Галина Трохова Країна, яку називають чи не останнім острівцем комунізму, країна, в якій люди живуть на зарплату у 10 доларів і єдина щоденна думка яких – де б поїсти – вже 16 років безкоштовно годує та лікує українських маленьких чорнобильців.
Спочатку по допомогу звернувся комсомол, потім Україна набула незалежності і програму “Україна-Куба” передавали від міністерства до міністерства, не відвідав чорнобильських дітей на Кубі тільки лінивий політик, час від часу навколо неї розгорталися скандали, кураторів та організаторів поїздок звинувачували трохи не у здирництві і перетворенні програми на туристичний бізнес.
Але чому так багато галасу навколо невеличкого, колись піонерського табору Тарара неподалік кубинської столиці Гавани?
Директор програм з лікування дітей Міжнародного чорнобильського фонду Ольга Денисова пригадує, як одна бабуся, що проїздила багато країн, написала листа, в якому заявила: «Ви правду говорили, що якщо десь на світі є рай – так він оце тут!»
І все ж, хто може потрапити до географічного раю? Діти-чорнобильці, але не всі. Для того, щоб поїхати на Кубу треба змагатися захворюваннями. Є діагнози, за які кубинські лікарі беруться – це шкіряні дефекти – вітіліго, псоріаз, або ж алопеція, по-простому облисіння, це проблеми ортопедії і зовсім невиліковні для України – лейкемія та рак шкіри. Треба мати чорнобильську категорію, врешті-решт не завадять родинні зв’язки, коли вашу дитину заведуть до того лікаря, який ухвалює рішення або направлять до чиновника, якого ще можна розчулити. Є і ще один варіант – це так звані спонсорські діти, переліт яких оплачує не Міністерство охорони здоров’я, а чийсь особистий гаманець.
І все. У літаку закінчуються українські гроші – далі усе фінансування перебирає на себе Кубинський уряд.
Перше дитяче враження від Куби – шок, незважаючи на те, були маленькі українці вже закордоном чи ні. Перший подих на півострові і перше подивування, як тут можна дихати? Але усі звикають. Друге – враження від табору – як тут немає вікон? Тут вода у кранах тече непостійно, а гарячої чи теплої – немає ніколи? Але всі звикають. Учасниця табору. "У нас у кімнатах не було такого ідеального, в кухні після того, як труїли тарганів, їх ставало ще більше".
Але всі звикають. Вихователі (з України) на другий день забувають з якою метою приїхали, українські лікарі не можуть дати ради простій застуді, батьки дітей захоплюються пластичними операціями і з першого дня думають, що можна вигідніше вивезти з Куби і по-дорожче продати в Україні – ром чи сигари – але звикають і до цього, в першу чергу кубинці.
Взагалі про враження кубинців від українських дітей можна розповідати цілу годину. Вже 16 років програмі, а вони і досі не розуміють, чому допомагають бідним чорнобильським дітям, які приїжджають з п’ятьма тисячами доларів у кишені, чому українські діти жбурляються окорочками, а сосиски згодовують собакам, тоді як кубинці дуже-дуже рідко їдять м’ясо. А ще кубинці кажуть, що пити нерозведений ром їх навчили теж українці.
Перший місяць плачуть всі – діти, сумуючи за Україною, батьками, звичною їжею (яблуками, смаженою картоплею, салом, хлібом), батьки і вихователі, які звикли морську сіль змивати водою, насолоджуватися годинними телефонними розмовами з подругами та родичами, керівництво табору, яке ніяк не може мотивувати дорослу частину табору займатися дітьми.
Не всі задоволені кубинською програмою оздоровлення чорнобильських дітей. Мати одного хлопчика розповіла, що син повернувся з Куби зовсім худим і він був настільки голодний, що мріяв про українську картоплю і хоча б трохи м’яса, а давали там одну квасолю та рис. А обіцяли, що дітей будуть там окорочками годувати, бо вони їх дуже люблять.
На другий місяць – всі починають перейматися продовженням терміну перебування на Кубі, мами дійсно хворих дітей готові заплатити будь-які гроші, аби залишитися на острові.
Українські лікарі нарікають, що програма використовується нераціонально.
“Ця програма (у межах Фонду) – типу санаторно-курортного лікування, я не думаю, що це та програма, яка повинна використовуватися, тому що коштує вона дуже дорого (і переліт, і утримання дітей, і все інше). тут потрібно відбирати чисту патологію, серйозну патологію, яка не лікується в Україні, і займатися цими дітьми”, - вважає завідувач діагностичного відділення 1-ї міської лікарні Черкас Сергій Загородній.
Скільки ще допомагатиме Куба Україні, чи планує Міністерство реформувати програму – ці питання лишаються відкритими.
