Сергій Грабовський
Аудіозапис програми:
Київ, 29 вересня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена наступним президентським виборам в Україні
Столиця України у виборчих перегонах – у чому полягає специфіка цього регіону держави? Якими наразі є електоральні настрої киян? Чим відрізняється столичний виборець? Свій погляд на ці питання пропонує політолог Віктор Каспрук.
Віктор Каспрук
Київ на президентських виборах 2004 року є, втім, як і завжди, унікальним. Протягом усіх років незалежності, столиця під час виборів та інших заходів народного волевиявлення, завжди була найбільш демократичною і найбільш прозахідно орієнтованою.
І це попри відплив того населення, яке перебувало на території Києва до початку масових міграційних процесів кінця 1980-х - початку 90-х років та мігрувало до США, Європи, Ізраїлю та інших економічно привабливих земель.
А також незважаючи на той момент, що у Києві є багато новоприбульців з інших місцевостей – нещодавня “донецька” міграція, попередня “дніпропетровська” та інші.
Проте певне столичне ментальне поле захоплює навіть новоприбульців і вони за досить короткий час перетворюються на більш толерантних, більш прозахідних електоральників. Іншим дієвим чинником, який підтверджує політичну окремішність Києва, є те, що будучи одним з найпотужніших, якщо не найпотужнішим в політичному і економічному плані регіонів, столиця не стала підвладною жодному угрупованню.
Навіть, так зване київське угруповання, яке прийнято ототожнювати з керівництвом СДПУ(о) чи команда мера Києва Олександра Омельченка, не контролюють повністю столицю.
Окремою і досить цікавою темою, є відомий феномен, що Київ, будучи і досі переважно російськомовним за мовою спілкування, є абсолютно проукраїнським за волевиявленням та ментальною і культурною традицією.
В цьому плані можна згадати, що від початку часів незалежності саме Київ виступав локомотивом запровадження українізації в освіті, в культурі та інших царинах суспільного життя.
На сьогодні не лише російськомовне, а й і етнічно-російське населення Києва переважно усвідомлює, що саме Україна є його батьківщиною. Це цілком нормальне явище. Адже людина, котра свідомо вибрала собі не просто місце проживання, а батьківщину, мусить або ж любити цю свою батьківщину, або покинути. Все інше є збоченням.
Якщо провести певну аналогію, то на відміну від інших регіонів України, де домінують місцеві, в політичному розумінні феодальні князі, Київ у політичному сенсі досі ментально користується Магдебурзьким правом. Він є абсолютно демократичним, порівняно з іншими регіонами, і більш інтегрованим до західних цінностей. Фактично він є шлюзом у європейську спільноту.
Відповідно до цього, дуже легко спрогнозувати, що і на виборах 2004 року Київ буде голосувати за максимально демократичного, максимально прозахідного кандидата, яким є на сьогодні Віктор Ющенко.
Також просто спрогнозувати, що будь-які фальсифікації (прямі чи непрямі) волевиявлення буде найважче запроваджувати саме у столиці. І це знають всі сторони, котрі приймають участь у виборчих перегонах.
А ще Київ є тим регіоном, де виборець не просто найбільш поінформований, а й найбільш підготовлений. Цебто він цю інформованість перетворив у власні вподобання, у власні цінності і на загал є найбільш зрілим виборцем.
Однак це не є простою сукупністю якихось інтелектуальних чи інших сил, зрілість ця має системний характер. Ця зрілість є переходом до зрілого громадянського суспільства. У цьому сенсі можна констатувати, що столиця – регіон, найбільш просунутий до громадянського суспільства. Він має дуже велику перспективу на майбутнє, як локомотив будь-яких соціально-політичних прогресивних запроваджень в Україні.
А якщо якимось чином до влади в Україні прийдуть регресивні і історично відсталі сили, то саме Київ буде для них найбільшою проблемою. І навряд чи будь-яким силам вдасться його “перетравити” та інтегрувати до структур іншого типу.
Адже ця окремічність має корені ще з радянських і навіть дорадянських часів, коли Київ був не лише центром умовної столиці чи губернії, а центром наукової, культурної, політичної думки. Та й, власне кажучи, завжди був історичним центром і серцем всієї України-Руси.
Олекса Боярко
Інший київський політолог Борис Бахтєєв частково погоджується зі своїм колегою, але водночас наголошує на тому, що Київ утомився бути “передовим загоном української демократії” Слово Борису Бахтєєву.
