Сергій Грабовський
Аудіозапис програми:
Київ, 24 квітня 2006 року.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Доброго вечора вам, шановні слухачі!
Сергій Грабовський
Рівно 18 років тому у Києві відбулася подія, яка мала безпосередній стосунок, як до Чорнобильської катастрофи, так і до унезалежнення країни, становлення в ній громадянського суспільства і до Майдану.
Щоденний міста ритм — Нудьга, нудьга, нудьга! Старим і нестарим Оглушлива юга Однаково закрутить в очі шруби — І не врятує блюз, і розпадуться шлюби.
Максим Стріха
Навесні 1988-го у Москві вже буяла перебудова. І коли ортодоксальна комуністка Ніна Андреєва виступила зі своєю статтею “Не могу поступиться принципами” все, що було живого і чесного, піднялося на захист щойно здобутою свободи слова.
У Києві ж усе ще владарював, здавалося, вічний Щербицький. Письменницькі часописи потроху почали друкувати Хвильового і Винниченка. Але, коли почали проростати справжні паростки того, що ми сьогодні називаємо громадянським суспільством, як-от з’явився Український культурологічний клуб, – це негайно наражалася на гнівну відсіч партійної преси і сумлінних трудящих, які писали до неї гнівні листи.
Сергій Грабовський
І от у цій атмосфері активісти створеного 1987-го року Українського культурологічного клубу – “неформального”, як тоді говорили, об’єднання, ядро якого становили кілька десятків інакодумців та недавніх політв’язнів різного віку, - вирішили відзначити другі роковини Чорнобильської трагедії.
Говорить секретар Українського Культурологічного Клубу, колишній політв’язень, член Української Гельсінкської Групи Ольга Гейко.
Ольга Гейко
На той час майже рік існував Український Культурологічний Клуб і він нараховував багато членів і проводив різні акції. От одною із таких акцій була демонстрація 26-го квітня 1988-го року. Ми готували гасла, ми наперед визначили час, визначили місце, де це буде все відбуватися.
Сергій Грабовський
Продовжує член УКК, колишній політв’язень Інна Набока.
Інна Набока
Ми хотіли спробувати “вийти на площу”, як співав Александр Галич, перевірити власні “ступені свободи”. До акції підготували транспаранти: “Ні майбутнім Чорнобилям!”, “Геть АЕС з України!”, “Дітям – жити!”. Серед них – кілька помірковано політичних, скажімо – “Вся влада Радам!”, “Гласність в Україну!” Ну, а місцем проведення демонстрації обрали, звичайно ж, головний майдан столиці, що тоді називався площею Жовтневої революції.
Сергій Грабовський
І знову слово має Ольга Гейко.
Ольга Гейко
Ми вирішили там постояти з цими гаслами: “Ні майбутнім Чорнобилям!” – у такому дусі гасла були. Вже, коли ми йшли туди, на ту демонстрацію, то по дорозі дуже багато людей були затримано. Їх просто вихоплювали.
Інна Набока
Взагалі, для мене ці спогади – дуже особисті, навіть родинні. Річ у тім, що 26-го квітня у мого чоловіка Сергія Набоки день народження. Сергій був головою УКК і тоді, у 1988-му, йому виповнювалося 33 роки. Тож і на демонстрацію ми зібралися як на свято, всією родиною, разом з донькою, якій було півтора роки.
Та коли ми вийшли з метро на площу Жовтневої революції, то побачили, що з боку консерваторії, де ми планували проводити акцію, ведуться якісь роботи і вже (за 5 днів!) встановлена урядова трибуна для святкування Першого травня. Невже це так влада намагалася перешкодити нашій демонстрації?
Тоді ми перейшли Хрещатик і вийшли до Головпоштамту. Та щойно ми піднялися з підземного переходу, як на Сергія накинулися “люди в цивільному” і потягли в авто, яке стояло неподалік. Сергій пручався, його ніяк не могли запхати в машину, а я почала голосно обурюватися, що на чоловіка серед вулиці напали “невідомі”, біля мене почали збиратися перехожі. Тоді і мене схопили і “за руки, за ноги” потягли до машини.
