Віктор Єленський
Аудіозапис програми:
Київ, 2 травня 2006 року
Віктор Єленський
Коли є свобода вибору – обирають свободу! На хвилях радіо “Свобода» щотижнева програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
На минулому тижні міністр оборони України Анатолій Гриценко підписав директиву про впорядкування задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних сил України.
Як забезпечується свобода совісті для людей у військових строях? Як поєднується Христова заповідь “Не вбий!” з прагненням священиків різних Церков бути присутніми у війську і навіть виховувати в солдатах міцний армійський дух? Про це йтиметься у сьогоднішній програмі.
Галина Трохова
Усе починалося майже 18 століть тому. Мартин Турський, воїн і син римського вояка, зустрів однієї зимової ночі жебрака, що тремтів від холоду. Мартин скинув з себе плащ, перетяв його навпіл мечем і віддав бідоласі половину. Тієї ж ночі йому явився Христос, одягнений саме у цю половину плаща. Після цього Мартин прийняв християнство і решту свого життя присвятив Церкві.
Плащ святого Мартина (латиною - сареllа) носили в бій, як хоругву. Коли ж плащ став реліквією Церкви, з ним на сторожі завжди ходив священик. Цей охоронець Мартинового плаща (тобто, його сареllanus) обслуговував також релігійні потреби короля і через це одержав титул “капелана”. Місце, де зберігався цей плащ, стало місцем богослужіння і називається “каплицею”.
Віктор Єленський
Військове капеланство – це складний обов’язок і у багатьох країнах дуже престижне священиче служіння.
У збройних силах країн-членів НАТО військові душпастирі поглиблено вивчають соціологію, психологію, антропологію, психіатрію і отримують загальне уявлення про медичну допомогу.
Військовий капелан є “повним офіцером і повним священиком”, хоча він і не носить зброї, а в деяких арміях і уніформу.
Військове духовенство – це не замінник ані політорганів Радянської Армії, ані спеціальних психологічних та соціальних служб сучасних армій.
Військовий священик надає духовну опіку тим солдатам і офіцерам, які її потребують. За екстремальних умов військовий часто стає однією з центральних постатей військового колективу.
Військова служба завжди містить у собі більший або менший компонент примусу; від солдат вимагають засвоєння набору ідей, які мають зміцнити бойовий дух. Залучення в таку пропагандистську схему релігії є ефективним, але дуже часто небезпечним. Не тільки для духовного світу особи, але й для самої Церкви.
Ієрархи українських церков свідомі наявних небезпек. Єпископ Сокальський Української греко-католицької церкви, голова Синодального відділу з співпраці зі Збройними силами Михаїл Колтун так формулює важливість присутності Церкви у війську:
Михаїл Колтун
Церква молиться за мир, а військо – це є той гарант миру. Не тільки заключається мир на силі зброї, але на вірі, на серці, совісті, духовному росположені. Навіть війна повинна бути гуманна.
Галина Трохова
Майже відразу після унезалежнення України ієрархи оголосили про важливість духовного супроводу військовиків. Створювали спеціальні відділи, священики благословляли новобранців, проповідували у військових частинах і опікувалися вояками в Косово і в Іраку. Адже на війні, як відомо, атеїстів не буває.
Соціологи давно виснували, що питома вага віруючих серед солдат і офіцерів, які повертаються з театру військових дій, незмінно зростає.
Поступово Церква вкоренилася в українському війську, вкоренилася попри відсутність законодавчої бази, дуже специфічне розуміння принципу відокремлення церкви від держави і непорозуміння, особливо на початках, з командирами.
Говорить голова Всеукраїнського міжконфесійного релігійного християнського військового братства, полковник у відставці Сергій Лисенко.
Сергій Лисенко
На сьогодні у військових частинах існує багато військових храмів. Вони так називаються, тому що ці храми збудовані таким чином, що вони є або власністю Міноборони, або власністю окремої церкви, або не стоять на балансі ні там, ні там, але як церковні приміщення вони існують. І їх, скажімо, майнова підлеглість сьогодні викликає багато питань.
По-друге, на сьогодні всі великі церкви (православні, греко-католицькі і навіть баптистські) вибудували свої структури, які піклуються цим питанням. Тобто, в тому чи іншому виді є уповноважені особи від церкви, які займаються військовослужбовцями.
