Ірина Халупа
Аудіозапис програми. Перша частина:
Аудіозапис програми. Друга частина:
Київ, 16 жовтня 2004 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”. До вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Здоровенькі були, дорогий слухачу. Сьогодні ця програма присвячена Валерієві Марченку.
Хто такий Валерій Марченко, запитала я кількох своїх молодих співробітників. Ніяково піднявши плечі, всі як один призналися, що не знають. А один навіть зізнався, що його 16-ти літня дочка, відмінниця у школі, не знає, хто такий Василь Стус, а це при тому, що сім’я живе на вулиці Стуса.
Я не претендую на якийсь науковий підхід у своєму міні-дослідженні, але навіть таке маленьке опитування дає якусь картинку національної свідомості та знання молодих людей.
Може я повинна сподіватися, що всі в Україні повинні знати, хто такий Василь Стус, Іван Світличний, Валерій Марченко, адже як можна на таке сподіватися, якщо співробітники ніби-то національно свідомої “Свободи” цього не знають?
Валерій Марченко був журналістом. Працював в “Літературній Україні”. Був онуком відомого українського вченого, історика Михайла Марченка. В молодості він прагнув бути перекладачем, багато читав, любив закордонну літературу і хотів її читати в оригіналі.
Валерій любив українську мову, українське слово. Саме за це він і загинув. Уперше його арештували 1973-го року. Мати Валерія, Ніна Михайлівна пригадує, що це був літній понеділок, 25-го червня.
У передмові до книги “Валерій Марченко: творчість і життя”, що вийшла в 2001-му році, дисидент та концтабірний побратим Валерія психіатр Семен Глузман пише:
“Істина очевидна – Валерій Марченко не був злочинцем. Нині, у 2001 році від Різдва Христового, молодій людині важко зрозуміти: за що ж так рано помер у ленінградській тюрмі київський журналіст Валерій Марченко?
Важко відповісти. Важко пояснити сьогодні при багатобарв’ї партій і тенденцій можливості читати і знати, підтримувати, протестувати і бути осторонь.
“Антисовєтчик”, “буржуазний український націоналіст”... що означають ці слова сьогодні?.. За що помер Валерій Марченко? За багато що. За те багато що, що має назву моральність, порядність, нарешті, гидливість. Про це він писав, про це говорив, інакше жити не вмів та й не хотів”.
Валерій Марченко виростав і формувався за сталінських умов, коли люди боялися власної тіні. Яким чином з Валерія вийшов такий твердий, як кремінь, чоловік і такий національно свідомий у зросійщеному Києві? З цим запитанням Тарас Марусик звернувся до матері Валерія, Ніни Марченко.
Ніна Марченко
Валерій народився в 47-му році в Києві , дитинство звичайне, як в київської дитини. Це і дитячий садок, і школа, і вірші про великого Сталіна, і піонерська організація - все це, здавалося, ззовні формувалося так, як годиться дитині.
Але коли в людині з самого дитинства закладається Божа іскра, не можу сказати, що це від мене залежить чи від оточення, десь воно Богом дано, та Божа іскра. Ніякі сатанинські заклинання, а саме такою була більшовицька ідеологія, не витравлять християнської праведності.
А праведність в тому: “Остерігайся злого, а твори добро”.
Формувалося поступово все, школу закінчив він добре, ішов на медаль, але медалі не отримав, але справа навіть не в тому. Він пішов на українську філологію теж не відразу, він прагнув бути перекладачем, бо з дитинства багато читав, дуже любив зарубіжну літературу.
Його бажання читати оригінал спонукало до вивчення англійської мови ще в дитинстві, через те було добре знання англійської мови, і йому хотілось бути саме перекладачем, не усвідомлюючи того, що університет наш київський готував безпосередньо перекладачів у військові установи.
Він там не пройшов. І ми з батьком моїм, дідом Валерія, умовили його вступити на філологію, переконавши в тому, що там він також зможе займатися перекладами.
Українська філологія, філологічний факультет, стажування в Баку Азербайджану, в оточенні кавказців формували в ньому такий патріотичний глибокий погляд. Оце був і початок до того, що ви знаєте про мого сина.
Тарас Марусик
А звідки така, як ми потім знаходимо в його творчості, в його документах, матеріалах, листах, його релігійність? Очевидно, також в тому оточенні, де він виростав, було мало
Ніна Марченко
Вдома він того не взяв, і я цього не мала. До Бога прийшли мій син і я через великі страждання, в які кинула нас безбожна радянська влада. ЇЇ атеїстичне виховання, очевидно, не було таким міцним, яким би їм хотілося.
Людина, усвідомлюючи себе незалежною, усвідомлюючи себе, як людина, обов’язково приходить до вищої Сили, до Сили тієї, яка є над нами, до Божої сили.
Мій син до того ніколи не тримав у руках Святого Письма, бо, як він сказав у нарисі “Вірити і тільки”, перебуваючи у таборі суворого режиму: “Коли Біблії не можна прочитати в бібліотеках цілої України, значить сам чорт святкує на цій землі”.
Як я сказала, він не мав в руках Біблії, але прийшов до пізнання Бога через табори, через карцери, через ницість і підлість слідчих, через брехливість і лицедійство свідків.
Пропавши в зону суворого режиму, зустрінувшись з відданими і щирими друзями, якими його саме в тих умовах наділив Господь, за що Валерій був страшенно вдячний.