Борис Бахтєєв
Що ближчими стають вибори, то частіше саме вони перетворюються на тему розмов між випадковими людьми - попутниками в транспорті, покупцями в магазині, а також розмов між знайомими, що відбуваються в публічних місцях, і що їх не надто приховують від сторонніх. Цього разу надто часто в таких розмовах лунає незвичний раніше для киян рефрен: за нас уже все вирішили; йти на вибори й голосувати немає сенсу.
Столиця й на попередніх виборах ледь не била рекорди з неявки виборців на виборчі дільниці. Але мотивація для цього була іншою: хтось не визначився з пріоритетами, хтось не бачив для себе привабливого об‘єкта голосування, хтось уважав, що є важливіші справи, а на участь у виборах шкода часу.
У такий спосіб відсівалися ті з громадян, хто голосував за методом лотереї чи то наукового втикання, за кого випаде, й у підсумку голосування мешканців столиці було досить свідомим. Мотивація неучасті у виборах на кшталт "голосуй - не голосуй - це однаково ні на що не вплине" була характерною здебільшого для того самого Донбасу, але аж ніяк не для столиці.
Феномен "Київ на виборах" став наочним ще за горбачовських часів, коли на перших же більш-менш вільних виборах до З''їзду народних депутатів СРСР кияни провалили всіх без винятку спущених з гори кандидатів - навіть тих, хто балотувався в окрузі одноосібно й не мав конкурентів.
Київ проголосував "проти" на референдумі за збереження СРСР. Якщо взяти історію вже незалежної України, то столиця була, мабуть, єдиним регіоном України поза межами західноукраїнських земель, що безперервно постачав до Верховної Ради депутатів національно-демократичного спрямування.
1998 року, коли вперше з''явилося голосування за партійними списками, "трійка призерів" голосування в Києві істотно відрізнялася від загальноукраїнських підсумків виборів: "Вперед, Україно", "Реформи і порядок", Народний Рух України.
Якби ціла країна проголосувала тоді так, як столиця, то хто знає: можливо, минулого травня в штаб-квартирі Євросоюзу було б піднято й прапор України як повноправного члена. У будь-якому разі, якби ціла країна проголосувала саме так, сьогодні розрив між Україною та її західними сусідами не виглядав би таким важким для подолання, не скидався б на цивілізаційний розлам.
На президентських виборах 1999 року, якби ціла країна проголосувала так, як столиця, то суперником Леоніда Кучми у другому турі був би Олександр Мороз. На парламентських виборах 2002 року лідерами голосування в Києві стали "Наша Україна" (24%), Блок Юлії Тимошенко (22%) та очолювана міським головою Олександром Омельченком "Єдність" (11%).
Характерно, що в столичних мажоритарних округах перемогу святкували представники лише двох сил - "Нашої України" та "Єдності". Утім, усі без винятку депутати-мажоритарники від останньої віддали перевагу участі в парламентській більшості - провладній і аж ніяк не опозиційній.
Утім, цей факт не став загальноусвідомлюваним - а відтак, версія про ідейну близькість "Єдності" та особисто її лідера до провідних опозиційних сил популярна й донині. Що може зіграти злий жарт на президентських виборах: частина киян, які проголосували б за Віктора Ющенка, в першому турі віддадуть свої голоси Омельченкові.
Бодай із тих міркувань, що він - "міцний господарник", і за його мерства столиця розвивається успішніше, ніж будь-яке інше місто України. Принаймні, на виборах міського голови 2002 року реальних конкурентів Омельченко не мав.
Утім, тут є декілька підводних каменів. Один із них - то власне становище Києва як столиці держави з олігархічною політико-економічною моделлю. За цієї моделі, столиця завжди перетворюється на центр петікання фінансових потоків загальнодержавного масштабу. І через це столиця просто-таки за визначенням має бути багатшою, ніж будь-яке інше місто.
Другий підводний камінь полягає в тому, що місцеві вибори в Україні (в тому числі й вибори міських голів) відбуваються в той самий день і в ту саму годину, що й вибори до парламенту. А через це носять відверто вторинний, другорядний щодо парламентських виборів характер.
І громадяни (вони ж виборці) звертають головну увагу саме на вибори до парламенту, і опозиція всі свої сили кладе на парламентські вибори. Місцеві ж вибори проходять за залишковим принципом.