По-третє, сьогодні є практика, яка давно вже склалася, що, скажімо, в Західному регіоні, то це здебільшого греко-католицька церква, на Сході чи на Півдні – це, скажімо, УПЦ МП, у Центрі – це УПЦ КП. Вони існують, вони мають свої інститути, вони мають призначених священиків, які виконують обов’язки військових пасторів.
На сьогодні стоїть питання, щоб унормувати все це.
Віктор Єленський
Сергій Лисенко каже, що директива, яку міністр оборони Анатолій Гриценко підписав наприкінці квітня цього року, спрямовується на унормування духовної опіки у Збройних силах України. Поки що не йдеться про негайне запровадження інституту військових капеланів.
Але як наразі практично здійснюється ця опіка в українському війську? От, наприклад, вже четвертий рік поспіль Українська греко-католицька церква призначає священнослужителів, які займаються душпастирством у Львівському військовому інституті.
Студенти духовної семінарії Святого Духа почали опікуватись курсантами ще 10 років тому. На території навчального закладу відновили храм, тут відправляють богослужіння священики різних конфесій. Брати Львівської духовної семінарії працюють у 13 військових частинах Львова і навіть на гауптвахті.
Докладніше про це розповість кореспондент радіо “Свобода” Галина Терещук.
Галина Терещук
Отець Степан Сус має особливе служіння – він духовно опікується курсантами Львівського військового інституту. На днях він отримав вістку від колишнього курсанта, нині лейтенанта з Кіровоградщини. Молодий чоловік пише, що хоче вступати на навчання до Львівської духовної семінарії Святого Духа і в майбутньому бачить себе військовим капеланом.
Ще курсантом цей юнак активно відвідував богослужіння, багато читав духовної літератури і після навчання став офіцером, але відчув ще й священиче покликання.
Чимало курсантів і солдатів після навчання чи служби у війську продовжують спілкуютьсь із семінаристами, розповідають їм про своє життя, про те, що військові частини, особливо на Сході та Півдні України, рідко відвідують священики. Часом молодим лейтенантам самим доводиться розповідати солдатам про духовний світ людини і її зв’язок із Богом.
Отець Степан
Ми тут у Львові, в архиєпархії, створили відділ у справах військового душпастирства. Завдання якого – це готувати семінаристів, які у майбутньому працюватимуть військовими капеланами.
Найголовніше, коли священик приходить до армії, – це показати, що він такий же ж рівний як і солдати, що ти вмієш з кожним говорити на його рівні.
Коли ми починаємо розмовляти з солдатами, курсантами, ми ніколи не говоримо на релігійні тематики, говоримо про життя.
Галина Терещук
Душпастирством у війську займаються 30 семінаристів УГКЦ. Аби призначити священика для опікування військовослужбовцями, враховується передусім, вірні якої конфесії переважають серед військових. Скажімо, у військовому інституті навчаються і греко-католики, і православні, і протестанти.
Степан Сус, військовий капелан від УГКЦ, над курсантами інших віросповідань здійснює опосередковану опіку.
Програма роботи із військовими, яку опрацювали семінаристи, у жодному разі не торкається міжконфесійних суперечностей і побудована в такий спосіб, який виключає навіть натяк на розпалювання релігійної ворожнечі.
За останні роки у військовому інституті 5 курсантів були охрещені. До цієї події вони готувались 2 роки.
Отець Степан Сус зауважив, що більшість курсантів, які вступають у Львівський військовий інститут, мало знають про християнство, традиції і богослужіння. Ці люди росли в атеїстичних родинах, але упродовж навчання затяті атеїсти стають людьми глибоко духовними.
Курсантів і семінаристів різнить форма одягу, вони мають різні звання і мають різне завдання у житті, але їх єднає те, що вони спільно служать людині.
Віктор Єленський
Цікаво, що про впровадження інституту військового священства або капеланства у Збройних силах йдеться ось вже майже 15 років.
Прибічники негайного його впровадження висувають такі аргументи. Громадяни України, у тому числі громадяни в мундирах, повинні мати гідні умови для виразу своїх релігійних почуттів. Кількість солдат і офіцерів, які мають такі почуття, зростає з кожним роком.
Далі, в українській армії служать переважно вірні тих церков, які визнають за необхідне захист Батьківщини зі зброєю в руках. Юнаки, котрі належать до релігійних спільнот, що забороняють брати в руки зброю - це право в Україні є реальним, а не декларативним.