Це інтелектуали такі, як Іван Світличний, Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Семен Глузман. Вони мали великий вплив на Валерія, вони підштовхнули його до журналістської праці, вдосконалення цієї праці в умовах табору.
Великий вплив на нього мали оті прості чоловіки, не винищені радянськими таборами, які брали активну участь у боротьбі з радянською владою в західній Україні.
Це повстанці, у яких була з дитинства вихована велика любов і віра у Бога. І їх молитви, їх розповіді на Валерія теж лягали і мали великий вплив на формуванні його свідомості. Через те його цілий ряд нарисів тісно пов’язаний саме з вірою в Бога.
Це нарис “Вірити і тільки”, “Межі жорен пекельних”, пізніше, як він вже повернувся до Києва, він зробив прекрасний нарис на матеріалі архівів Києво-Печерської лаври у київських печерах.
Це все твори релігійного змісту, які передають його таку внутрішню, впевнену віру.
Ірина Халупа
Ніна Михайлівна добре пам’ятає перший арешт її сина. Це був літній понеділок, 25-го червня 1973-ій рік. Валерій вийшов на роботу, помахав мамі зі сходів, не підозрюючи, що він, молодий двадцятип’ятилітній автор нарисів про українську мову й культуру, про письменників вже попав в поле зору органів КДБ.
На суді, що відбувся 25-27-го грудня 1973-го року Валерієві Марченку інкримінували дві статті “За параваном ідейності” та “Київські діалоги” , як злочини перед радянською владою. До жовтня 1993-го року ці дві статті знаходились в архіві КДБ УРСР, тобто СБУ. Ось уривок з Київських діалогів.....
Уривок “Київські діалоги”
“Моя мова, мій народ, моя батьківщина”, - я завжди повторюю ці слова своїм учням, коли розповідаю про Тараса Шевченка. Прищеплюючи дітям почуття патріотизму, плекаю в них шану й повагу до того, що нині у нас всіляко замовчується та переслідується.
Я, за висловом мого приятеля, “несу крамолу. Сію зерна антирадянщини.”
І це все через незбагненну інколи й мені самому любов до України. Скептично всміхається Алік, для нього мої переконання не що інше, як просто примха, вигадка експансивного інтелектуаліста.
Він, як і я, виріс у Києві. Ми разом бігали на Дніпро по рибу, гралися у війну, ходили до школи. Та відколи я вступив до вузу, наші взаємини змінилися.
Я став українофілом, він же ніяк не міг взяти втямки, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він це називав “насадженням”), зрештою, за самостійність.
Алік вчився в політехнічному інституті. Був завжди далекий не те, що від самвидаву та заборонених книжок (Єфремов, Грушевський, Донцов, Хвильовий), але і в цілому до української літератури.
Ще у школі, відчувши відразу до примітивних писань Тичини, Рильського, Малишка, які в підручниках кваліфікувалися, як шедеври національного письменства, він прийшов до висновку, що його рідна література стоїть на найнижчих щаблях розвитку.
Через те з легкістю відмовився спершу від літератури свого народу, а відтак рідної культури. І став потім захоплюватись всім російським.
За моєї пам’яті цьому ренегатству сприяло все, що оточувало нас в Києві. І кіно, і театр, і пісні. Алік – продукт системи. І наша суперечка відбиває ті роздуми, що чимраз більше починають хвилювати молодь України, молодь мого міста, зокрема.
- Послухай, друже. Що ти прагнеш змінити? Твоя земля вже понад триста років приєднана до Росії, її, як повію, мацали і ґвалтували австріяки, поляки, угорці, румуни. Одне слово, всі, хто хотів.
Українці – нація слаборозвинена, що тут вдієш. Тому їй потрібен надійний захисник, коли хочеш, опікун. Я особисто за Росію. Адже ти добре знаєш, що цих два народи близькі , як жодні інші на світі.
- Але ж ти забуваєш, що ця близькість стає загрозливою для меншого з них. Українці можуть загинути, як культурна цілісність саме від таких братніх обіймів. Коли мова заходить про міжнародні стосунки, мені завжди спадають на думку слова німецького філософа Фіхте:
“Кожна нація прагне поширити свої ідеї та їй властиві цінності до крайніх можливих для неї меж бажає настільки, наскільки це в ї силах, увібрати в себе все людство”.
Для мене взаємини між Росією та Україною, коли більший прагне поглинути меншого, яскрава ілюстрація до вищенаведеного твердження.
Ірина Халупа
У грудні 1973-го року Валерія Марченка засудили до шести років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму і до двох років заслання. Вироком Валерію також присудили рахунок в сумі 94 рублів і 95 копійок за судові видатки та проведення експертиз.
Свій арешт, безкінечні допити, брехливі свідчення знайомих, намагання КДБ перетворити його на стукача - все це Валерій описав перебуваючи вже на Уралі. Послухайте уривок із нарису “Звичайний страх”.
Уривок “Звичайний страх”
Увесь свій вік я погоджувався. У піонерах я виконував те, що мені казала вчителька і старша вожата. Комсомольцем вслухався в комсорга та вчителів. Студентської пори наді мною верховодили викладачі, різномасті комсомольські ватажки, представники парткому.
В газеті мусив виконувати вказівки голреда, відповідального секретаря, секретаря парторганізації. Спільним знаменником цього мого духовного життя була наголошувана непомильність при самовидній брехливости. Аби не опинитись у ролі вічного блазника на мотузці, почав шукати власну позицію.