От у цьому, можливо, і полягає один із секретів успішності київського міського голови. Усе це робить актуальним питання: чи так уже багато киян - навіть тих, хто голосував за Олександра Омельченка на виборах міського голови - захочуть бачити його президентом?
То що ж спонукає киян ставитися до наступних виборів зі зневірою? Можливо, втома від виборів. Точніше, втома від того, що вибір киян завжди виявляється малозначущим у масштабі України, й підсумковий вигляд влади виявляється зовсім не таким, яким би хотіли його бачити столичні мешканці.
Є у столиці й суто київська проблема: дуже велика кількість людей, що живуть і працюють у Києві без формальної реєстрації тут. Тобто, без прописки. Ці люди значною частиною за своїми політичними уподобаннями нічим не відрізняються від киян - але їхні голоси будуть утрачені. Бо їхати додому лише заради голосування на виборах стане далеко не кожен.
І якщо нелегальні заробітчани-емігранти за кордоном ще можуть піти на вибори (вірячи в те, що українські консульства не передаватимуть інформацію про них місцевій поліції), то нелегальні заробітчани-кияни не матимуть жодної гарантії того, що одразу після голосування (а скоріше, ще до нього) їх не поведуть розбиратися.
Олекса Боярко
А народний депутат – член фракції “Наша Україна”, депутат від Києва Борис Беспалий вважає, що українська столиця зараз живе сподіванням на оновлення влади, відродження міських традицій і культури. Говорить Борис Беспалий.
Борис Беспалий
Київ завжди чарівний і зараз чарівний як завжди. Але мені здається, що в повітрі розливається, знаєте, що буває “Весна надії”, а у нас така “Осінь надії”. Тобто Київ чекає змін. В Києві все дуже добре, крім поки що, на жаль, політичного клімату в Україні.
От в нас є таке очікування повної гармонії, що наше прекрасне місто, європейська столиця стане і в політичному сенсі столицею європейською, а не якимось додатком євроазійським. Так що Київ в очікуванні.
Київ надіється і сподівається на те, що результати виборів будуть такими що буде ... Знаєте, я б сказав, що в Україні відкриті 2 дверей: Кучмі від влади, Україні повномасштабно в Європу. В Києві це відчувається більше, ніж деінде.
Олекса Боярко
“Кияни – це люди вільнодумні” – так вважає лідер Соціалістичної партії, кандидат у президенти України Олександр Мороз. Йому слово.
Олександр Мороз
Столиця України, як і столиця кожної держави відзначається більшим вільнодумством, умовно кажучи, що було незвичним при переході від однієї системи до іншої. Це була позитивна характеристика міста, особливо на початку 1990-тих років, тому що тут не можна було говорити з впевненістю про те, що хтось може вплинути на наслідки громадського опитування чи голосування з того чи іншого приводу, якщо це не було добре підготовлено в інформаційному відношенні, якщо кияни не були добре проінформовані про суть речей.
Сьогодні ситуація певною мірою змінилася. І ця винятковість столиці, на мій погляд, відійшла в минуле. Ті ж тенденції, що характерні для всієї України, в тому числі і для провінції, властиві для Києва.
Однак робота серед виборців різних політичних сил дає свої наслідки. Якщо до 1994 року не можна було сподіватися на підтримку представника від лівих політичних сил, то виборча кампанія 1999 року спростувала такий висновок. Представник СПУ, я мову веду про себе, отримав 15% підтримки, вийшовши на друге місце серед усіх кандидатів в президенти.
Сьогодні ситуація розвивається подібним чином. Попередні соціологічні заміри свідчать про цілком реальну можливість підтримки киян для виходу в ІІ тур виборчої кампанії.
Я думаю, що це певною мірою говорить про те, що кияни більш поінформовані з одного і іншого боку, з різних боків. Це свідчить про те, що кияни зберегли здатність вирішувати і займати позицію усвідомлено.
Олекса Боярко
І наостанок – історичний екскурс. 87 років тому на Україні відбулися вибори до Всеросійських Установчих Зборів. Про їхні результати у Києві та на Київщині розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після Жовтневого перевороту у Петрограді Українська Центральна Рада 20 листопада 1917 року видала свій Третій Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку як автономну частину Російської федерації.