Противники ж військового капеланства говорять про небезпеку перенесення міжконфесійних суперечок у колективи озброєних людей, про недосконалість правової бази, про фінансову скруту зрештою.
Старший офіцер відділу інформаційної політики департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України підполковник Руслан Коханчук вважає, що ці застереження не є достатньо обґрунтованими.
Руслан Коханчук
Я не бачу перешкод в тому, що, зокрема, українське православ’я роз’єднане, в тому, що у нас багато існує конфесій. Я бачу перешкоди лише в тому, що люди бояться взяти на себе відповідальність. В нас існує ще пострадянська ментальність.
Але я як представник молодого покоління не згоден чекати ще 10 років, поки це покоління політиків відійде від справ, і коли вже люди нашого покоління візьмуться, люди, які більш орієнтовані на європейські цінності.
Друге – це відсутність певної освіти в галузі свободи совісті. Мені дуже часто будь-який документ, який в нас в Міноборони не погоджувався б, не відпрацьовували б ми, що пов’язаний з релігією, починають завжди цитувати статтю про відокремлення церкви від держави. А про військове капеланство взагалі кажуть, що стаття Конституції забороняє.
Я провів аналіз близько 20 конституцій європейських країн і виокремив якраз ті, де є така сама стаття, тобто так само звучить норма: церква відокремлена від держави. Так що цікаво, що в цих же самих країнах існує військове капеланство, навіть більше: держава оплачує працю, забезпечення військових капеланів бере на себе.
Віктор Єленський
Наявність капеланської служби є стандартом збройних сил країн-членів НАТО. В цих країнах існують різні моделі духовної опіки військовослужбовцями. Однак українські військові і українські священнослужителі, особливо ті, які надавали духовну допомогу українському контингентові в Іраку, говорять, що вони вже визначилися, чий досвід треба передовсім перебирати.
Руслан Коханчук
І представник Московської патріархії, і Київський патріархат, як тільки виникає питання, який досвід нам використовувати, то всі говорять, що польський.
Віктор Єленський
Вже понад десять років у 150 тисячних польських збройних силах працює майже дві сотні римо-католицьких військових священиків-капеланів. Їхня роль – це молитися з воїнами, надавати їм духовну підтримку.
У їхній душпастирській праці у війську допомагає їм ще 30 православних капеланів, декількох для євангелістської церкви та п’ять капеланів, які опікуються греко-католиками.
Священиків-капеланів утримує держава, а нагляд над ними має міністр Національної оборони Польщі.
З Варшави кореспондент радіо “Свобода” Єва Поштар.
Єва Поштар
Військові історики пишуть, що в Польщі військо завжди міцно було зв''язане із патріотизмом і духовністю. Згадують те, як 1410 року польські рицарі під Грюнвальдом разом із полками з Литви і Русі йшли до бою із піснею "Богородице”.
Сьогодні польські громадяни є не лише католиками латинського обряду, всі одностайні: у війську існують сприятливі умови для повернення до традицій екуменізму. Згідні, що кожен громадянин в лавах польської армії може сподіватися на духовну підтримку з боку своєї церкви.
Отець-поручник Іван Тарапацький із Любачова поблизу кордону із Україною - капелан для воїнів українського походження у польському війську. Окрім того отець Тарапатський єдиний капелан для греко-католиків у Граничній сторожі.
Ось що сказав він про свою душпастирську роботу на кордоні:
Іван Тарапацький
Щоб додати їм сил духових. Бо не тільки фізичні сили є потрібні до того, щоб охороняти кордони. Найперше – це, щоб вони були сильні морально, сильні духовно до того, щоб опертися чи як хтось дає якісь взятки.
Єва Поштар
Отець Тарапатський часто чує від своїх польських колег-капеланів, які повертаються із місії в Іраку, що воїни із українського контингенту, який знаходиться побіч польських вояків, не мають свого капелана.
Іван Тарапацький
Українські вояки приходили на польські служби Божі, бо не мали, на жаль, свого капелана. Всі різні війська, які там були презентовані, а чи американські, а чи якісь інші, вони мали свою духовну допомогу. На жаль, українські жовніри не мали.
Віктор Єленський
Українські вояки хочуть мати власних капеланів. Вони взагалі прагнуть мати всю повноту громадянських прав. І якщо ці права обмежуються, обмеження повинні бути добре обґрунтованими і виправданими для демократичного суспільства.