Що ж, критичне сприймання дійсности я в собі розвинув. Та, як виявилося в КДБ, самого розуміння для того, щоб залишитись особистістю, не досить.
Я не з ліку боягузів. Мені стало сміливості самому битися проти чотирьох, і почуття гідности не залишалося для мене абстрактним загальником. Але в тій ситуації я чувся безпорадно. Я не здатний був відшукати опертя, щоб не падати далі.
Ні до, ні після того в моєму житті не коїлося нічого подібного. Гаркуша, немов хор з античної трагедії, правив своєї: “Що ти потерпаєш, як когось зберегти? Дбай лише про себе!”
Я майже переконав себе, що від мого програшу нікому не буде лиха. До певної міри воно так і було. Я йшов по справі один, від мене лише вимагали підтвердження щодо моєї усної пропаганди та агітації у присутності свідків.
Ті ж, нажахані моїм арештом, переважно ганили мене, націоналізм, і, щоб продемонструвати відданість радянській владі, давали покази російською мовою. Далебі, яка мала втрата на світі – заломиться ще один, хто прагнув бути порядним!
Падіння закінчилось після процесу. Судовий фарс, коли наклепом назвали навіть розмову про знищення радянською владою кращих українських письменників (ішлося про репресії за часів культу особи Сталіна) мої ж більш ніж скупі пояснення головуюча просто уривала; відчуття гіркоти за поведінку приятелів, які белькотали щось про мої ворожі висловлювання, зустріч віч-на-віч з брутальністю конвою та псами, що охороняли мене від суспільства за намагання висловитись, - усе це справляло шокуюче, витвережувальне враження.
Увечері я сидів на ліжку, гортаючи зошит із виписками з прочитаних у тюрмі книжок. Увагу мою привернула Євангелійна цитата: “І згадав Петро зказане слово Ісусове: “Перш, ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від мене”. І вийшовши звідти Він гірко заплакав”.
Я перечитав знову. Це була найпотрібніша рада у моєму становищі. Переді мною відкривався шлях до спасіння. Я міркував над цим уночі, а вранці після підйому, жартівливо тупцяючи, заспівав: “Високий та стрункий, ум-та-рі-та-рі-та, ще й на бороді ямка!”.
Генка Бурилін, мій новий співкамерник, здивовано зиркнув на мене: “Ти ж уперше сидиш. Ото зух! Дістав вісім пасок – і співає!” Він покрутив головою, не знаходячи пояснення для мого доброго гумору.
...Наглядач вів мене по коридору, а я всміхався. Я подумав, яке то щастя, що, наковтавшись із ковбані страху, не захлинувся ним навік, а, попри все, мріяв про правду.
Ірина Халупа
Ви слухаєте передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Вона присвячена Валерієві Марченку.
Валерій Марченко повернувся із заслання в Казахстані в травні 1981-го року. Ув’язнення тільки загартувало його дух. І коли в його руки потрапила постанова “Про додаткові заходи з удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки”, він побачив у цьому документі новітній Валуєвський циркуляр.
Цю постанову спільно ухвалили Центральний комітет комуністичної партії України, Рада Міністрів та Верховна Рада УРСР 29 червня 1983 року.
Вона запровадила низку пільг для вчителів і викладачів російської мови та літератури, включно з підвищенням їм зарплат на 15%. Те, що цей таємний документ став набутком громадськости – спочатку на Заході, а пізніше й в Україні, ми повинні завдячувати Валерієві Марченку, який переслав його Анні-Галі Горбач у Німеччині, а вона передала цей матеріал на радіо “Свобода”.
21 жовтня 1983 року Валерій Марченко був удруге заарештований. При арешті Валерій стає членом Української Гельсінської Групи. Йому інкримінували заяви, скарги, протести, нариси, розмови з в’язнями в тюрмі та на засланні. Все це вважалося ворожим до радянської влади.
Протягом восьми років ув’язнення влада збирала все, що Валерій писав. 14-го березня 1984-го року його засудили до десяти років позбавлення волі і до п’яти років заслання.
Суд визнав Валерія Марченка “особливо небезпечним рецидивістом”. Як покарання, визначив йому відбути весь термін у виправно трудовій колонії особливого режиму.
Валерій Марченко ще в юності перехворів на нирки. Влада знала, що він постійно лікувався, навіть викликали до нього професора нефролога. Валерій сам активно лікувався, коли його забрали вдруге. В ув’язненні його стан здоров’я значно погіршився.
Ніна Михайлівна постійно писала листи, заяви, звернення до медичного управління МВС СРСР, до начальників головного управління виправно-трудових закладів, до керівництва КДБ, до президії Верховної Ради СРСР.
На заяви матері ніхто не реагував. Ніна Марченко пригадує цей час, і останнє побачення з сином.
Ніна Марченко
Відповіді були дуже подібні, за всі 11 років я їх наслухалася і набачилася. Але все одно я продовжувала ходити і писати заяви. Відповіді були такого типу: “Ваш сын осуждён правильно. Состояние здоровья Вашего сына удовлетворительно, врачи постоянно осматривают его”.
Письмової відповіді про те, що він “актирован по состоянию здоровья” не отримала. Але усна відповідь від самого Романова, а це генерал, начальник медуправління, до якого я буквально прорвалася в Москві, то він, приймаючи мене в оточенні багатьох цих же під генералів, заявив, що мій син атирований, “їдьте в Ленінград і забирайте його”.
