Тарас Марусик Київ, 5 січня 2006 (RadioSvoboda.Ua) - “Мовна ситуація в нас зараз жахлива”, - сказав в інтерв’ю радіо “Свобода” відомий український письменник Анатолій Дімаров. Для нього мова є головним інструментом творчости і повітрям, яким він дихає. “Якщо української мови не стане, я задихнуся”, - зазначив він.
Мало кому відомо, що цей 83-річний патріярх української прози, лауреат Шевченківської премії носить мамине прізвище, а не батькове – Гарасюта. Таким способом майбутній письменник вижив під час невідворотного наступу радянської влади на українське селянство. Детально, як сталася зміна прізвища, він розповів у спогадах “Прожити й розповісти”.
Попри свій вік, Анатолій Дімаров не замкнувся у собі і жваво реагує на різні події, в тому числі і на мовну ситуацію:
“Я Вам скажу, мовна ситуація в нас зараз жахлива. Українська мова трималася до останнього часу за рахунок села. Міста всі були зросійщені, причому що дивно: зросійщення міст було особливо скажене вже після Сталіна, за часів Щербицького, після отієї постанови Хрущова, який дозволив закривати українські школи на вимогу батьків. І почалося нищення. А зараз це нищення особливо процвітає. Коли втратиться українська мова, коли вона згасне зовсім, тоді по українській нації, кажуть, треба замовляти панахиду. Що таке нація? Це мова, в першу чергу. Мене дивує, що і наш Президент, і всі чиновники якось соромливо обходять це питання”.
Анатолій Дімаров вважає, що Президент і уряд повинні твердо стояти на тому, що українська мова є державною. І треба зупинити “російськомовну духовну окупацію”:
“Газети, книги, журнали, радіо, телебачення. Радіо, правда, ще не так, а телебачення – ви подивіться – зросійщене майже повністю. То йде, я не знаю що, свідома чи несвідома русифікація скажена і свідома чи несвідома лінія на те, щоб знищити українську мову. І мені це дуже болить. Українська мова для мене – це повітря, яким я дихаю. І якщо її не стане, я задихнуся”.
На моє запитання, щоб він запропонував для виправлення мовної ситуації, якби в нього були важелі, Анатолій Дімаров відповів:
“Я Вам скажу: до Президента я не доріс і ніколи ним не стану. Оце недавно я з одним сперечався, “рускім”. Він страшно лаяв Ющенка. Я слухав його, слухав (знаю, що таких людей ні в чому не переконаєш). А тоді поставив йому одне запитання: “Гаразд, Вам оце не подобається те, те, те, те. Ви все розклали по поличках. Скажіть, щоб Ви зробили на другий день, коли б Вас обрали президентом?” Він на мене так вирячив очі, блимав, блимав, а тоді: “А Ви би што сдєлалі?” Я й кажу: “На другий день застрелився б. От і все”. Він подумав і каже: “Ну, і я, навєрноє, застрєлілса б”. Так-ото, кажу, замість того, щоб критикувати, давайте по змозі щось робити. Якщо ми тільки будемо надіятися на самого Ющенка, на те, що прийде цар і цар нам усе зробить, толку не буде”.
Моїм співрозмовником був письменник Анатолій Дімаров.
Попри свій вік, Анатолій Дімаров не замкнувся у собі і жваво реагує на різні події, в тому числі і на мовну ситуацію:
“Я Вам скажу, мовна ситуація в нас зараз жахлива. Українська мова трималася до останнього часу за рахунок села. Міста всі були зросійщені, причому що дивно: зросійщення міст було особливо скажене вже після Сталіна, за часів Щербицького, після отієї постанови Хрущова, який дозволив закривати українські школи на вимогу батьків. І почалося нищення. А зараз це нищення особливо процвітає. Коли втратиться українська мова, коли вона згасне зовсім, тоді по українській нації, кажуть, треба замовляти панахиду. Що таке нація? Це мова, в першу чергу. Мене дивує, що і наш Президент, і всі чиновники якось соромливо обходять це питання”.
Анатолій Дімаров вважає, що Президент і уряд повинні твердо стояти на тому, що українська мова є державною. І треба зупинити “російськомовну духовну окупацію”:
“Газети, книги, журнали, радіо, телебачення. Радіо, правда, ще не так, а телебачення – ви подивіться – зросійщене майже повністю. То йде, я не знаю що, свідома чи несвідома русифікація скажена і свідома чи несвідома лінія на те, щоб знищити українську мову. І мені це дуже болить. Українська мова для мене – це повітря, яким я дихаю. І якщо її не стане, я задихнуся”.
На моє запитання, щоб він запропонував для виправлення мовної ситуації, якби в нього були важелі, Анатолій Дімаров відповів:
“Я Вам скажу: до Президента я не доріс і ніколи ним не стану. Оце недавно я з одним сперечався, “рускім”. Він страшно лаяв Ющенка. Я слухав його, слухав (знаю, що таких людей ні в чому не переконаєш). А тоді поставив йому одне запитання: “Гаразд, Вам оце не подобається те, те, те, те. Ви все розклали по поличках. Скажіть, щоб Ви зробили на другий день, коли б Вас обрали президентом?” Він на мене так вирячив очі, блимав, блимав, а тоді: “А Ви би што сдєлалі?” Я й кажу: “На другий день застрелився б. От і все”. Він подумав і каже: “Ну, і я, навєрноє, застрєлілса б”. Так-ото, кажу, замість того, щоб критикувати, давайте по змозі щось робити. Якщо ми тільки будемо надіятися на самого Ющенка, на те, що прийде цар і цар нам усе зробить, толку не буде”.
Моїм співрозмовником був письменник Анатолій Дімаров.