Це була “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський. До наступного вівторка, шановні радіослухачі!
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 2 травня 2006 року
Коли є свобода вибору – обирають свободу! На хвилях радіо “Свобода» щотижнева програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
На минулому тижні міністр оборони України Анатолій Гриценко підписав директиву про впорядкування задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних сил України.
Як забезпечується свобода совісті для людей у військових строях? Як поєднується Христова заповідь “Не вбий!” з прагненням священиків різних Церков бути присутніми у війську і навіть виховувати в солдатах міцний армійський дух? Про це йтиметься у сьогоднішній програмі.
Галина Трохова
Усе починалося майже 18 століть тому. Мартин Турський, воїн і син римського вояка, зустрів однієї зимової ночі жебрака, що тремтів від холоду. Мартин скинув з себе плащ, перетяв його навпіл мечем і віддав бідоласі половину. Тієї ж ночі йому явився Христос, одягнений саме у цю половину плаща. Після цього Мартин прийняв християнство і решту свого життя присвятив Церкві.
Плащ святого Мартина (латиною - сареllа) носили в бій, як хоругву. Коли ж плащ став реліквією Церкви, з ним на сторожі завжди ходив священик. Цей охоронець Мартинового плаща (тобто, його сареllanus) обслуговував також релігійні потреби короля і через це одержав титул “капелана”. Місце, де зберігався цей плащ, стало місцем богослужіння і називається “каплицею”.
Віктор Єленський
Військове капеланство – це складний обов’язок і у багатьох країнах дуже престижне священиче служіння.
У збройних силах країн-членів НАТО військові душпастирі поглиблено вивчають соціологію, психологію, антропологію, психіатрію і отримують загальне уявлення про медичну допомогу.
Військовий капелан є “повним офіцером і повним священиком”, хоча він і не носить зброї, а в деяких арміях і уніформу.
Військове духовенство – це не замінник ані політорганів Радянської Армії, ані спеціальних психологічних та соціальних служб сучасних армій.
Військовий священик надає духовну опіку тим солдатам і офіцерам, які її потребують. За екстремальних умов військовий часто стає однією з центральних постатей військового колективу.
Військова служба завжди містить у собі більший або менший компонент примусу; від солдат вимагають засвоєння набору ідей, які мають зміцнити бойовий дух. Залучення в таку пропагандистську схему релігії є ефективним, але дуже часто небезпечним. Не тільки для духовного світу особи, але й для самої Церкви.
Ієрархи українських церков свідомі наявних небезпек. Єпископ Сокальський Української греко-католицької церкви, голова Синодального відділу з співпраці зі Збройними силами Михаїл Колтун так формулює важливість присутності Церкви у війську:
Михаїл Колтун
Церква молиться за мир, а військо – це є той гарант миру. Не тільки заключається мир на силі зброї, але на вірі, на серці, совісті, духовному росположені. Навіть війна повинна бути гуманна.
Галина Трохова
Майже відразу після унезалежнення України ієрархи оголосили про важливість духовного супроводу військовиків. Створювали спеціальні відділи, священики благословляли новобранців, проповідували у військових частинах і опікувалися вояками в Косово і в Іраку. Адже на війні, як відомо, атеїстів не буває.
Соціологи давно виснували, що питома вага віруючих серед солдат і офіцерів, які повертаються з театру військових дій, незмінно зростає.
Поступово Церква вкоренилася в українському війську, вкоренилася попри відсутність законодавчої бази, дуже специфічне розуміння принципу відокремлення церкви від держави і непорозуміння, особливо на початках, з командирами.
Говорить голова Всеукраїнського міжконфесійного релігійного християнського військового братства, полковник у відставці Сергій Лисенко.
Сергій Лисенко
На сьогодні у військових частинах існує багато військових храмів. Вони так називаються, тому що ці храми збудовані таким чином, що вони є або власністю Міноборони, або власністю окремої церкви, або не стоять на балансі ні там, ні там, але як церковні приміщення вони існують. І їх, скажімо, майнова підлеглість сьогодні викликає багато питань.
По-друге, на сьогодні всі великі церкви (православні, греко-католицькі і навіть баптистські) вибудували свої структури, які піклуються цим питанням. Тобто, в тому чи іншому виді є уповноважені особи від церкви, які займаються військовослужбовцями.