Відповіді були такі, що стан здоров’я нормальний, під оглядом лікарів знаходиться, від мене пакунок з фруктами прийняти не могли, а коли приймали, то вони мене дуже обмежували і казали, що він вже не приймає фрукти, тому що він вже в такому стані, що і ковтати не може.
Мені дали останнє з ним побачення десь 25 вересня, тоді його на ношах занесли в велику кімнату, він попросив, щоб відкрили вікна, йому було важко дихати.
В присутності КДБіста ми з ним говорили і говорили... Я бачила, що він вже зовсім хворий і йому сказала, що є розпорядження актувати за станом здоров’я. “Це вони тепер вже можуть”, - так він сказав.
Вперше КДБіст мені дозволив, бо в мене перед цим було побачення, потім у київському КДБ мені давали побачення, то ми на відстані сиділи одне від одного, нам не дозволили навіть обнятись, пригорнути сина.
А тут він мабуть вже бачив кінець, він дозволив, щоб я підійшла до Валерки, я його поцілувала, дала йому носову хустинку, бо він сказав, що все забрали: і хрестик з шиї зірвали, він сказав, що нічого не має при собі.
Передачу взяли, він міг тільки розчавити клюкву в роті.
Ірина Халупа
5-го жовтня минуло 20 років з дня загибелі в тюремній лікарні Ленінграда Валерія Марченка. Офіційна дата смерти Валерія, похованого в селі Гатному під Києвом, 7 жовтня. Два дні влада приховувала смерть від матері Валерія Ніни Марченко.
На свято Покрови в селі Гатне під Києвом збираються біля могили Валерія Марченка його друзі і ті, кому не байдужа його доля, його мученицька смерть. Спочиває він поруч з своїм дідусем, відомим вченим, істориком Михайлом Марченком та бабусею Оксаною.
На могилі Валерія завжди можна знайти яблука. Коли він помирав, коли вже нирки не працювали і тіло з’їдала уремія, в тюремній лікарні його годували баландою. Він відмовився від баланди і просив яблука, якого йому не дали.
Супердержава СРСР на рівні всесоюзного Міністерства Внутрішніх Справ вирішувала, чи можна політичному в’язневі Валерію Марченку, дозволити з’їсти яблуко.
(Звучить уривок відправи панахиди)
Ірина Халупа
Цього року на Покрову було досить холодно, однак осіннє сонце зігрівало, як і гріли свічечки в наших руках. Отець Валерій на могилі Валерія відправив панахиду.
20 років його вже немає. Нині Валерій Марченко був би ще молодим чоловіком, бо що сьогодні 57 років.
Тетяна Полоз, учениця 10-го “А” класу 175-ої загальноосвітньої середньої школи Києва й учнівський президент цієї школи була разом з іншими школярами і вчителькою історії на могилі Валерія Марченка. В цій школі вчився Валерій.
Тетяна розповіла, що в їхній школі існувала кімната-музей цього правозахисника і публіциста, де вона ще з кількома учнями проводили екскурсії для школярів різних класів.
Тетяна Полоз
Розповідали, хто такий Валерій Марченко, який він був діяч, що він навчався в нашій школі. Що він боровся за українську мову, за нашу рідну Україну.
Я маю гордість, що така знаменита людина навчалася в нас у школі. Я інколи задумуюсь над тим, що деякі діти не розуміють цього, що були борці за українську мову, за український народ. Зараз це просто зневажають.
Я вважаю, що до цього навпаки, потрібно ставитись більш піднесено, звертати більше увагу на українську мову і спілкуватися українською мовою. В мене вдома батьки розмовляють російською мовою. Інколи я над цим задумуюсь і починаю розмовлятися лише українською мовою.
Мені не подобається, що деякі політики зараз кажуть, що треба повернутися до Росії, що треба взяти російську мову за другу національну мову. Я вважаю, що наші предки боролися за українську мову і ми повинні відстоювати права української мови. Усі повинні спілкуватися українською мовою, тому що ми є українці.
Ірина Халупа
Це була учениця 10-го “А” класу 175-ої загальноосвітньої середньої школи Києва Тетяна Полоз.
А тепер – слово вчительці історією 175-ої київської школи Катерині Онищенко, яка працює тут другий рік і про Валерія Марченка дізналася лише в цій школі.
Катерина Онищенко
Так як я вчитель історії і цікавлюсь такими проблемами, то я взагалі завжди відношусь до таких людей з великою повагою, тому що таких людей дуже мало.
Я кажу, що ці люди народилися не у свій час, мабуть, не приймали їх в свій час, вони якби чужими були, але дуже приємно те, що все-таки наша держава повернулася обличчям до цього.
Хоча не всі, дуже прикро, що деякі політики цього не розуміють, навіть люди прості не розуміють. Ні в яких підручниках не згадується це прізвище. Коли я приїхала в цю школу, мені було не знайоме це ім’я, так як знайомилася з іншими студентами, з борцями за незалежну Україну, не стільки за мову, а все-таки за незалежну Україну.
Але приємно працювати в школі, де є такі люди.
Ірина Халупа
Катерина Онищенко сказала також, що невдовзі в школі відкриється музей Валерія Марченка.
(лунає музика)
Ніна Михайлівна сказала нам, що Валерієві дуже подобалася пісня Софії Ротару “Сизокрилий птах”. Отож, закінчуємо програму “30 хвилин у різних вимірах” присвячену Валерієві Марченку цією піснею....
(звучить пісня)
До наступного тижня, дорогі слухачі, бажаю вам ясної погоди на душі.