Ось у цей момент я справді злякалася – адже донька лишалася сама на багатолюдній вулиці – і почала так голосно кричати, що, здається, перелякалися самі нападники. Тож за наказом їхнього шефа мене відпустили, на щастя, дитина була поруч. До мене підійшли кілька членів УКК (пригадую Вадима Галиновського, Тараса Антонюка, Ігоря Запорожця, Лесю Лохвицьку) і розповіли, що таким же способом щойно забрали Леоніда Мілявського, Анатолія Битченка, а ще чимало членів Клубу затримали раніше.
Сергій Грабовський
Слово перебирає член Українського Культурологічного Клубу, політв’язень першої половини 1980-х років Леонід Мілявський.
Леонід Мілявський
Коли я підійшов до Головпоштамту, там купчилося багато народу певного вигляду. Серед них я впізнав одного із своїх колишніх співробітників, він сказав, що він дружинник і влада мобілізувала на цей випадок всіх дружинників.
Через якийсь час Сергію Набоку і мене схопили, і посадили у різні машини, і відтак повезли. Набоку в якийсь один райвідділ міліції мене в інший. І там протримали до самого вечора, не пояснюючи причин, а просто морочачи голову різними питаннями, і таке інше.
Ввечері та людина, це, я так розумію, був слідчий, сам відвіз мене на своїй машині додому. Таким чином, мені не вдалося подивитися і взяти участь у цій першій, мабуть, тоді несанкціонованій демонстрації.
І сурм останніх звук Нам упаде до рук — Ми й не почуємо. Не зможемо почути! Нам не повірить наш убогий розум скутий. Ні, ми не встигнемо сказати все, що треба — І тінню на хідник упавши просто неба, Не попрощавшися, ми зникнемо зі світу, Як мешканці занадто злого міту...
Максим Стріха
1986-го року одразу по Чорнобильській катастрофі, Сергій Набока написав вірш, який потім перетворив на пісню Кирило Булкін. Прямої розповіді про Чорнобиль там немає, але відтворений той настрій, коли на волю вириваються вершники Апокаліпсису, коли:
І сурм останніх звук Нам упаде до рук — Ми й не почуємо. Не зможемо почути!
Сергій Грабовський
Ми знову повертаємося до розповіді учасників Чорнобильської демонстрації 1988-го року у Києві.
Говорить Інна Набока.
Інна Набока
Ми порадилися: люди є, плакати забрали не всі, отже, демонстрацію проводимо. З боку Головпоштамту підготовка до радісного свята Першотравня також ішла повним ходом. Там були встановлені дерев’яні помости, очевидно, трибуни для гостей. От на цей “подіум” ми й піднялися, розгорнули плакати.
В перший момент нас було небагато, можливо, чоловік двадцять, але відразу звідусіль почали підходити члени і симпатики УКК або й просто перехожі, які побачили наші гасла. Ми пояснювали мету нашої акції, більшість нас підтримувала, багато хто приєднувався. Зібрався чималий натовп: чоловік 100 на підвищенні, решта – навколо. Але доблесні органи теж не дрімали.
Нас одразу оточили кремезні молодики в цивільному (міліції у формі було зовсім мало) і почали стягувати демонстрантів з “трибун”, видирати з рук і шматувати плакати. Учасники демонстрації взялися попід руки, та накачані молодики буквально наскакували на ланцюг демонстрантів, витягували з нього людей і кидали їх до автобуса, що стояв неподалік. Брутально хапали і співчуваючих з натовпу навколо нас.
Сергій Грабовський
Те ж саме – погляд Ольги Гейко.
Ольга Гейко
Ми простояли годину. Нам навіть у Москві заздрили, що ми так довго протримали. Це було дуже багато людей. Тому що ми вибрали час “пік”. І до нас приєднувалися абсолютно стороні люди. Навколо нас зібрався величезний натовп. Ми посередині вулиці стояли на трибуні, і коли когось хапала міліція чи - тоді на нас натравлювали афганців так званих, ну тих, хто поверталися з Афганістану, - вихоплювали людей із нашої, так би мовити, лінії, а ми стояли впритул один до одного на трибуні. Ну чоловік 100, як мінімум. А на його місце ставали інші люди, абсолютно незнайомі люди, навіть і не члени УКК.
Інна Набока
Вже десь під кінець демонстрації на “подіумі” з’явився Олесь Шевченко з брошурою “Конституція СРСР” і почав своїм добре поставленим баритоном голосно читати статтю про право громадян на зібрання, мітинги і демонстрації. Такої зухвалості вже не могли витримати ні гебісти, ні міліція, тож його негайно затримали, а рідну брежнєвську “Конституцію” вирвали з рук і подерли на шматочки міліціонери.