По-третє, сьогодні є практика, яка давно вже склалася, що, скажімо, в Західному регіоні, то це здебільшого греко-католицька церква, на Сході чи на Півдні – це, скажімо, УПЦ МП, у Центрі – це УПЦ КП. Вони існують, вони мають свої інститути, вони мають призначених священиків, які виконують обов’язки військових пасторів.
На сьогодні стоїть питання, щоб унормувати все це.
Віктор Єленський
Сергій Лисенко каже, що директива, яку міністр оборони Анатолій Гриценко підписав наприкінці квітня цього року, спрямовується на унормування духовної опіки у Збройних силах України. Поки що не йдеться про негайне запровадження інституту військових капеланів.
Але як наразі практично здійснюється ця опіка в українському війську? От, наприклад, вже четвертий рік поспіль Українська греко-католицька церква призначає священнослужителів, які займаються душпастирством у Львівському військовому інституті.
Студенти духовної семінарії Святого Духа почали опікуватись курсантами ще 10 років тому. На території навчального закладу відновили храм, тут відправляють богослужіння священики різних конфесій. Брати Львівської духовної семінарії працюють у 13 військових частинах Львова і навіть на гауптвахті.
Докладніше про це розповість кореспондент радіо “Свобода” Галина Терещук.
Галина Терещук
Отець Степан Сус має особливе служіння – він духовно опікується курсантами Львівського військового інституту. На днях він отримав вістку від колишнього курсанта, нині лейтенанта з Кіровоградщини. Молодий чоловік пише, що хоче вступати на навчання до Львівської духовної семінарії Святого Духа і в майбутньому бачить себе військовим капеланом.
Ще курсантом цей юнак активно відвідував богослужіння, багато читав духовної літератури і після навчання став офіцером, але відчув ще й священиче покликання.
Чимало курсантів і солдатів після навчання чи служби у війську продовжують спілкуютьсь із семінаристами, розповідають їм про своє життя, про те, що військові частини, особливо на Сході та Півдні України, рідко відвідують священики. Часом молодим лейтенантам самим доводиться розповідати солдатам про духовний світ людини і її зв’язок із Богом.
Отець Степан
Ми тут у Львові, в архиєпархії, створили відділ у справах військового душпастирства. Завдання якого – це готувати семінаристів, які у майбутньому працюватимуть військовими капеланами.
Найголовніше, коли священик приходить до армії, – це показати, що він такий же ж рівний як і солдати, що ти вмієш з кожним говорити на його рівні.
Коли ми починаємо розмовляти з солдатами, курсантами, ми ніколи не говоримо на релігійні тематики, говоримо про життя.
Галина Терещук
Душпастирством у війську займаються 30 семінаристів УГКЦ. Аби призначити священика для опікування військовослужбовцями, враховується передусім, вірні якої конфесії переважають серед військових. Скажімо, у військовому інституті навчаються і греко-католики, і православні, і протестанти.
Степан Сус, військовий капелан від УГКЦ, над курсантами інших віросповідань здійснює опосередковану опіку.
Програма роботи із військовими, яку опрацювали семінаристи, у жодному разі не торкається міжконфесійних суперечностей і побудована в такий спосіб, який виключає навіть натяк на розпалювання релігійної ворожнечі.
За останні роки у військовому інституті 5 курсантів були охрещені. До цієї події вони готувались 2 роки.
Отець Степан Сус зауважив, що більшість курсантів, які вступають у Львівський військовий інститут, мало знають про християнство, традиції і богослужіння. Ці люди росли в атеїстичних родинах, але упродовж навчання затяті атеїсти стають людьми глибоко духовними.
Курсантів і семінаристів різнить форма одягу, вони мають різні звання і мають різне завдання у житті, але їх єднає те, що вони спільно служать людині.
Віктор Єленський
Цікаво, що про впровадження інституту військового священства або капеланства у Збройних силах йдеться ось вже майже 15 років.
Прибічники негайного його впровадження висувають такі аргументи. Громадяни України, у тому числі громадяни в мундирах, повинні мати гідні умови для виразу своїх релігійних почуттів. Кількість солдат і офіцерів, які мають такі почуття, зростає з кожним роком.
