Олекса Боярко
Аудіозапис програми:
Київ, 22 жовтня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні у нашій передачі – сюжети, пов‘язані із релігійним життям України.
Почнемо з історії. 22 жовтня виповнюється 65 років від смерті українського політика, ініціатора проголошення у січні 1919 року автокефалії Української Православної Церкви Олександра Лотоцького. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Священиків син Олександр Лотоцький народився у селі Брониці неподалік Могилева-Подільського 22 березня 1870 року. Він навчався у Кам’янець-Подільській, Тифліській, Київській духовних семінаріях та Київській духовній академії. Лотоцький працював в установах державного контролю у Києві та Петербурзі. Він став співзасновником київського видавництва “Вік”, організував українську фракцію у Державній Думі, очолив Українську національну раду у Петрограді.
Лотоцький був членом київської “Старої Громади”, Товариства українських поступовців та Української партії соціалістів-федералістів. У травні 17-го року він був призначений комісаром Тимчасового уряду на окупованих російською армією Буковині та Покутті, у вересні став генеральним писарем Центральної Ради. 24 жовтня 1918 року Лотоцький був призначений міністром віросповідань в уряді гетьмана Скоропадського і за кілька днів заявив: “У самостійній державі має бути і самостійна церква”.
Від грудня він виконував обов’язки міністра віросповідань в уряді Директорії УНР, підготувавши ухвалений 1 січня 1919 року “Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви”. В його Шостій статті зазначалося: “Українська Автокефальна Церква з її синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності од Всеросійського Патріарха не стоїть”. 16 січня Лотоцький виїхав до Стамбула у ранзі надзвичайного посла для переговорів із Вселенським патріархатом щодо визнання автокефалії Української Православної Церкви. У березні 1920 року він переїхав до Відня, згодом – до Праги та Варшави.
Професор Лотоцький викладав церковне право в Українському Вільному Університеті та богослов’я у Варшавському університеті, заснував і очолив Український науковий інститут у Варшаві. Автор близько двох тисяч публікацій, Лотоцький писав вірші, оповідання, нариси, книги для дітей, спогади, наукові, критичні та публіцистичні статті. Він брав участь у виданні повного “Кобзаря”, шістнадцятитомного зібрання творів Шевченка та українського перекладу Євангелія, укладав підручники Старого і Нового Завіту. Олександр Лотоцький помер у Варшаві 22 жовтня 1939 року.
Олекса Боярко
А тепер – про сучасні проблеми. Чимало унікальних творів сакрального мистецтва Галичини безповоротно втрачено впродовж останнього десятиліття. Про це заявляють відомі на Прикарпатті мистецтвознавці. Перед мікрофоном Іван Костюк.
Іван Костюк
Повсякденна реальність зараз зчаста перевершує найпохмуріші вигадки, наче навмисне кепкуючи з їхніх авторів. В Івано-Франківську нещодавно відбулась метаморфоза, яка здатна вразити автора самої однойменної книги славнозвісного Овідія.
Увесь цей вступ стосується долі унікальних творів сакрального мистецтва Галичини. А доля ця, як звикли казати в українській класиці, здебільшого сумна та невесела. Ще кілька десятків років тому у івано-франківській вірменській церкві, яка була перетворена в музей атеїзму, в закапелках зберігались унікальні скульптури 18-го століття – справжні перлини барокового мистецтва, які створили скульптори школи Матвія Полейовського.
Вони були послідовниками геніального Пінзеля, провідного галицького майстра епохи Бароко. Йшла перебудова, зміна суспільно-державних формацій. Вірменський собор передали Українській автокефальній православній церкві. Більше десятка унікальних скульптур, які колись складали єдиний цілісний ансамбль, за всіма оцінками мистецтвознавців, шедевр барокової пластики, передали до Краєзнавчого музею.
І ось минулого року представники релігійної громади звернулись до краєзнавчого музею з вимогою передати скульптури, які начебто було віддано краєзнавчому музею на тимчасове зберігання. У музеї, як з’ясувалося, скульптури чомусь не взяли на облік.
Як виявилося, це була фатальна помилка, що коштувала Івано-Франківську втрати однієї з цінних мистецьких пам’яток. Скульптури передали релігійній громаді і цього року розпочалась реставрація. Про її перебіг розповідає мистецтвознавець, старший науковий співробітник Івано-Франківського художнього музею.
Віктор Мельник
Але фактично за реставрацію взявся художник, який не має професійної освіти. Себто непрофесійний реставратор, який працює в цій церкві над оздобленням інтер’єру. Себто не було скликано реставраційну раду”.