Ольга Гейко
В цей час паралельно в Спілці письменників проходило зібрання, коли Катерина Зеленська туди побігла і звернулася до тих письменників, що там б’ють наших дітей на вулиці, то ніхто з них не пішов до нас. Переважну більшість хлопців і чоловіків затримали, то просто вирвали з тої демонстрації, позабирали їх в міліцію. А вже ті, що залишилися, в основному жінки, трошки ще постояли, посиділи на тій трибуні. Тут прийшов, тоді чи полковник, чи підполковник міліції, я вже не пригадую, на прізвище Григор’єв і почав досить брутально нас розганяти. А я була тоді вагітна, вже в декреті, він мене стукнув кулаком в живіт.
Максим Стріха
Мати Сергія Набоки журналіст Катерина Зеленська сподівалася, що українські радянські письменники – то совість нації. Тим більше, що засідання у Спілці було присвячене так само Чорнобилю. Але та совість трохи поремствувала, і по всьому. Зате потім, коли це стане безпечно, скільки тих літераторів дертиме на собі сорочки, розповідаючи про свій патріотизм і свій величезний внесок у справу здобуття української незалежності.
В тій демонстрації 26-го квітня було багато символічного. І поява полковника Григор’єва, фігуранта відомої провокації влади вже 7-го листопада 1990-го року, і показова ситуація з радянською брежнєвською конституцією, яку зухвало подерли і розтоптали. Це теж повторюватиметься потім, коли вже українські незалежні омоновці дерли синьо-жовті прапори під час розгону похорону Патріарха Володимира...
Сергій Грабовський
Знову говорить Інна Набока.
Інна Набока
Врешті-решт ми вирішили, що наша місія виконана і вирушили шукати своїх чоловіків і друзів у найближчій – Ленінський! – райвідділ міліції, що містився на Прорізній. Звичайно ж, нам заявили, що вперше чують такі прізвища, хоча згодом з’ясувалося, що багато хто з наших, серед них і Сергій Набока, сиділи саме там. Щоправда, пізно ввечері або вночі того ж дня всіх затриманих звільнили, взявши в них попередньо письмові пояснення їхньої антисуспільної поведінки.
Наступного дня в київських газетах з’явилося невеличке повідомлення міського управління внутрішніх справ про те, що 26-го квітня купка хуліганів порушувала громадський порядок на площі Жовтневої революції і заважала підготовці площі до улюбленого всенародного свята Першого травня.
Сергій Грабовський
Розповідь завершує Ольга Гейко.
Ольга Гейко
А Олесю Шевченку дали 15 діб. Коли полковник Григор’єв нас так брутально розгонив, він зачитав статтю Конституції, що ми маємо право на мітинги і на збори, за що його схопили і потім дали 15 діб.
Максим Стріха
Вже восени того ж 1988-го перший легальний мітинг у Києві під екологічними гаслами, які зібрав на площі перед Республіканським стадіоном понад 40 тисяч киян дружно скандував “Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!”.
Але і цей мітинг, і заснування Товариства української мови, і постання Руху, і перші багатопартійні вибори, і студентське голодування, і проголошення незалежності все це буде потім. А зараз про тих, хто вийшов на перший київський Майдан.
Сергій Набока, правозахисник, журналіст, політв’язень вже останнього призово-вісімдесятих, який навіки залишиться для нас 47-милітнім. У такому віці він пішов від нас, виконуючи свій професійний, журналістський обов’язок.
Учасники тієї демонстрації можливо, окрім Олеся Шевченка, якому судилося бути народним депутатом України першого скликання, не здобули в незалежній Україні високих посад. Ці посади дісталися тим, хто був байдужим або ворожим щодо учасників маніфестації. Натомість тих, хто створював громадянське суспільство і клав підмурівок української незалежності, ця українська незалежність щонайкраще забула.
І ранок буде, мов рана. Проб''ють дзиґарі навіжені, У самотніх квартирах проб''ють дзиґарі навіжені, У самотніх квартирах заплачуть, заплачуть ікони, Непотрібні, забуті по кухнях заплачуть ікони,
І, ввібравши повітря та простір в холодні легені, Попливуть, попливуть над асфальтом порожні балкони.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Свою пісню на вірші Сергія Набоки виконав Кирило Булкін.