Центральна Рада призначила вибори до Українських Установчих Зборів на 9 січня наступного року, 24 листопада створила Всеукраїнську виборчу комісію на чолі з Морозом, а 29 листопада ухвалила Закон про вибори. Затвердження самовизначення України у складі демократичної Російської федерації Центральна Рада поклала на Всеросійські Установчі Збори. Вибори до них по Київському виборчому округу, до якого входив і Київ, відбулися 26–28 листопада. До списків були внесені 2 мільйона 630 тисяч виборців. У виборах по Києву перемогли українські соціалістичні партії, за кандидатів яких проголосувало 46% виборців у гарнізоні, а в самому місті – понад 25%. Друге місце у Києві вибороли “праві росіяни” (20 з половиною відсотків), третє – більшовики (16,8%), четверте – кадети (10%). Кандидати від Єврейського національного блоку набрали 8 з половиною відсотків голосів, від поляків – понад 6, від російських есерів – чотири цілих і дві десятих відсотка. Найменше голосів у Києві набрали “група селян” та “військово-революційний союз”, які набрали по одній десятій відсотка голосів виборців. По Київському округу також перемогли українські соціалістичні партії, за кандидатів яких проголосувало 77% усіх виборців. Друге місце вибороли кандидати від Єврейського національного блоку (6%), третє – від більшовиків (4%), четверте – від “правих росіян” (три і три десятих відсотка голосів).
Найменше голосів по Київському округу набрали “торгово-промисловці” (дві десятих відсотка), народні соціалісти і українські федералісти (теж дві десятих відсотка) та партія “Єдність” (одна десята відсотка). Схожість результатів, отриманих у Києві та на Київщині, продемонстрували єврейські соціалісти (близько восьми десятих відсотка голосів), Бунд (близько одного і двох десятих відсотка) та партія “Поалєй-Ціон” (близько п’яти десятих відсотка). Натомість за кадетів у Києві проголосувало у 8 разів більше виборців, ніж у Київському окрузі, за “правих росіян” – у 7 разів більше, за більшовиків – у 4 рази. Загалом в Україні на виборах до Всеросійських Установчих Зборів перемогли українські соціалістичні партії, які отримали підтримку близько п’яти мільйонів виборців.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену наступним президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 29 вересня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена наступним президентським виборам в Україні
Столиця України у виборчих перегонах – у чому полягає специфіка цього регіону держави? Якими наразі є електоральні настрої киян? Чим відрізняється столичний виборець? Свій погляд на ці питання пропонує політолог Віктор Каспрук.
Віктор Каспрук
Київ на президентських виборах 2004 року є, втім, як і завжди, унікальним. Протягом усіх років незалежності, столиця під час виборів та інших заходів народного волевиявлення, завжди була найбільш демократичною і найбільш прозахідно орієнтованою.
І це попри відплив того населення, яке перебувало на території Києва до початку масових міграційних процесів кінця 1980-х - початку 90-х років та мігрувало до США, Європи, Ізраїлю та інших економічно привабливих земель.
А також незважаючи на той момент, що у Києві є багато новоприбульців з інших місцевостей – нещодавня “донецька” міграція, попередня “дніпропетровська” та інші.
Проте певне столичне ментальне поле захоплює навіть новоприбульців і вони за досить короткий час перетворюються на більш толерантних, більш прозахідних електоральників. Іншим дієвим чинником, який підтверджує політичну окремішність Києва, є те, що будучи одним з найпотужніших, якщо не найпотужнішим в політичному і економічному плані регіонів, столиця не стала підвладною жодному угрупованню.
Навіть, так зване київське угруповання, яке прийнято ототожнювати з керівництвом СДПУ(о) чи команда мера Києва Олександра Омельченка, не контролюють повністю столицю.
Окремою і досить цікавою темою, є відомий феномен, що Київ, будучи і досі переважно російськомовним за мовою спілкування, є абсолютно проукраїнським за волевиявленням та ментальною і культурною традицією.
В цьому плані можна згадати, що від початку часів незалежності саме Київ виступав локомотивом запровадження українізації в освіті, в культурі та інших царинах суспільного життя.
На сьогодні не лише російськомовне, а й і етнічно-російське населення Києва переважно усвідомлює, що саме Україна є його батьківщиною. Це цілком нормальне явище. Адже людина, котра свідомо вибрала собі не просто місце проживання, а батьківщину, мусить або ж любити цю свою батьківщину, або покинути. Все інше є збоченням.