Київ, 16 жовтня 2004 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо “Свобода”. До вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Здоровенькі були, дорогий слухачу. Сьогодні ця програма присвячена Валерієві Марченку.
Хто такий Валерій Марченко, запитала я кількох своїх молодих співробітників. Ніяково піднявши плечі, всі як один призналися, що не знають. А один навіть зізнався, що його 16-ти літня дочка, відмінниця у школі, не знає, хто такий Василь Стус, а це при тому, що сім’я живе на вулиці Стуса.
Я не претендую на якийсь науковий підхід у своєму міні-дослідженні, але навіть таке маленьке опитування дає якусь картинку національної свідомості та знання молодих людей.
Може я повинна сподіватися, що всі в Україні повинні знати, хто такий Василь Стус, Іван Світличний, Валерій Марченко, адже як можна на таке сподіватися, якщо співробітники ніби-то національно свідомої “Свободи” цього не знають?
Валерій Марченко був журналістом. Працював в “Літературній Україні”. Був онуком відомого українського вченого, історика Михайла Марченка. В молодості він прагнув бути перекладачем, багато читав, любив закордонну літературу і хотів її читати в оригіналі.
Валерій любив українську мову, українське слово. Саме за це він і загинув. Уперше його арештували 1973-го року. Мати Валерія, Ніна Михайлівна пригадує, що це був літній понеділок, 25-го червня.
У передмові до книги “Валерій Марченко: творчість і життя”, що вийшла в 2001-му році, дисидент та концтабірний побратим Валерія психіатр Семен Глузман пише:
“Істина очевидна – Валерій Марченко не був злочинцем. Нині, у 2001 році від Різдва Христового, молодій людині важко зрозуміти: за що ж так рано помер у ленінградській тюрмі київський журналіст Валерій Марченко?
Важко відповісти. Важко пояснити сьогодні при багатобарв’ї партій і тенденцій можливості читати і знати, підтримувати, протестувати і бути осторонь.
“Антисовєтчик”, “буржуазний український націоналіст”... що означають ці слова сьогодні?.. За що помер Валерій Марченко? За багато що. За те багато що, що має назву моральність, порядність, нарешті, гидливість. Про це він писав, про це говорив, інакше жити не вмів та й не хотів”.
Валерій Марченко виростав і формувався за сталінських умов, коли люди боялися власної тіні. Яким чином з Валерія вийшов такий твердий, як кремінь, чоловік і такий національно свідомий у зросійщеному Києві? З цим запитанням Тарас Марусик звернувся до матері Валерія, Ніни Марченко.
Ніна Марченко
Валерій народився в 47-му році в Києві , дитинство звичайне, як в київської дитини. Це і дитячий садок, і школа, і вірші про великого Сталіна, і піонерська організація - все це, здавалося, ззовні формувалося так, як годиться дитині.
Але коли в людині з самого дитинства закладається Божа іскра, не можу сказати, що це від мене залежить чи від оточення, десь воно Богом дано, та Божа іскра. Ніякі сатанинські заклинання, а саме такою була більшовицька ідеологія, не витравлять християнської праведності.
А праведність в тому: “Остерігайся злого, а твори добро”.
Формувалося поступово все, школу закінчив він добре, ішов на медаль, але медалі не отримав, але справа навіть не в тому. Він пішов на українську філологію теж не відразу, він прагнув бути перекладачем, бо з дитинства багато читав, дуже любив зарубіжну літературу.
Його бажання читати оригінал спонукало до вивчення англійської мови ще в дитинстві, через те було добре знання англійської мови, і йому хотілось бути саме перекладачем, не усвідомлюючи того, що університет наш київський готував безпосередньо перекладачів у військові установи.
Він там не пройшов. І ми з батьком моїм, дідом Валерія, умовили його вступити на філологію, переконавши в тому, що там він також зможе займатися перекладами.
Українська філологія, філологічний факультет, стажування в Баку Азербайджану, в оточенні кавказців формували в ньому такий патріотичний глибокий погляд. Оце був і початок до того, що ви знаєте про мого сина.
Тарас Марусик
А звідки така, як ми потім знаходимо в його творчості, в його документах, матеріалах, листах, його релігійність? Очевидно, також в тому оточенні, де він виростав, було мало
Ніна Марченко
Вдома він того не взяв, і я цього не мала. До Бога прийшли мій син і я через великі страждання, в які кинула нас безбожна радянська влада. ЇЇ атеїстичне виховання, очевидно, не було таким міцним, яким би їм хотілося.
Людина, усвідомлюючи себе незалежною, усвідомлюючи себе, як людина, обов’язково приходить до вищої Сили, до Сили тієї, яка є над нами, до Божої сили.
Мій син до того ніколи не тримав у руках Святого Письма, бо, як він сказав у нарисі “Вірити і тільки”, перебуваючи у таборі суворого режиму: “Коли Біблії не можна прочитати в бібліотеках цілої України, значить сам чорт святкує на цій землі”.
Як я сказала, він не мав в руках Біблії, але прийшов до пізнання Бога через табори, через карцери, через ницість і підлість слідчих, через брехливість і лицедійство свідків.
Пропавши в зону суворого режиму, зустрінувшись з відданими і щирими друзями, якими його саме в тих умовах наділив Господь, за що Валерій був страшенно вдячний.