Говорить Радіо “Свобода”!
Київ, 24 квітня 2006 року.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Доброго вечора вам, шановні слухачі!
Сергій Грабовський
Рівно 18 років тому у Києві відбулася подія, яка мала безпосередній стосунок, як до Чорнобильської катастрофи, так і до унезалежнення країни, становлення в ній громадянського суспільства і до Майдану.
Щоденний міста ритм — Нудьга, нудьга, нудьга! Старим і нестарим Оглушлива юга Однаково закрутить в очі шруби — І не врятує блюз, і розпадуться шлюби.
Максим Стріха
Навесні 1988-го у Москві вже буяла перебудова. І коли ортодоксальна комуністка Ніна Андреєва виступила зі своєю статтею “Не могу поступиться принципами” все, що було живого і чесного, піднялося на захист щойно здобутою свободи слова.
У Києві ж усе ще владарював, здавалося, вічний Щербицький. Письменницькі часописи потроху почали друкувати Хвильового і Винниченка. Але, коли почали проростати справжні паростки того, що ми сьогодні називаємо громадянським суспільством, як-от з’явився Український культурологічний клуб, – це негайно наражалася на гнівну відсіч партійної преси і сумлінних трудящих, які писали до неї гнівні листи.
Сергій Грабовський
І от у цій атмосфері активісти створеного 1987-го року Українського культурологічного клубу – “неформального”, як тоді говорили, об’єднання, ядро якого становили кілька десятків інакодумців та недавніх політв’язнів різного віку, - вирішили відзначити другі роковини Чорнобильської трагедії.
Говорить секретар Українського Культурологічного Клубу, колишній політв’язень, член Української Гельсінкської Групи Ольга Гейко.
Ольга Гейко
На той час майже рік існував Український Культурологічний Клуб і він нараховував багато членів і проводив різні акції. От одною із таких акцій була демонстрація 26-го квітня 1988-го року. Ми готували гасла, ми наперед визначили час, визначили місце, де це буде все відбуватися.
Сергій Грабовський
Продовжує член УКК, колишній політв’язень Інна Набока.
Ми хотіли спробувати “вийти на площу”, як співав Александр Галич, перевірити власні “ступені свободи”. До акції підготували транспаранти: “Ні майбутнім Чорнобилям!”, “Геть АЕС з України!”, “Дітям – жити!”. Серед них – кілька помірковано політичних, скажімо – “Вся влада Радам!”, “Гласність в Україну!” Ну, а місцем проведення демонстрації обрали, звичайно ж, головний майдан столиці, що тоді називався площею Жовтневої революції.
Сергій Грабовський
І знову слово має Ольга Гейко.
Ольга Гейко
Ми вирішили там постояти з цими гаслами: “Ні майбутнім Чорнобилям!” – у такому дусі гасла були. Вже, коли ми йшли туди, на ту демонстрацію, то по дорозі дуже багато людей були затримано. Їх просто вихоплювали.
Інна Набока
Взагалі, для мене ці спогади – дуже особисті, навіть родинні. Річ у тім, що 26-го квітня у мого чоловіка Сергія Набоки день народження. Сергій був головою УКК і тоді, у 1988-му, йому виповнювалося 33 роки. Тож і на демонстрацію ми зібралися як на свято, всією родиною, разом з донькою, якій було півтора роки.
Та коли ми вийшли з метро на площу Жовтневої революції, то побачили, що з боку консерваторії, де ми планували проводити акцію, ведуться якісь роботи і вже (за 5 днів!) встановлена урядова трибуна для святкування Першого травня. Невже це так влада намагалася перешкодити нашій демонстрації?
Тоді ми перейшли Хрещатик і вийшли до Головпоштамту. Та щойно ми піднялися з підземного переходу, як на Сергія накинулися “люди в цивільному” і потягли в авто, яке стояло неподалік. Сергій пручався, його ніяк не могли запхати в машину, а я почала голосно обурюватися, що на чоловіка серед вулиці напали “невідомі”, біля мене почали збиратися перехожі. Тоді і мене схопили і “за руки, за ноги” потягли до машини.