Якщо провести певну аналогію, то на відміну від інших регіонів України, де домінують місцеві, в політичному розумінні феодальні князі, Київ у політичному сенсі досі ментально користується Магдебурзьким правом. Він є абсолютно демократичним, порівняно з іншими регіонами, і більш інтегрованим до західних цінностей. Фактично він є шлюзом у європейську спільноту.
Відповідно до цього, дуже легко спрогнозувати, що і на виборах 2004 року Київ буде голосувати за максимально демократичного, максимально прозахідного кандидата, яким є на сьогодні Віктор Ющенко.
Також просто спрогнозувати, що будь-які фальсифікації (прямі чи непрямі) волевиявлення буде найважче запроваджувати саме у столиці. І це знають всі сторони, котрі приймають участь у виборчих перегонах.
А ще Київ є тим регіоном, де виборець не просто найбільш поінформований, а й найбільш підготовлений. Цебто він цю інформованість перетворив у власні вподобання, у власні цінності і на загал є найбільш зрілим виборцем.
Однак це не є простою сукупністю якихось інтелектуальних чи інших сил, зрілість ця має системний характер. Ця зрілість є переходом до зрілого громадянського суспільства. У цьому сенсі можна констатувати, що столиця – регіон, найбільш просунутий до громадянського суспільства. Він має дуже велику перспективу на майбутнє, як локомотив будь-яких соціально-політичних прогресивних запроваджень в Україні.
А якщо якимось чином до влади в Україні прийдуть регресивні і історично відсталі сили, то саме Київ буде для них найбільшою проблемою. І навряд чи будь-яким силам вдасться його “перетравити” та інтегрувати до структур іншого типу.
Адже ця окремічність має корені ще з радянських і навіть дорадянських часів, коли Київ був не лише центром умовної столиці чи губернії, а центром наукової, культурної, політичної думки. Та й, власне кажучи, завжди був історичним центром і серцем всієї України-Руси.
Олекса Боярко
Інший київський політолог Борис Бахтєєв частково погоджується зі своїм колегою, але водночас наголошує на тому, що Київ утомився бути “передовим загоном української демократії” Слово Борису Бахтєєву.
Борис Бахтєєв
Що ближчими стають вибори, то частіше саме вони перетворюються на тему розмов між випадковими людьми - попутниками в транспорті, покупцями в магазині, а також розмов між знайомими, що відбуваються в публічних місцях, і що їх не надто приховують від сторонніх. Цього разу надто часто в таких розмовах лунає незвичний раніше для киян рефрен: за нас уже все вирішили; йти на вибори й голосувати немає сенсу.
Столиця й на попередніх виборах ледь не била рекорди з неявки виборців на виборчі дільниці. Але мотивація для цього була іншою: хтось не визначився з пріоритетами, хтось не бачив для себе привабливого об‘єкта голосування, хтось уважав, що є важливіші справи, а на участь у виборах шкода часу.
У такий спосіб відсівалися ті з громадян, хто голосував за методом лотереї чи то наукового втикання, за кого випаде, й у підсумку голосування мешканців столиці було досить свідомим. Мотивація неучасті у виборах на кшталт "голосуй - не голосуй - це однаково ні на що не вплине" була характерною здебільшого для того самого Донбасу, але аж ніяк не для столиці.
Феномен "Київ на виборах" став наочним ще за горбачовських часів, коли на перших же більш-менш вільних виборах до З''їзду народних депутатів СРСР кияни провалили всіх без винятку спущених з гори кандидатів - навіть тих, хто балотувався в окрузі одноосібно й не мав конкурентів.
Київ проголосував "проти" на референдумі за збереження СРСР. Якщо взяти історію вже незалежної України, то столиця була, мабуть, єдиним регіоном України поза межами західноукраїнських земель, що безперервно постачав до Верховної Ради депутатів національно-демократичного спрямування.
1998 року, коли вперше з''явилося голосування за партійними списками, "трійка призерів" голосування в Києві істотно відрізнялася від загальноукраїнських підсумків виборів: "Вперед, Україно", "Реформи і порядок", Народний Рух України.