Іван Костюк
Наслідки такої реставрації були не менш фатальними. Послухаймо думку Віктора Мельника.
Віктор Мельник
Внаслідок того одна з цих скульптур, яка була передана з краєзнавчого (це був Іоан Богослов, який стоїть перед розп’яттям у такій патетичній позі). Вони побачили в тому Іоані чомусь святу Анну. Очевидно, тому, що довге волосся.
Іван Костюк
Відповідно реставратор, якщо його можна так назвати, переробив Іоана Богослова у святу Анну, фактично знищивши унікальну скульптуру. На черзі зараз інші скульптури, які планують реставрувати таким самим способом. Віктор Мельник наголошує.
Віктор Мельник
Вони мають на меті таким чином “поновити” і решту скульптур. Тобто йдеться про руйнування унікальної пам’ятки, як би це не намагалися подавати.
Іван Костюк
Науковці, представники художнього музею писали в обласне управління культури, намагаються зробити все для того, щоб зберегти унікальні скульптури. Однак, як стверджує мистецтвознавець, держава упродовж багатьох років заграє з церквами, передаючи їм унікальні твори мистецтва, які пізніше дуже часто безслідно зникають.
На Івано-Франківщині таких прикладів чимало. Саме в цьому контексті барокові скульптури, очевидно, буде дуже важко повернути в музейні стіни і віддати в руки кваліфікованих реставраторів.
Олекса Боярко
А у Києві Свято-Миколаївський Костьол опинився перед загрозою руйнації у зв’язку з побудовою у небезпечній близькості до споруди нового бізнес-центру. Крім того, у костьолі неможливе нормальне життя церковної громади. Розповідає оглядач “Парафіяльної газети” Олексій Браславець.
Олексій Браславець
Там ведеться активне спорудження цього офісного центру. На жаль, я так розумію, що це питання вже остаточно вирішене. На жаль, цей офісний центр стане символом нашого безкультур’я нашого новітнього часу. Монументального імперського стилю така приземкувата абсолютна недоречна в близькості з пломеніючою готикою Городецького споруда.
Ніхто не згадує, що костел Святого Миколая був чи не першим екуменічним центром Києва, бо саме так католицьку службу в східному обряді кілька разів правив митрополит Андрій Шептицький.
Ніхто не згадує, що там вперше відспівували Шевченка і Франка. Ніхто не згадує, що один з концертів славетного Кошиця і його студентського хору було дано. Хор Київської духовної академії – православний хор, який співав римо-католицькому костелі Святого Миколая.
Про це забувають, перетворюючи цей будинок, святиню просто в об’єкт нерухомості. Більшість наших урядовців, як на місцевому так і державному рівні не розуміють сутності парафіяльного життя. Для них все зводиться до двох служб Різдва і Пасхи. Охрестили, паски освятили і пішли по хатах.
А парафіяльне життя – це щоденне, щохвилинна молитва за спасіння душ. Існує таке поняття для католика, як в принципі і для православної людини, як канонічне право. Крім права цивільного, державного існують ще для віруючої людини ще норми канонічного права.
Парафія повинна жити щоденним катехетичним душпастерським життям. Люди повинні приходити до сповіді і до молитви. Храм – це не є просто об’єкт нерухомості, це живий організм.
Олекса Боярко
Але релігійне життя в Україні – це не тільки втрати і проблеми, а і значні здобутки, часом несподівані для зовнішнього світу. Перед мікрофоном музикознавець Леся Олійник.
Леся Олійник
Якщо ви бажаєте послухати літургію, вам не обов’язково ходити сьогодні до церкви. Слова Господні Ви можете почути також у концертному залі. Як це відублося, зокрема, під час прем’єри в Національній філармонії України Літургії святого Іоанна Златоустого одного з найвідоміших сучасних українських композиторів Євгена Станковича.
Її виконав один із кращих камерних хорів світу муніципальний хор “Київ”. Неймовірної краси музика, божественний спів, приглушене світло створили атмосферу сакральної духовності. Великий інтерес українських композиторів на межі двох тисячоліть до канонічних текстів та жанрів церковної музики можна пояснити прагненням відродити давній пласт національної культури. Адже, на відміну від католицької церкви, де духовна музика продовжувала існувати (згадаймо, хоча б твори Кшиштофа Пендерецького), розвиток музики православної музики у минулому столітті був розірваний.