Ось у цей момент я справді злякалася – адже донька лишалася сама на багатолюдній вулиці – і почала так голосно кричати, що, здається, перелякалися самі нападники. Тож за наказом їхнього шефа мене відпустили, на щастя, дитина була поруч. До мене підійшли кілька членів УКК (пригадую Вадима Галиновського, Тараса Антонюка, Ігоря Запорожця, Лесю Лохвицьку) і розповіли, що таким же способом щойно забрали Леоніда Мілявського, Анатолія Битченка, а ще чимало членів Клубу затримали раніше.
Сергій Грабовський
Слово перебирає член Українського Культурологічного Клубу, політв’язень першої половини 1980-х років Леонід Мілявський.
Леонід Мілявський
Через якийсь час Сергію Набоку і мене схопили, і посадили у різні машини, і відтак повезли. Набоку в якийсь один райвідділ міліції мене в інший. І там протримали до самого вечора, не пояснюючи причин, а просто морочачи голову різними питаннями, і таке інше.
Ввечері та людина, це, я так розумію, був слідчий, сам відвіз мене на своїй машині додому. Таким чином, мені не вдалося подивитися і взяти участь у цій першій, мабуть, тоді несанкціонованій демонстрації.
І сурм останніх звук Нам упаде до рук — Ми й не почуємо. Не зможемо почути! Нам не повірить наш убогий розум скутий. Ні, ми не встигнемо сказати все, що треба — І тінню на хідник упавши просто неба, Не попрощавшися, ми зникнемо зі світу, Як мешканці занадто злого міту...
Максим Стріха
1986-го року одразу по Чорнобильській катастрофі, Сергій Набока написав вірш, який потім перетворив на пісню Кирило Булкін. Прямої розповіді про Чорнобиль там немає, але відтворений той настрій, коли на волю вириваються вершники Апокаліпсису, коли:
І сурм останніх звук Нам упаде до рук — Ми й не почуємо. Не зможемо почути!
Сергій Грабовський
Ми знову повертаємося до розповіді учасників Чорнобильської демонстрації 1988-го року у Києві.
Говорить Інна Набока.
Інна Набока
Ми порадилися: люди є, плакати забрали не всі, отже, демонстрацію проводимо. З боку Головпоштамту підготовка до радісного свята Першотравня також ішла повним ходом. Там були встановлені дерев’яні помости, очевидно, трибуни для гостей. От на цей “подіум” ми й піднялися, розгорнули плакати.
В перший момент нас було небагато, можливо, чоловік двадцять, але відразу звідусіль почали підходити члени і симпатики УКК або й просто перехожі, які побачили наші гасла. Ми пояснювали мету нашої акції, більшість нас підтримувала, багато хто приєднувався. Зібрався чималий натовп: чоловік 100 на підвищенні, решта – навколо. Але доблесні органи теж не дрімали.
Нас одразу оточили кремезні молодики в цивільному (міліції у формі було зовсім мало) і почали стягувати демонстрантів з “трибун”, видирати з рук і шматувати плакати. Учасники демонстрації взялися попід руки, та накачані молодики буквально наскакували на ланцюг демонстрантів, витягували з нього людей і кидали їх до автобуса, що стояв неподалік. Брутально хапали і співчуваючих з натовпу навколо нас.
Сергій Грабовський
Те ж саме – погляд Ольги Гейко.
Ольга Гейко
Ми простояли годину. Нам навіть у Москві заздрили, що ми так довго протримали. Це було дуже багато людей. Тому що ми вибрали час “пік”. І до нас приєднувалися абсолютно стороні люди. Навколо нас зібрався величезний натовп. Ми посередині вулиці стояли на трибуні, і коли когось хапала міліція чи - тоді на нас натравлювали афганців так званих, ну тих, хто поверталися з Афганістану, - вихоплювали людей із нашої, так би мовити, лінії, а ми стояли впритул один до одного на трибуні. Ну чоловік 100, як мінімум. А на його місце ставали інші люди, абсолютно незнайомі люди, навіть і не члени УКК.
Інна Набока
Вже десь під кінець демонстрації на “подіумі” з’явився Олесь Шевченко з брошурою “Конституція СРСР” і почав своїм добре поставленим баритоном голосно читати статтю про право громадян на зібрання, мітинги і демонстрації. Такої зухвалості вже не могли витримати ні гебісти, ні міліція, тож його негайно затримали, а рідну брежнєвську “Конституцію” вирвали з рук і подерли на шматочки міліціонери.