Якби ціла країна проголосувала тоді так, як столиця, то хто знає: можливо, минулого травня в штаб-квартирі Євросоюзу було б піднято й прапор України як повноправного члена. У будь-якому разі, якби ціла країна проголосувала саме так, сьогодні розрив між Україною та її західними сусідами не виглядав би таким важким для подолання, не скидався б на цивілізаційний розлам.
На президентських виборах 1999 року, якби ціла країна проголосувала так, як столиця, то суперником Леоніда Кучми у другому турі був би Олександр Мороз. На парламентських виборах 2002 року лідерами голосування в Києві стали "Наша Україна" (24%), Блок Юлії Тимошенко (22%) та очолювана міським головою Олександром Омельченком "Єдність" (11%).
Характерно, що в столичних мажоритарних округах перемогу святкували представники лише двох сил - "Нашої України" та "Єдності". Утім, усі без винятку депутати-мажоритарники від останньої віддали перевагу участі в парламентській більшості - провладній і аж ніяк не опозиційній.
Утім, цей факт не став загальноусвідомлюваним - а відтак, версія про ідейну близькість "Єдності" та особисто її лідера до провідних опозиційних сил популярна й донині. Що може зіграти злий жарт на президентських виборах: частина киян, які проголосували б за Віктора Ющенка, в першому турі віддадуть свої голоси Омельченкові.
Бодай із тих міркувань, що він - "міцний господарник", і за його мерства столиця розвивається успішніше, ніж будь-яке інше місто України. Принаймні, на виборах міського голови 2002 року реальних конкурентів Омельченко не мав.
Утім, тут є декілька підводних каменів. Один із них - то власне становище Києва як столиці держави з олігархічною політико-економічною моделлю. За цієї моделі, столиця завжди перетворюється на центр петікання фінансових потоків загальнодержавного масштабу. І через це столиця просто-таки за визначенням має бути багатшою, ніж будь-яке інше місто.
Другий підводний камінь полягає в тому, що місцеві вибори в Україні (в тому числі й вибори міських голів) відбуваються в той самий день і в ту саму годину, що й вибори до парламенту. А через це носять відверто вторинний, другорядний щодо парламентських виборів характер.
І громадяни (вони ж виборці) звертають головну увагу саме на вибори до парламенту, і опозиція всі свої сили кладе на парламентські вибори. Місцеві ж вибори проходять за залишковим принципом.
От у цьому, можливо, і полягає один із секретів успішності київського міського голови. Усе це робить актуальним питання: чи так уже багато киян - навіть тих, хто голосував за Олександра Омельченка на виборах міського голови - захочуть бачити його президентом?
То що ж спонукає киян ставитися до наступних виборів зі зневірою? Можливо, втома від виборів. Точніше, втома від того, що вибір киян завжди виявляється малозначущим у масштабі України, й підсумковий вигляд влади виявляється зовсім не таким, яким би хотіли його бачити столичні мешканці.
Є у столиці й суто київська проблема: дуже велика кількість людей, що живуть і працюють у Києві без формальної реєстрації тут. Тобто, без прописки. Ці люди значною частиною за своїми політичними уподобаннями нічим не відрізняються від киян - але їхні голоси будуть утрачені. Бо їхати додому лише заради голосування на виборах стане далеко не кожен.
І якщо нелегальні заробітчани-емігранти за кордоном ще можуть піти на вибори (вірячи в те, що українські консульства не передаватимуть інформацію про них місцевій поліції), то нелегальні заробітчани-кияни не матимуть жодної гарантії того, що одразу після голосування (а скоріше, ще до нього) їх не поведуть розбиратися.
Олекса Боярко
А народний депутат – член фракції “Наша Україна”, депутат від Києва Борис Беспалий вважає, що українська столиця зараз живе сподіванням на оновлення влади, відродження міських традицій і культури. Говорить Борис Беспалий.
Борис Беспалий
Київ завжди чарівний і зараз чарівний як завжди. Але мені здається, що в повітрі розливається, знаєте, що буває “Весна надії”, а у нас така “Осінь надії”. Тобто Київ чекає змін. В Києві все дуже добре, крім поки що, на жаль, політичного клімату в Україні.
От в нас є таке очікування повної гармонії, що наше прекрасне місто, європейська столиця стане і в політичному сенсі столицею європейською, а не якимось додатком євроазійським. Так що Київ в очікуванні.
Київ надіється і сподівається на те, що результати виборів будуть такими що буде ... Знаєте, я б сказав, що в Україні відкриті 2 дверей: Кучмі від влади, Україні повномасштабно в Європу. В Києві це відчувається більше, ніж деінде.