По суті, була спинена суспільна, всенародна справа, що в перекладі з грецької, власне, й означає слово літургія. Зразки української літургії відомі ще з ХУІІ сторіччя. Їх першими авторами були Дилецький, пізніше Ведель, Бортнянський, на початку ХХ-го Стеценко, Леонтович, Кошиць. Адже саме в лоні церкви з’являлася професійна музика, яку життя виносило за поріг храму і перетворювало в зразки мистецтва.
Нині ми спостерігаємо протилежне. Духовна музика, створена українськими композиторами повертається під склепіння церкви. Лише в останні роки вона збагатилася творами Віктора Степурка, Лесі Дичко, Євгена Станковича, Ганни Гаврилець, Олександра Козаренка.
Композитори вдаються у різні творчі новації, поєднуючи, наприклад, традиції католицької і православної церковної музики. Такою є перша в європейській музичній культурі Українська православна меса.
Це Літургія Віктора Степурка, в яку він увів оркестр і орган, чого аж ніяк не допускала православна церква. Віктор Степурко вважає історичною несправедливістю для України те, що протягом століть церковна православна музика розвивалася тільки в руслі так званого акапельного співу.
Тому він вважає, що всі музичні засоби, винайдені людством, мають право на існування в церковній музиці. Не випадково, відомий польський композитор Твардовський, який пише і православну і католицьку сакральну музику якось зазначив: “Я знаю, що духовне світло піде зі Сходу, але не думав, що це піде саме з Києва.” Звичайно, сприйняття церквою сучасної духовної музики – процес непростий і доволі складний. Ось що з привроду цього говорить художній керівник і диригент хору “Київ” Микола Гобдич: “Чи могла б Літургія Станковича звучати під час церковної служби?
Могла би, але для цього потрібно надзвичайно високий інтелект настоятеля церкви, друге – надзвичайно високий інтелект прихожан цієї церкви, котрі захотіли б молитися під цб музику. Третє – надзвичайно високий клас хору і, звичайно, регента, котрий міг би поставити цю літурогію, яка на сьогоднішній день не під силу багатьом професійним колективам. Якщо ці три моменти об’єднаються воєдино, то років через 50, 100 вона буде звучати в церкві, в усякому випадку її фрагменти”. Літургія Святого Іоанна Златоустого Євгена Станковича є, по суті, молитвою за Україну. І те, чого не можуть зробити політики, сьогодні заповнює духовна музика, яка взиває до Господа з надією на збереження України, її миру та спокою.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 22 жовтня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні у нашій передачі – сюжети, пов‘язані із релігійним життям України.
Почнемо з історії. 22 жовтня виповнюється 65 років від смерті українського політика, ініціатора проголошення у січні 1919 року автокефалії Української Православної Церкви Олександра Лотоцького. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Священиків син Олександр Лотоцький народився у селі Брониці неподалік Могилева-Подільського 22 березня 1870 року. Він навчався у Кам’янець-Подільській, Тифліській, Київській духовних семінаріях та Київській духовній академії. Лотоцький працював в установах державного контролю у Києві та Петербурзі. Він став співзасновником київського видавництва “Вік”, організував українську фракцію у Державній Думі, очолив Українську національну раду у Петрограді.
Лотоцький був членом київської “Старої Громади”, Товариства українських поступовців та Української партії соціалістів-федералістів. У травні 17-го року він був призначений комісаром Тимчасового уряду на окупованих російською армією Буковині та Покутті, у вересні став генеральним писарем Центральної Ради. 24 жовтня 1918 року Лотоцький був призначений міністром віросповідань в уряді гетьмана Скоропадського і за кілька днів заявив: “У самостійній державі має бути і самостійна церква”.
Від грудня він виконував обов’язки міністра віросповідань в уряді Директорії УНР, підготувавши ухвалений 1 січня 1919 року “Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви”. В його Шостій статті зазначалося: “Українська Автокефальна Церква з її синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності од Всеросійського Патріарха не стоїть”. 16 січня Лотоцький виїхав до Стамбула у ранзі надзвичайного посла для переговорів із Вселенським патріархатом щодо визнання автокефалії Української Православної Церкви. У березні 1920 року він переїхав до Відня, згодом – до Праги та Варшави.
Професор Лотоцький викладав церковне право в Українському Вільному Університеті та богослов’я у Варшавському університеті, заснував і очолив Український науковий інститут у Варшаві. Автор близько двох тисяч публікацій, Лотоцький писав вірші, оповідання, нариси, книги для дітей, спогади, наукові, критичні та публіцистичні статті. Він брав участь у виданні повного “Кобзаря”, шістнадцятитомного зібрання творів Шевченка та українського перекладу Євангелія, укладав підручники Старого і Нового Завіту. Олександр Лотоцький помер у Варшаві 22 жовтня 1939 року.