Це інтелектуали такі, як Іван Світличний, Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Семен Глузман. Вони мали великий вплив на Валерія, вони підштовхнули його до журналістської праці, вдосконалення цієї праці в умовах табору.
Великий вплив на нього мали оті прості чоловіки, не винищені радянськими таборами, які брали активну участь у боротьбі з радянською владою в західній Україні.
Це повстанці, у яких була з дитинства вихована велика любов і віра у Бога. І їх молитви, їх розповіді на Валерія теж лягали і мали великий вплив на формуванні його свідомості. Через те його цілий ряд нарисів тісно пов’язаний саме з вірою в Бога.
Це нарис “Вірити і тільки”, “Межі жорен пекельних”, пізніше, як він вже повернувся до Києва, він зробив прекрасний нарис на матеріалі архівів Києво-Печерської лаври у київських печерах.
Це все твори релігійного змісту, які передають його таку внутрішню, впевнену віру.
Ірина Халупа
Ніна Михайлівна добре пам’ятає перший арешт її сина. Це був літній понеділок, 25-го червня 1973-ій рік. Валерій вийшов на роботу, помахав мамі зі сходів, не підозрюючи, що він, молодий двадцятип’ятилітній автор нарисів про українську мову й культуру, про письменників вже попав в поле зору органів КДБ.
На суді, що відбувся 25-27-го грудня 1973-го року Валерієві Марченку інкримінували дві статті “За параваном ідейності” та “Київські діалоги” , як злочини перед радянською владою. До жовтня 1993-го року ці дві статті знаходились в архіві КДБ УРСР, тобто СБУ. Ось уривок з Київських діалогів.....
Уривок “Київські діалоги”
“Моя мова, мій народ, моя батьківщина”, - я завжди повторюю ці слова своїм учням, коли розповідаю про Тараса Шевченка. Прищеплюючи дітям почуття патріотизму, плекаю в них шану й повагу до того, що нині у нас всіляко замовчується та переслідується.
Я, за висловом мого приятеля, “несу крамолу. Сію зерна антирадянщини.”
І це все через незбагненну інколи й мені самому любов до України. Скептично всміхається Алік, для нього мої переконання не що інше, як просто примха, вигадка експансивного інтелектуаліста.
Він, як і я, виріс у Києві. Ми разом бігали на Дніпро по рибу, гралися у війну, ходили до школи. Та відколи я вступив до вузу, наші взаємини змінилися.
Я став українофілом, він же ніяк не міг взяти втямки, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він це називав “насадженням”), зрештою, за самостійність.
Алік вчився в політехнічному інституті. Був завжди далекий не те, що від самвидаву та заборонених книжок (Єфремов, Грушевський, Донцов, Хвильовий), але і в цілому до української літератури.
Ще у школі, відчувши відразу до примітивних писань Тичини, Рильського, Малишка, які в підручниках кваліфікувалися, як шедеври національного письменства, він прийшов до висновку, що його рідна література стоїть на найнижчих щаблях розвитку.
Через те з легкістю відмовився спершу від літератури свого народу, а відтак рідної культури. І став потім захоплюватись всім російським.
За моєї пам’яті цьому ренегатству сприяло все, що оточувало нас в Києві. І кіно, і театр, і пісні. Алік – продукт системи. І наша суперечка відбиває ті роздуми, що чимраз більше починають хвилювати молодь України, молодь мого міста, зокрема.
- Послухай, друже. Що ти прагнеш змінити? Твоя земля вже понад триста років приєднана до Росії, її, як повію, мацали і ґвалтували австріяки, поляки, угорці, румуни. Одне слово, всі, хто хотів.
Українці – нація слаборозвинена, що тут вдієш. Тому їй потрібен надійний захисник, коли хочеш, опікун. Я особисто за Росію. Адже ти добре знаєш, що цих два народи близькі , як жодні інші на світі.
- Але ж ти забуваєш, що ця близькість стає загрозливою для меншого з них. Українці можуть загинути, як культурна цілісність саме від таких братніх обіймів. Коли мова заходить про міжнародні стосунки, мені завжди спадають на думку слова німецького філософа Фіхте:
“Кожна нація прагне поширити свої ідеї та їй властиві цінності до крайніх можливих для неї меж бажає настільки, наскільки це в ї силах, увібрати в себе все людство”.
Для мене взаємини між Росією та Україною, коли більший прагне поглинути меншого, яскрава ілюстрація до вищенаведеного твердження.
Ірина Халупа
У грудні 1973-го року Валерія Марченка засудили до шести років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму і до двох років заслання. Вироком Валерію також присудили рахунок в сумі 94 рублів і 95 копійок за судові видатки та проведення експертиз.
Свій арешт, безкінечні допити, брехливі свідчення знайомих, намагання КДБ перетворити його на стукача - все це Валерій описав перебуваючи вже на Уралі. Послухайте уривок із нарису “Звичайний страх”.
Уривок “Звичайний страх”
Увесь свій вік я погоджувався. У піонерах я виконував те, що мені казала вчителька і старша вожата. Комсомольцем вслухався в комсорга та вчителів. Студентської пори наді мною верховодили викладачі, різномасті комсомольські ватажки, представники парткому.
В газеті мусив виконувати вказівки голреда, відповідального секретаря, секретаря парторганізації. Спільним знаменником цього мого духовного життя була наголошувана непомильність при самовидній брехливости. Аби не опинитись у ролі вічного блазника на мотузці, почав шукати власну позицію.