Далі, в українській армії служать переважно вірні тих церков, які визнають за необхідне захист Батьківщини зі зброєю в руках. Юнаки, котрі належать до релігійних спільнот, що забороняють брати в руки зброю - це право в Україні є реальним, а не декларативним.
Противники ж військового капеланства говорять про небезпеку перенесення міжконфесійних суперечок у колективи озброєних людей, про недосконалість правової бази, про фінансову скруту зрештою.
Старший офіцер відділу інформаційної політики департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України підполковник Руслан Коханчук вважає, що ці застереження не є достатньо обґрунтованими.
Руслан Коханчук
Я не бачу перешкод в тому, що, зокрема, українське православ’я роз’єднане, в тому, що у нас багато існує конфесій. Я бачу перешкоди лише в тому, що люди бояться взяти на себе відповідальність. В нас існує ще пострадянська ментальність.
Але я як представник молодого покоління не згоден чекати ще 10 років, поки це покоління політиків відійде від справ, і коли вже люди нашого покоління візьмуться, люди, які більш орієнтовані на європейські цінності.
Друге – це відсутність певної освіти в галузі свободи совісті. Мені дуже часто будь-який документ, який в нас в Міноборони не погоджувався б, не відпрацьовували б ми, що пов’язаний з релігією, починають завжди цитувати статтю про відокремлення церкви від держави. А про військове капеланство взагалі кажуть, що стаття Конституції забороняє.
Віктор Єленський
Наявність капеланської служби є стандартом збройних сил країн-членів НАТО. В цих країнах існують різні моделі духовної опіки військовослужбовцями. Однак українські військові і українські священнослужителі, особливо ті, які надавали духовну допомогу українському контингентові в Іраку, говорять, що вони вже визначилися, чий досвід треба передовсім перебирати.
Руслан Коханчук
І представник Московської патріархії, і Київський патріархат, як тільки виникає питання, який досвід нам використовувати, то всі говорять, що польський.
Віктор Єленський
Вже понад десять років у 150 тисячних польських збройних силах працює майже дві сотні римо-католицьких військових священиків-капеланів. Їхня роль – це молитися з воїнами, надавати їм духовну підтримку.
У їхній душпастирській праці у війську допомагає їм ще 30 православних капеланів, декількох для євангелістської церкви та п’ять капеланів, які опікуються греко-католиками.
Священиків-капеланів утримує держава, а нагляд над ними має міністр Національної оборони Польщі.
З Варшави кореспондент радіо “Свобода” Єва Поштар.
Єва Поштар
Військові історики пишуть, що в Польщі військо завжди міцно було зв''язане із патріотизмом і духовністю. Згадують те, як 1410 року польські рицарі під Грюнвальдом разом із полками з Литви і Русі йшли до бою із піснею "Богородице”.
Сьогодні польські громадяни є не лише католиками латинського обряду, всі одностайні: у війську існують сприятливі умови для повернення до традицій екуменізму. Згідні, що кожен громадянин в лавах польської армії може сподіватися на духовну підтримку з боку своєї церкви.
Отець-поручник Іван Тарапацький із Любачова поблизу кордону із Україною - капелан для воїнів українського походження у польському війську. Окрім того отець Тарапатський єдиний капелан для греко-католиків у Граничній сторожі.
Ось що сказав він про свою душпастирську роботу на кордоні:
Іван Тарапацький
Щоб додати їм сил духових. Бо не тільки фізичні сили є потрібні до того, щоб охороняти кордони. Найперше – це, щоб вони були сильні морально, сильні духовно до того, щоб опертися чи як хтось дає якісь взятки.
Єва Поштар
Отець Тарапатський часто чує від своїх польських колег-капеланів, які повертаються із місії в Іраку, що воїни із українського контингенту, який знаходиться побіч польських вояків, не мають свого капелана.
Іван Тарапацький
Українські вояки приходили на польські служби Божі, бо не мали, на жаль, свого капелана. Всі різні війська, які там були презентовані, а чи американські, а чи якісь інші, вони мали свою духовну допомогу. На жаль, українські жовніри не мали.
Віктор Єленський
Українські вояки хочуть мати власних капеланів. Вони взагалі прагнуть мати всю повноту громадянських прав. І якщо ці права обмежуються, обмеження повинні бути добре обґрунтованими і виправданими для демократичного суспільства.
Це була “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський. До наступного вівторка, шановні радіослухачі!
Говорить радіо “Свобода”!