспільство, чи почує така прагматична кримська влада? Це запитання залишається без відповіді.
“Кожний їхній подих та думка були пронизані болем і безвихіддю. Погляди, ще вчора спрямовані вперед, тепер наштовхнулись на непереборну стіну страхітливої реальності. Почорнілі хати, спустошені села, продувані холодом смерті товарні вагони та світ, розлінований колючим дротом, - голодомор, депортація, ГУЛАГ - все що залишилося у тих, кому заповіли вмерти”, - це цитата із звернення до кримчан Єпископа Симферопольського і Кримського УПЦ Київського Патріархату Климента і Муфтія мусульман Криму Хаджи Еміралі Аблаєва.
Втім, жодне офіційне кримське видання це звернення не опублікувало. Більше того, і урядова, і парламентська газети в Криму навіть не згадали, що цими днями в Україні відзначається 70-та річниця початку страшного голодомору, внаслідок якого загинули мільйони людей. Абсолютно індиферентною залишилася і влада. Ні уряд Криму, ні парламент автономії, ні місцеві владні структури жодним словом не згадали про цю жахливу трагедію. Річницю голодомору в Криму відзначили лише представники громадськості і церква.
Справді, у Криму, який у 1933 році перебував у складі РСФСР, голод не так лютував, як на материку. Однак, за свідченням очевидців, з якими мені не раз довелося спілкуватися, у ті роки на півострові гинули десятки, а то й сотні тисяч українців, які масово втікали з охопленої голодом Української РСР. Їх або вбивали так звані “заградітєльниє отряди” НКВД, що стояли на Перекопському перешийку, або ж вони, знесилені, топилися в гнилому Сиваші, або – вмирали на вулицях Симферполя, Ялти чи Севастополя. Моя старенька сусідка, розповідала, що у 33 щоранку на набережній Севастополя знаходили десятки померлих втікачів з-за Перекопу. Вони вмирали від виснаження, або ж від того, що, потрапивши до відносно ситого Севастополя, наїдалися риби, що для виснаженого організму було просто смертельно.
Продовжую цитувати звернення єпископа Климента і муфтія Хаджи Еміралі-ефенді: “Наш шлях до свободи проліг через табори, виселення, голодомори та розстріли. Але новими духовними теренами нашого народу може стати забуття жертв, котрі так і не досягли цієї потаємної мети. Серед них і мертві, і зі скаліченими душами живі. Так, ми не пізнали свободи, забувши, що свобода - не дарунок долі... Разом з тим, ми закликаємо всіх, кому не байдуже мирне сучасне та майбутнє нашої країни, - не забувайте минулого і посильно боріться зі злом, котре породило тоталітаризм”.
Чи почує цей заклик розколоте кримське суспільство, чи почує така прагматична кримська влада? Це запитання залишається без відповіді.