Василь Зілгалов Абетка демократії: Чи можна, будучи у Європі, однією ногою стояти тут, а другою в Азії?
Прага, 26 серпня 2003 – У російських «крутих», у тих же ж більшовиків, було в ходу прислів’я: «Широко крокуєш – штани порвеш». Росія неодноразово відчувала на собі оте «широке крокування». Мабуть, тому сьогодні вона намагається встояти на своєму місці, при нагоді нагадуючи про колишні радянські площі. До цього спливає у пам’яті, як у мемуарах нинішнього міністра закордонних справ України згадується загрозливий тріск якоїсь із його одежин на званому дипломатичному рауті на Заході. Чи не є це своєрідним символом, нагадуванням про небезпеку багатовекторності, про стояння однією ногою там, а іншою тут. Тим більше, що сьогодні чимало відомих західних спостерігачів (зокрема, американський експерт Андерс Ослунд) вважають, що Україні спочатку потрібно відчути надійно якийсь один ґрунт, а вже потім дивитися далі. Чи може Україна без кінця намагатися ступати ногами на різні глобальні площини і видавати це за благо для держави?
Активний переговорний процес довкола можливого проекту чотирьох країн колишнього СРСР /Росія, Україна, Казахстан і Білорусія/ під назвою “Єдиний економічний простір” викликає голосну дискусію не лише в цих країнах, але й в Європейському Союзі, з яким Київ має угоду про партнерство і заявляє щодо своїх стратегічних намірів інтегруватися до європейської спільноти. Чи можна такій державі, як Україна, кажучи образно, сидіти сьогодні у двох глобальних санях? Тобто, одночасно йти до ЄС і до ЄЕП, країни котрого нічого спільного з Європою не мають?
Чільні особи українського зовнішньо - політичного відомства заявляють сьогодні, що вони ведуть переговори про вступ до Світової організації торгівлі окремо від ініціаторів переговорів про створення ЄЕП, і перший заступник міністра закордонних справ України Олександр Чалий погодився, що «двох інтеграцій жодна країна світу одномоментно допустити не може. Це як квадратура кола - суперечність самому собі».
Але щодо вступу до СОТ, то тут є свої труднощі, за які відповідає Київ, вони, зокрема, як зауважив щойно Андерс Ослунд, відсунули Україну від реалізації цього плану «через вкрай неринкову поведінку під час аграрної кризи». Вже це свідчить про те, що українське керівництво багато вимагає від ЄС і СОТ, але не виконує елементарних ринкових умов співпраці... Хоча дехто у Києві, зокрема, політолог Михайло Погребинський, вважає « що Україна маневрує, захищаючи свої національні інтереси»... Чим закінчаться ці маневри? Багато спостерігачів не сумніваються, що це стане зрозумілішим після візиту до української столиці комісара ЄС Ґюнтера Ферхойгена, котрий за тиждень до можливого підписання Україною договору про створення Єдиного економічного простору, що планується 18 вересня у Ялті, дістане пояснення влади у Києві, наскільки це збігається з проголошеною тут стратегію руху до об’єднаної Європи.
Чимало спостерігачів вважають, що ЄЕП, створюваний під егідою Москви, є нічим іншим як «відтворенням малого СРСР». Без України зробити це навряд чи реально. І тому низка країн ЄС пропонують створити з Україною щось на зразок договору про вільну торгівлю і «врятувати українців від нового Союзу РСР». Подвійність поведінки інколи корисна в дипломатії, як писав Ніколо Макіавелі, але при умові, що вона допомагає поступові єдиної стратегії. Коли ж дворушництво стає нормою життя, то за словами Леона Фейхтвангера, воно заводить у настільки суперечливі нетрі, вийти з яких стає у критичній ситуації неможливо. Чи допоможе Україні дипломатія двох стільців вийти на стратегічний шлях свого міжнародного, глобального руху? Це, звичайно, покаже найближчий перебіг подій. Якщо донедавна казали, що Україна може вступити до ЄС десь у 2020...разом з Швейцарією, то нині, зважаючи на подвійну стратегію її влади і невиконання низки цивілізованих умов, не виключають що термін європейської інтеграції для Києва може бути автоматично відсунутий як мінімум на 50 років у майбутнє....
Активний переговорний процес довкола можливого проекту чотирьох країн колишнього СРСР /Росія, Україна, Казахстан і Білорусія/ під назвою “Єдиний економічний простір” викликає голосну дискусію не лише в цих країнах, але й в Європейському Союзі, з яким Київ має угоду про партнерство і заявляє щодо своїх стратегічних намірів інтегруватися до європейської спільноти. Чи можна такій державі, як Україна, кажучи образно, сидіти сьогодні у двох глобальних санях? Тобто, одночасно йти до ЄС і до ЄЕП, країни котрого нічого спільного з Європою не мають?
Чільні особи українського зовнішньо - політичного відомства заявляють сьогодні, що вони ведуть переговори про вступ до Світової організації торгівлі окремо від ініціаторів переговорів про створення ЄЕП, і перший заступник міністра закордонних справ України Олександр Чалий погодився, що «двох інтеграцій жодна країна світу одномоментно допустити не може. Це як квадратура кола - суперечність самому собі».
Але щодо вступу до СОТ, то тут є свої труднощі, за які відповідає Київ, вони, зокрема, як зауважив щойно Андерс Ослунд, відсунули Україну від реалізації цього плану «через вкрай неринкову поведінку під час аграрної кризи». Вже це свідчить про те, що українське керівництво багато вимагає від ЄС і СОТ, але не виконує елементарних ринкових умов співпраці... Хоча дехто у Києві, зокрема, політолог Михайло Погребинський, вважає « що Україна маневрує, захищаючи свої національні інтереси»... Чим закінчаться ці маневри? Багато спостерігачів не сумніваються, що це стане зрозумілішим після візиту до української столиці комісара ЄС Ґюнтера Ферхойгена, котрий за тиждень до можливого підписання Україною договору про створення Єдиного економічного простору, що планується 18 вересня у Ялті, дістане пояснення влади у Києві, наскільки це збігається з проголошеною тут стратегію руху до об’єднаної Європи.
Чимало спостерігачів вважають, що ЄЕП, створюваний під егідою Москви, є нічим іншим як «відтворенням малого СРСР». Без України зробити це навряд чи реально. І тому низка країн ЄС пропонують створити з Україною щось на зразок договору про вільну торгівлю і «врятувати українців від нового Союзу РСР». Подвійність поведінки інколи корисна в дипломатії, як писав Ніколо Макіавелі, але при умові, що вона допомагає поступові єдиної стратегії. Коли ж дворушництво стає нормою життя, то за словами Леона Фейхтвангера, воно заводить у настільки суперечливі нетрі, вийти з яких стає у критичній ситуації неможливо. Чи допоможе Україні дипломатія двох стільців вийти на стратегічний шлях свого міжнародного, глобального руху? Це, звичайно, покаже найближчий перебіг подій. Якщо донедавна казали, що Україна може вступити до ЄС десь у 2020...разом з Швейцарією, то нині, зважаючи на подвійну стратегію її влади і невиконання низки цивілізованих умов, не виключають що термін європейської інтеграції для Києва може бути автоматично відсунутий як мінімум на 50 років у майбутнє....