Тарас Марусик
Автори згадують американського політолога Збіґнева Бжезинського, який 13 років тому, після розпаду СРСР, рекомендував новим елітам незалежних держав почати свою діяльність з дерусифікації (цитую в перекладі): “Він ніби-то вважав розмовну російську і друковані видання недержавною мовою загрозою національній безпеці. Тільки через роки лідери СНД зрозуміли, що ізоляція російської мови – питання не тільки гуманітарної, але в першу чергу економічної політики. Але, оскільки це обіцяло вигоди новим елітам, напучування американського друга почало втілюватися в життя” (к. ц.).
Автори статті в “Нєзавісімой ґазєтє” зазначають, що в Росії населення стільки, як і в решті 14 колишніх республіках СРСР – по 140 мільйонів. Не менше 100 мільйонів, на їхню думку, ще знають російську, але через 10 років (цитую) “навіть політики цих країн навряд чи зможуть спілкуватися один з одним без перекладача” (к. ц.).
В статті наводять дані переписів, які свідчать про неухильне скорочення росіян на території СНД. Так, у Таджикистані кількість росіян зменшилася з 400 до 60 тисяч. В Україні росіянами себе визнали менше 8 мільйонів проти понад 12 мільйонів у 1989 році (цитую): “Більшість з тих, хто в рубриці “національність” замінив слово “росіянин” на “українець”, пояснюють, що в цій країні російська стала неперспективною мовою” (к. ц.). А в Туркменії, за даними “Нєзавісімой ґазєти”, після скасування інституту подвійного громадянства, 100 тисяч російськомовних мешканців змушені приховувати своє походження і факт володіння цією мовою.
Колишні прибалтійські республіки Литва, Латвія та Естонія намагаються ще активніше, ніж раніше, позбуватися всього, що пов’язане з “окупаційним режимом”.
Ще одна цитата, присвячена Україні: “Леонід Кучма, який прийшов до влади завдяки обіцянкам надати російській статус другої державної мови, тепер каже, що навіть офіційний статус її в країні неможливий і непотрібний. А молдавський лідер Володимир Воронін, який раніше сповідував комуністичні ідеї єднання колишніх республік, тепер, коментуючи мовну проблему, каже, що спочатку народові треба знайти, “що покласти під язик”, а потім вже про мову задумуватися” (к. ц.).
Автори статті коротко характеризують ситуацію з російською мовою в кожній країні пострадянського простору, наводять цифри кількости школярів і студентів, які навчаються російською. Цікаво, що в трьох балтійських державах російська є іноземною, в Україні, Грузії та Вірменії – мовою національної меншини, в Киргизії і Казахстані – офіційною, в Білорусі – державною, а в решті країн – мовою міжнаціонального спілкування.
Це були деякі фрагменти статті з московської “Нєзавісімой ґазєти” “Масова дерусифікація стала потужним засобом роз’єднання”.
Автори статті в “Нєзавісімой ґазєтє” зазначають, що в Росії населення стільки, як і в решті 14 колишніх республіках СРСР – по 140 мільйонів. Не менше 100 мільйонів, на їхню думку, ще знають російську, але через 10 років (цитую) “навіть політики цих країн навряд чи зможуть спілкуватися один з одним без перекладача” (к. ц.).
В статті наводять дані переписів, які свідчать про неухильне скорочення росіян на території СНД. Так, у Таджикистані кількість росіян зменшилася з 400 до 60 тисяч. В Україні росіянами себе визнали менше 8 мільйонів проти понад 12 мільйонів у 1989 році (цитую): “Більшість з тих, хто в рубриці “національність” замінив слово “росіянин” на “українець”, пояснюють, що в цій країні російська стала неперспективною мовою” (к. ц.). А в Туркменії, за даними “Нєзавісімой ґазєти”, після скасування інституту подвійного громадянства, 100 тисяч російськомовних мешканців змушені приховувати своє походження і факт володіння цією мовою.
Колишні прибалтійські республіки Литва, Латвія та Естонія намагаються ще активніше, ніж раніше, позбуватися всього, що пов’язане з “окупаційним режимом”.
Ще одна цитата, присвячена Україні: “Леонід Кучма, який прийшов до влади завдяки обіцянкам надати російській статус другої державної мови, тепер каже, що навіть офіційний статус її в країні неможливий і непотрібний. А молдавський лідер Володимир Воронін, який раніше сповідував комуністичні ідеї єднання колишніх республік, тепер, коментуючи мовну проблему, каже, що спочатку народові треба знайти, “що покласти під язик”, а потім вже про мову задумуватися” (к. ц.).
Автори статті коротко характеризують ситуацію з російською мовою в кожній країні пострадянського простору, наводять цифри кількости школярів і студентів, які навчаються російською. Цікаво, що в трьох балтійських державах російська є іноземною, в Україні, Грузії та Вірменії – мовою національної меншини, в Киргизії і Казахстані – офіційною, в Білорусі – державною, а в решті країн – мовою міжнаціонального спілкування.
Це були деякі фрагменти статті з московської “Нєзавісімой ґазєти” “Масова дерусифікація стала потужним засобом роз’єднання”.