Єдиний очевидний факт, що коли вдячна кубинським лікарям мама смертельно хворої дитини цілує їм руки – це переважить усі кліматичні, психологічні, і навіть економічні проблеми.
Для того, щоб поїхати на Кубу треба змагатися захворюваннями.
Але чому так багато галасу навколо невеличкого, колись піонерського табору Тарара неподалік кубинської столиці Гавани?
Директор програм з лікування дітей Міжнародного чорнобильського фонду Ольга Денисова пригадує, як одна бабуся, що проїздила багато країн, написала листа, в якому заявила: «Ви правду говорили, що якщо десь на світі є рай – так він оце тут!»
І все ж, хто може потрапити до географічного раю? Діти-чорнобильці, але не всі. Для того, щоб поїхати на Кубу треба змагатися захворюваннями. Є діагнози, за які кубинські лікарі беруться – це шкіряні дефекти – вітіліго, псоріаз, або ж алопеція, по-простому облисіння, це проблеми ортопедії і зовсім невиліковні для України – лейкемія та рак шкіри. Треба мати чорнобильську категорію, врешті-решт не завадять родинні зв’язки, коли вашу дитину заведуть до того лікаря, який ухвалює рішення або направлять до чиновника, якого ще можна розчулити. Є і ще один варіант – це так звані спонсорські діти, переліт яких оплачує не Міністерство охорони здоров’я, а чийсь особистий гаманець.
«...що можна вигідніше вивезти з Куби і по-дорожче продати в Україні – ром чи сигари...»
І все. У літаку закінчуються українські гроші – далі усе фінансування перебирає на себе Кубинський уряд.
Перше дитяче враження від Куби – шок, незважаючи на те, були маленькі українці вже закордоном чи ні. Перший подих на півострові і перше подивування, як тут можна дихати? Але усі звикають. Друге – враження від табору – як тут немає вікон? Тут вода у кранах тече непостійно, а гарячої чи теплої – немає ніколи? Але всі звикають. Учасниця табору. "У нас у кімнатах не було такого ідеального, в кухні після того, як труїли тарганів, їх ставало ще більше".
Але всі звикають. Вихователі (з України) на другий день забувають з якою метою приїхали, українські лікарі не можуть дати ради простій застуді, батьки дітей захоплюються пластичними операціями і з першого дня думають, що можна вигідніше вивезти з Куби і по-дорожче продати в Україні – ром чи сигари – але звикають і до цього, в першу чергу кубинці.
« ...а вони і досі не розуміють, чому допомагають бідним чорнобильським дітям, які приїжджають з п’ятьма тисячами доларів у кишені... »
Взагалі про враження кубинців від українських дітей можна розповідати цілу годину. Вже 16 років програмі, а вони і досі не розуміють, чому допомагають бідним чорнобильським дітям, які приїжджають з п’ятьма тисячами доларів у кишені, чому українські діти жбурляються окорочками, а сосиски згодовують собакам, тоді як кубинці дуже-дуже рідко їдять м’ясо. А ще кубинці кажуть, що пити нерозведений ром їх навчили теж українці.
Перший місяць плачуть всі – діти, сумуючи за Україною, батьками, звичною їжею (яблуками, смаженою картоплею, салом, хлібом), батьки і вихователі, які звикли морську сіль змивати водою, насолоджуватися годинними телефонними розмовами з подругами та родичами, керівництво табору, яке ніяк не може мотивувати дорослу частину табору займатися дітьми.
Не всі задоволені кубинською програмою оздоровлення чорнобильських дітей. Мати одного хлопчика розповіла, що син повернувся з Куби зовсім худим і він був настільки голодний, що мріяв про українську картоплю і хоча б трохи м’яса, а давали там одну квасолю та рис. А обіцяли, що дітей будуть там окорочками годувати, бо вони їх дуже люблять.
На другий місяць – всі починають перейматися продовженням терміну перебування на Кубі, мами дійсно хворих дітей готові заплатити будь-які гроші, аби залишитися на острові.
Українські лікарі нарікають, що програма використовується нераціонально.
“Ця програма (у межах Фонду) – типу санаторно-курортного лікування, я не думаю, що це та програма, яка повинна використовуватися, тому що коштує вона дуже дорого (і переліт, і утримання дітей, і все інше). тут потрібно відбирати чисту патологію, серйозну патологію, яка не лікується в Україні, і займатися цими дітьми”, - вважає завідувач діагностичного відділення 1-ї міської лікарні Черкас Сергій Загородній.
Скільки ще допомагатиме Куба Україні, чи планує Міністерство реформувати програму – ці питання лишаються відкритими.
Єдиний очевидний факт, що коли вдячна кубинським лікарям мама смертельно хворої дитини цілує їм руки – це переважить усі кліматичні, психологічні, і навіть економічні проблеми.