Ольга Гейко
В цей час паралельно в Спілці письменників проходило зібрання, коли Катерина Зеленська туди побігла і звернулася до тих письменників, що там б’ють наших дітей на вулиці, то ніхто з них не пішов до нас. Переважну більшість хлопців і чоловіків затримали, то просто вирвали з тої демонстрації, позабирали їх в міліцію. А вже ті, що залишилися, в основному жінки, трошки ще постояли, посиділи на тій трибуні. Тут прийшов, тоді чи полковник, чи підполковник міліції, я вже не пригадую, на прізвище Григор’єв і почав досить брутально нас розганяти. А я була тоді вагітна, вже в декреті, він мене стукнув кулаком в живіт.
Максим Стріха
Мати Сергія Набоки журналіст Катерина Зеленська сподівалася, що українські радянські письменники – то совість нації. Тим більше, що засідання у Спілці було присвячене так само Чорнобилю. Але та совість трохи поремствувала, і по всьому. Зате потім, коли це стане безпечно, скільки тих літераторів дертиме на собі сорочки, розповідаючи про свій патріотизм і свій величезний внесок у справу здобуття української незалежності.
В тій демонстрації 26-го квітня було багато символічного. І поява полковника Григор’єва, фігуранта відомої провокації влади вже 7-го листопада 1990-го року, і показова ситуація з радянською брежнєвською конституцією, яку зухвало подерли і розтоптали. Це теж повторюватиметься потім, коли вже українські незалежні омоновці дерли синьо-жовті прапори під час розгону похорону Патріарха Володимира...
Сергій Грабовський
Знову говорить Інна Набока.
Інна Набока
Врешті-решт ми вирішили, що наша місія виконана і вирушили шукати своїх чоловіків і друзів у найближчій – Ленінський! – райвідділ міліції, що містився на Прорізній. Звичайно ж, нам заявили, що вперше чують такі прізвища, хоча згодом з’ясувалося, що багато хто з наших, серед них і Сергій Набока, сиділи саме там. Щоправда, пізно ввечері або вночі того ж дня всіх затриманих звільнили, взявши в них попередньо письмові пояснення їхньої антисуспільної поведінки.
Наступного дня в київських газетах з’явилося невеличке повідомлення міського управління внутрішніх справ про те, що 26-го квітня купка хуліганів порушувала громадський порядок на площі Жовтневої революції і заважала підготовці площі до улюбленого всенародного свята Першого травня.
Сергій Грабовський
Розповідь завершує Ольга Гейко.
Ольга Гейко
А Олесю Шевченку дали 15 діб. Коли полковник Григор’єв нас так брутально розгонив, він зачитав статтю Конституції, що ми маємо право на мітинги і на збори, за що його схопили і потім дали 15 діб.
Максим Стріха
Вже восени того ж 1988-го перший легальний мітинг у Києві під екологічними гаслами, які зібрав на площі перед Республіканським стадіоном понад 40 тисяч киян дружно скандував “Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!”.
Але і цей мітинг, і заснування Товариства української мови, і постання Руху, і перші багатопартійні вибори, і студентське голодування, і проголошення незалежності все це буде потім. А зараз про тих, хто вийшов на перший київський Майдан.
Сергій Набока, правозахисник, журналіст, політв’язень вже останнього призово-вісімдесятих, який навіки залишиться для нас 47-милітнім. У такому віці він пішов від нас, виконуючи свій професійний, журналістський обов’язок.
Учасники тієї демонстрації можливо, окрім Олеся Шевченка, якому судилося бути народним депутатом України першого скликання, не здобули в незалежній Україні високих посад. Ці посади дісталися тим, хто був байдужим або ворожим щодо учасників маніфестації. Натомість тих, хто створював громадянське суспільство і клав підмурівок української незалежності, ця українська незалежність щонайкраще забула.
І ранок буде, мов рана. Проб''ють дзиґарі навіжені, У самотніх квартирах проб''ють дзиґарі навіжені, У самотніх квартирах заплачуть, заплачуть ікони, Непотрібні, забуті по кухнях заплачуть ікони,
І, ввібравши повітря та простір в холодні легені, Попливуть, попливуть над асфальтом порожні балкони.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Свою пісню на вірші Сергія Набоки виконав Кирило Булкін.
Говорить Радіо “Свобода”!