Олекса Боярко
А тепер – про сучасні проблеми. Чимало унікальних творів сакрального мистецтва Галичини безповоротно втрачено впродовж останнього десятиліття. Про це заявляють відомі на Прикарпатті мистецтвознавці. Перед мікрофоном Іван Костюк.
Іван Костюк
Повсякденна реальність зараз зчаста перевершує найпохмуріші вигадки, наче навмисне кепкуючи з їхніх авторів. В Івано-Франківську нещодавно відбулась метаморфоза, яка здатна вразити автора самої однойменної книги славнозвісного Овідія.
Увесь цей вступ стосується долі унікальних творів сакрального мистецтва Галичини. А доля ця, як звикли казати в українській класиці, здебільшого сумна та невесела. Ще кілька десятків років тому у івано-франківській вірменській церкві, яка була перетворена в музей атеїзму, в закапелках зберігались унікальні скульптури 18-го століття – справжні перлини барокового мистецтва, які створили скульптори школи Матвія Полейовського.
Вони були послідовниками геніального Пінзеля, провідного галицького майстра епохи Бароко. Йшла перебудова, зміна суспільно-державних формацій. Вірменський собор передали Українській автокефальній православній церкві. Більше десятка унікальних скульптур, які колись складали єдиний цілісний ансамбль, за всіма оцінками мистецтвознавців, шедевр барокової пластики, передали до Краєзнавчого музею.
І ось минулого року представники релігійної громади звернулись до краєзнавчого музею з вимогою передати скульптури, які начебто було віддано краєзнавчому музею на тимчасове зберігання. У музеї, як з’ясувалося, скульптури чомусь не взяли на облік.
Як виявилося, це була фатальна помилка, що коштувала Івано-Франківську втрати однієї з цінних мистецьких пам’яток. Скульптури передали релігійній громаді і цього року розпочалась реставрація. Про її перебіг розповідає мистецтвознавець, старший науковий співробітник Івано-Франківського художнього музею.
Віктор Мельник
Але фактично за реставрацію взявся художник, який не має професійної освіти. Себто непрофесійний реставратор, який працює в цій церкві над оздобленням інтер’єру. Себто не було скликано реставраційну раду”.
Іван Костюк
Наслідки такої реставрації були не менш фатальними. Послухаймо думку Віктора Мельника.
Віктор Мельник
Внаслідок того одна з цих скульптур, яка була передана з краєзнавчого (це був Іоан Богослов, який стоїть перед розп’яттям у такій патетичній позі). Вони побачили в тому Іоані чомусь святу Анну. Очевидно, тому, що довге волосся.
Іван Костюк
Відповідно реставратор, якщо його можна так назвати, переробив Іоана Богослова у святу Анну, фактично знищивши унікальну скульптуру. На черзі зараз інші скульптури, які планують реставрувати таким самим способом. Віктор Мельник наголошує.
Віктор Мельник
Вони мають на меті таким чином “поновити” і решту скульптур. Тобто йдеться про руйнування унікальної пам’ятки, як би це не намагалися подавати.
Іван Костюк
Науковці, представники художнього музею писали в обласне управління культури, намагаються зробити все для того, щоб зберегти унікальні скульптури. Однак, як стверджує мистецтвознавець, держава упродовж багатьох років заграє з церквами, передаючи їм унікальні твори мистецтва, які пізніше дуже часто безслідно зникають.
На Івано-Франківщині таких прикладів чимало. Саме в цьому контексті барокові скульптури, очевидно, буде дуже важко повернути в музейні стіни і віддати в руки кваліфікованих реставраторів.
Олекса Боярко
А у Києві Свято-Миколаївський Костьол опинився перед загрозою руйнації у зв’язку з побудовою у небезпечній близькості до споруди нового бізнес-центру. Крім того, у костьолі неможливе нормальне життя церковної громади. Розповідає оглядач “Парафіяльної газети” Олексій Браславець.
Олексій Браславець
Там ведеться активне спорудження цього офісного центру. На жаль, я так розумію, що це питання вже остаточно вирішене. На жаль, цей офісний центр стане символом нашого безкультур’я нашого новітнього часу. Монументального імперського стилю така приземкувата абсолютна недоречна в близькості з пломеніючою готикою Городецького споруда.
Ніхто не згадує, що костел Святого Миколая був чи не першим екуменічним центром Києва, бо саме так католицьку службу в східному обряді кілька разів правив митрополит Андрій Шептицький.