Що ж, критичне сприймання дійсности я в собі розвинув. Та, як виявилося в КДБ, самого розуміння для того, щоб залишитись особистістю, не досить.
Я не з ліку боягузів. Мені стало сміливості самому битися проти чотирьох, і почуття гідности не залишалося для мене абстрактним загальником. Але в тій ситуації я чувся безпорадно. Я не здатний був відшукати опертя, щоб не падати далі.
Ні до, ні після того в моєму житті не коїлося нічого подібного. Гаркуша, немов хор з античної трагедії, правив своєї: “Що ти потерпаєш, як когось зберегти? Дбай лише про себе!”
Я майже переконав себе, що від мого програшу нікому не буде лиха. До певної міри воно так і було. Я йшов по справі один, від мене лише вимагали підтвердження щодо моєї усної пропаганди та агітації у присутності свідків.
Ті ж, нажахані моїм арештом, переважно ганили мене, націоналізм, і, щоб продемонструвати відданість радянській владі, давали покази російською мовою. Далебі, яка мала втрата на світі – заломиться ще один, хто прагнув бути порядним!
Падіння закінчилось після процесу. Судовий фарс, коли наклепом назвали навіть розмову про знищення радянською владою кращих українських письменників (ішлося про репресії за часів культу особи Сталіна) мої ж більш ніж скупі пояснення головуюча просто уривала; відчуття гіркоти за поведінку приятелів, які белькотали щось про мої ворожі висловлювання, зустріч віч-на-віч з брутальністю конвою та псами, що охороняли мене від суспільства за намагання висловитись, - усе це справляло шокуюче, витвережувальне враження.
Увечері я сидів на ліжку, гортаючи зошит із виписками з прочитаних у тюрмі книжок. Увагу мою привернула Євангелійна цитата: “І згадав Петро зказане слово Ісусове: “Перш, ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від мене”. І вийшовши звідти Він гірко заплакав”.
Я перечитав знову. Це була найпотрібніша рада у моєму становищі. Переді мною відкривався шлях до спасіння. Я міркував над цим уночі, а вранці після підйому, жартівливо тупцяючи, заспівав: “Високий та стрункий, ум-та-рі-та-рі-та, ще й на бороді ямка!”.
Генка Бурилін, мій новий співкамерник, здивовано зиркнув на мене: “Ти ж уперше сидиш. Ото зух! Дістав вісім пасок – і співає!” Він покрутив головою, не знаходячи пояснення для мого доброго гумору.
...Наглядач вів мене по коридору, а я всміхався. Я подумав, яке то щастя, що, наковтавшись із ковбані страху, не захлинувся ним навік, а, попри все, мріяв про правду.
Ірина Халупа
Ви слухаєте передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Вона присвячена Валерієві Марченку.
Валерій Марченко повернувся із заслання в Казахстані в травні 1981-го року. Ув’язнення тільки загартувало його дух. І коли в його руки потрапила постанова “Про додаткові заходи з удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки”, він побачив у цьому документі новітній Валуєвський циркуляр.
Цю постанову спільно ухвалили Центральний комітет комуністичної партії України, Рада Міністрів та Верховна Рада УРСР 29 червня 1983 року.
Вона запровадила низку пільг для вчителів і викладачів російської мови та літератури, включно з підвищенням їм зарплат на 15%. Те, що цей таємний документ став набутком громадськости – спочатку на Заході, а пізніше й в Україні, ми повинні завдячувати Валерієві Марченку, який переслав його Анні-Галі Горбач у Німеччині, а вона передала цей матеріал на радіо “Свобода”.
21 жовтня 1983 року Валерій Марченко був удруге заарештований. При арешті Валерій стає членом Української Гельсінської Групи. Йому інкримінували заяви, скарги, протести, нариси, розмови з в’язнями в тюрмі та на засланні. Все це вважалося ворожим до радянської влади.
Протягом восьми років ув’язнення влада збирала все, що Валерій писав. 14-го березня 1984-го року його засудили до десяти років позбавлення волі і до п’яти років заслання.
Суд визнав Валерія Марченка “особливо небезпечним рецидивістом”. Як покарання, визначив йому відбути весь термін у виправно трудовій колонії особливого режиму.
Валерій Марченко ще в юності перехворів на нирки. Влада знала, що він постійно лікувався, навіть викликали до нього професора нефролога. Валерій сам активно лікувався, коли його забрали вдруге. В ув’язненні його стан здоров’я значно погіршився.
Ніна Михайлівна постійно писала листи, заяви, звернення до медичного управління МВС СРСР, до начальників головного управління виправно-трудових закладів, до керівництва КДБ, до президії Верховної Ради СРСР.
На заяви матері ніхто не реагував. Ніна Марченко пригадує цей час, і останнє побачення з сином.
Ніна Марченко
Відповіді були дуже подібні, за всі 11 років я їх наслухалася і набачилася. Але все одно я продовжувала ходити і писати заяви. Відповіді були такого типу: “Ваш сын осуждён правильно. Состояние здоровья Вашего сына удовлетворительно, врачи постоянно осматривают его”.
Письмової відповіді про те, що він “актирован по состоянию здоровья” не отримала. Але усна відповідь від самого Романова, а це генерал, начальник медуправління, до якого я буквально прорвалася в Москві, то він, приймаючи мене в оточенні багатьох цих же під генералів, заявив, що мій син атирований, “їдьте в Ленінград і забирайте його”.