Олекса Боярко
“Кияни – це люди вільнодумні” – так вважає лідер Соціалістичної партії, кандидат у президенти України Олександр Мороз. Йому слово.
Олександр Мороз
Столиця України, як і столиця кожної держави відзначається більшим вільнодумством, умовно кажучи, що було незвичним при переході від однієї системи до іншої. Це була позитивна характеристика міста, особливо на початку 1990-тих років, тому що тут не можна було говорити з впевненістю про те, що хтось може вплинути на наслідки громадського опитування чи голосування з того чи іншого приводу, якщо це не було добре підготовлено в інформаційному відношенні, якщо кияни не були добре проінформовані про суть речей.
Сьогодні ситуація певною мірою змінилася. І ця винятковість столиці, на мій погляд, відійшла в минуле. Ті ж тенденції, що характерні для всієї України, в тому числі і для провінції, властиві для Києва.
Однак робота серед виборців різних політичних сил дає свої наслідки. Якщо до 1994 року не можна було сподіватися на підтримку представника від лівих політичних сил, то виборча кампанія 1999 року спростувала такий висновок. Представник СПУ, я мову веду про себе, отримав 15% підтримки, вийшовши на друге місце серед усіх кандидатів в президенти.
Сьогодні ситуація розвивається подібним чином. Попередні соціологічні заміри свідчать про цілком реальну можливість підтримки киян для виходу в ІІ тур виборчої кампанії.
Я думаю, що це певною мірою говорить про те, що кияни більш поінформовані з одного і іншого боку, з різних боків. Це свідчить про те, що кияни зберегли здатність вирішувати і займати позицію усвідомлено.
Олекса Боярко
І наостанок – історичний екскурс. 87 років тому на Україні відбулися вибори до Всеросійських Установчих Зборів. Про їхні результати у Києві та на Київщині розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після Жовтневого перевороту у Петрограді Українська Центральна Рада 20 листопада 1917 року видала свій Третій Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку як автономну частину Російської федерації.
Центральна Рада призначила вибори до Українських Установчих Зборів на 9 січня наступного року, 24 листопада створила Всеукраїнську виборчу комісію на чолі з Морозом, а 29 листопада ухвалила Закон про вибори. Затвердження самовизначення України у складі демократичної Російської федерації Центральна Рада поклала на Всеросійські Установчі Збори. Вибори до них по Київському виборчому округу, до якого входив і Київ, відбулися 26–28 листопада. До списків були внесені 2 мільйона 630 тисяч виборців. У виборах по Києву перемогли українські соціалістичні партії, за кандидатів яких проголосувало 46% виборців у гарнізоні, а в самому місті – понад 25%. Друге місце у Києві вибороли “праві росіяни” (20 з половиною відсотків), третє – більшовики (16,8%), четверте – кадети (10%). Кандидати від Єврейського національного блоку набрали 8 з половиною відсотків голосів, від поляків – понад 6, від російських есерів – чотири цілих і дві десятих відсотка. Найменше голосів у Києві набрали “група селян” та “військово-революційний союз”, які набрали по одній десятій відсотка голосів виборців. По Київському округу також перемогли українські соціалістичні партії, за кандидатів яких проголосувало 77% усіх виборців. Друге місце вибороли кандидати від Єврейського національного блоку (6%), третє – від більшовиків (4%), четверте – від “правих росіян” (три і три десятих відсотка голосів).
Найменше голосів по Київському округу набрали “торгово-промисловці” (дві десятих відсотка), народні соціалісти і українські федералісти (теж дві десятих відсотка) та партія “Єдність” (одна десята відсотка). Схожість результатів, отриманих у Києві та на Київщині, продемонстрували єврейські соціалісти (близько восьми десятих відсотка голосів), Бунд (близько одного і двох десятих відсотка) та партія “Поалєй-Ціон” (близько п’яти десятих відсотка). Натомість за кадетів у Києві проголосувало у 8 разів більше виборців, ніж у Київському окрузі, за “правих росіян” – у 7 разів більше, за більшовиків – у 4 рази. Загалом в Україні на виборах до Всеросійських Установчих Зборів перемогли українські соціалістичні партії, які отримали підтримку близько п’яти мільйонів виборців.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену наступним президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!