Ніхто не згадує, що там вперше відспівували Шевченка і Франка. Ніхто не згадує, що один з концертів славетного Кошиця і його студентського хору було дано. Хор Київської духовної академії – православний хор, який співав римо-католицькому костелі Святого Миколая.
Про це забувають, перетворюючи цей будинок, святиню просто в об’єкт нерухомості. Більшість наших урядовців, як на місцевому так і державному рівні не розуміють сутності парафіяльного життя. Для них все зводиться до двох служб Різдва і Пасхи. Охрестили, паски освятили і пішли по хатах.
А парафіяльне життя – це щоденне, щохвилинна молитва за спасіння душ. Існує таке поняття для католика, як в принципі і для православної людини, як канонічне право. Крім права цивільного, державного існують ще для віруючої людини ще норми канонічного права.
Парафія повинна жити щоденним катехетичним душпастерським життям. Люди повинні приходити до сповіді і до молитви. Храм – це не є просто об’єкт нерухомості, це живий організм.
Олекса Боярко
Але релігійне життя в Україні – це не тільки втрати і проблеми, а і значні здобутки, часом несподівані для зовнішнього світу. Перед мікрофоном музикознавець Леся Олійник.
Леся Олійник
Якщо ви бажаєте послухати літургію, вам не обов’язково ходити сьогодні до церкви. Слова Господні Ви можете почути також у концертному залі. Як це відублося, зокрема, під час прем’єри в Національній філармонії України Літургії святого Іоанна Златоустого одного з найвідоміших сучасних українських композиторів Євгена Станковича.
Її виконав один із кращих камерних хорів світу муніципальний хор “Київ”. Неймовірної краси музика, божественний спів, приглушене світло створили атмосферу сакральної духовності. Великий інтерес українських композиторів на межі двох тисячоліть до канонічних текстів та жанрів церковної музики можна пояснити прагненням відродити давній пласт національної культури. Адже, на відміну від католицької церкви, де духовна музика продовжувала існувати (згадаймо, хоча б твори Кшиштофа Пендерецького), розвиток музики православної музики у минулому столітті був розірваний.
По суті, була спинена суспільна, всенародна справа, що в перекладі з грецької, власне, й означає слово літургія. Зразки української літургії відомі ще з ХУІІ сторіччя. Їх першими авторами були Дилецький, пізніше Ведель, Бортнянський, на початку ХХ-го Стеценко, Леонтович, Кошиць. Адже саме в лоні церкви з’являлася професійна музика, яку життя виносило за поріг храму і перетворювало в зразки мистецтва.
Нині ми спостерігаємо протилежне. Духовна музика, створена українськими композиторами повертається під склепіння церкви. Лише в останні роки вона збагатилася творами Віктора Степурка, Лесі Дичко, Євгена Станковича, Ганни Гаврилець, Олександра Козаренка.
Композитори вдаються у різні творчі новації, поєднуючи, наприклад, традиції католицької і православної церковної музики. Такою є перша в європейській музичній культурі Українська православна меса.
Це Літургія Віктора Степурка, в яку він увів оркестр і орган, чого аж ніяк не допускала православна церква. Віктор Степурко вважає історичною несправедливістю для України те, що протягом століть церковна православна музика розвивалася тільки в руслі так званого акапельного співу.
Тому він вважає, що всі музичні засоби, винайдені людством, мають право на існування в церковній музиці. Не випадково, відомий польський композитор Твардовський, який пише і православну і католицьку сакральну музику якось зазначив: “Я знаю, що духовне світло піде зі Сходу, але не думав, що це піде саме з Києва.” Звичайно, сприйняття церквою сучасної духовної музики – процес непростий і доволі складний. Ось що з привроду цього говорить художній керівник і диригент хору “Київ” Микола Гобдич: “Чи могла б Літургія Станковича звучати під час церковної служби?
Могла би, але для цього потрібно надзвичайно високий інтелект настоятеля церкви, друге – надзвичайно високий інтелект прихожан цієї церкви, котрі захотіли б молитися під цб музику. Третє – надзвичайно високий клас хору і, звичайно, регента, котрий міг би поставити цю літурогію, яка на сьогоднішній день не під силу багатьом професійним колективам. Якщо ці три моменти об’єднаються воєдино, то років через 50, 100 вона буде звучати в церкві, в усякому випадку її фрагменти”. Літургія Святого Іоанна Златоустого Євгена Станковича є, по суті, молитвою за Україну. І те, чого не можуть зробити політики, сьогодні заповнює духовна музика, яка взиває до Господа з надією на збереження України, її миру та спокою.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!