Відповіді були такі, що стан здоров’я нормальний, під оглядом лікарів знаходиться, від мене пакунок з фруктами прийняти не могли, а коли приймали, то вони мене дуже обмежували і казали, що він вже не приймає фрукти, тому що він вже в такому стані, що і ковтати не може.
Мені дали останнє з ним побачення десь 25 вересня, тоді його на ношах занесли в велику кімнату, він попросив, щоб відкрили вікна, йому було важко дихати.
В присутності КДБіста ми з ним говорили і говорили... Я бачила, що він вже зовсім хворий і йому сказала, що є розпорядження актувати за станом здоров’я. “Це вони тепер вже можуть”, - так він сказав.
Вперше КДБіст мені дозволив, бо в мене перед цим було побачення, потім у київському КДБ мені давали побачення, то ми на відстані сиділи одне від одного, нам не дозволили навіть обнятись, пригорнути сина.
А тут він мабуть вже бачив кінець, він дозволив, щоб я підійшла до Валерки, я його поцілувала, дала йому носову хустинку, бо він сказав, що все забрали: і хрестик з шиї зірвали, він сказав, що нічого не має при собі.
Передачу взяли, він міг тільки розчавити клюкву в роті.
Ірина Халупа
5-го жовтня минуло 20 років з дня загибелі в тюремній лікарні Ленінграда Валерія Марченка. Офіційна дата смерти Валерія, похованого в селі Гатному під Києвом, 7 жовтня. Два дні влада приховувала смерть від матері Валерія Ніни Марченко.
На свято Покрови в селі Гатне під Києвом збираються біля могили Валерія Марченка його друзі і ті, кому не байдужа його доля, його мученицька смерть. Спочиває він поруч з своїм дідусем, відомим вченим, істориком Михайлом Марченком та бабусею Оксаною.
На могилі Валерія завжди можна знайти яблука. Коли він помирав, коли вже нирки не працювали і тіло з’їдала уремія, в тюремній лікарні його годували баландою. Він відмовився від баланди і просив яблука, якого йому не дали.
Супердержава СРСР на рівні всесоюзного Міністерства Внутрішніх Справ вирішувала, чи можна політичному в’язневі Валерію Марченку, дозволити з’їсти яблуко.
(Звучить уривок відправи панахиди)
Ірина Халупа
Цього року на Покрову було досить холодно, однак осіннє сонце зігрівало, як і гріли свічечки в наших руках. Отець Валерій на могилі Валерія відправив панахиду.
20 років його вже немає. Нині Валерій Марченко був би ще молодим чоловіком, бо що сьогодні 57 років.
Тетяна Полоз, учениця 10-го “А” класу 175-ої загальноосвітньої середньої школи Києва й учнівський президент цієї школи була разом з іншими школярами і вчителькою історії на могилі Валерія Марченка. В цій школі вчився Валерій.
Тетяна розповіла, що в їхній школі існувала кімната-музей цього правозахисника і публіциста, де вона ще з кількома учнями проводили екскурсії для школярів різних класів.
Тетяна Полоз
Розповідали, хто такий Валерій Марченко, який він був діяч, що він навчався в нашій школі. Що він боровся за українську мову, за нашу рідну Україну.
Я маю гордість, що така знаменита людина навчалася в нас у школі. Я інколи задумуюсь над тим, що деякі діти не розуміють цього, що були борці за українську мову, за український народ. Зараз це просто зневажають.
Я вважаю, що до цього навпаки, потрібно ставитись більш піднесено, звертати більше увагу на українську мову і спілкуватися українською мовою. В мене вдома батьки розмовляють російською мовою. Інколи я над цим задумуюсь і починаю розмовлятися лише українською мовою.
Мені не подобається, що деякі політики зараз кажуть, що треба повернутися до Росії, що треба взяти російську мову за другу національну мову. Я вважаю, що наші предки боролися за українську мову і ми повинні відстоювати права української мови. Усі повинні спілкуватися українською мовою, тому що ми є українці.
Ірина Халупа
Це була учениця 10-го “А” класу 175-ої загальноосвітньої середньої школи Києва Тетяна Полоз.
А тепер – слово вчительці історією 175-ої київської школи Катерині Онищенко, яка працює тут другий рік і про Валерія Марченка дізналася лише в цій школі.
Катерина Онищенко
Так як я вчитель історії і цікавлюсь такими проблемами, то я взагалі завжди відношусь до таких людей з великою повагою, тому що таких людей дуже мало.
Я кажу, що ці люди народилися не у свій час, мабуть, не приймали їх в свій час, вони якби чужими були, але дуже приємно те, що все-таки наша держава повернулася обличчям до цього.
Хоча не всі, дуже прикро, що деякі політики цього не розуміють, навіть люди прості не розуміють. Ні в яких підручниках не згадується це прізвище. Коли я приїхала в цю школу, мені було не знайоме це ім’я, так як знайомилася з іншими студентами, з борцями за незалежну Україну, не стільки за мову, а все-таки за незалежну Україну.
Але приємно працювати в школі, де є такі люди.
Ірина Халупа
Катерина Онищенко сказала також, що невдовзі в школі відкриється музей Валерія Марченка.
(лунає музика)
Ніна Михайлівна сказала нам, що Валерієві дуже подобалася пісня Софії Ротару “Сизокрилий птах”. Отож, закінчуємо програму “30 хвилин у різних вимірах” присвячену Валерієві Марченку цією піснею....
(звучить пісня)
До наступного тижня, дорогі слухачі, бажаю вам ясної погоди на душі.