Сергій Грабовський
Аудіозапис програми:
Київ, 24 травня 2006 року.
Сергій Грабовський: І знову цього вечора з вами ми – журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Добрий вечір, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: Не тільки давня, а й недавня історія, можна навіть сказати, сучасність містить дуже багато невідомого для широкого загалу, особливо, коли йдеться про постаті визначних українців.
Максим Стріха: Інтелектуальна та моральна атмосфера в Києві та й в цілому в Україні від кінця 1960-их і майже до кінця 1980-их залишалася гнітючою.
Зійшла нанівець хрущовська “відлига” і пов’язані з нею сподівання. Запахло реставрацією сталінщини. Почалися політичні арешти тих, хто аж надто повірив у можливість побудови “соціалізму з людським обличчям” на теренах “однієї шостої”.
Звичайно, існував політичний опір владі, існували політичні документи, часто прикриті марксистською риторикою. Це був єдиний спосіб тоді бодай якось дотримуватися правил гри, нав’язаних тією ж таки владою. Але за підрахунками істориків, залучені в цей політичний опір, були щонайбільше кілька тисяч українців.
Десятки й сотні з них заплатили за це таборами. Дехто власним життям. Вони виконували надзвичайно тяжку місію. Подвиг цієї жменьки, “манюсінької щопти”, за виразом В.Стуса, вартий увічнення.
На тлі того опору існував конформізм більшості, бажання пристосуватися, уникати гострих тем, грати за тими правилами цілком, які не кидалися згори.
Але був й інший, третій шлях, шлях неприйняття офіційних догм, ігнорування цих приписів. Звичайно, що в обережних межах. Вихід за межі впливу панівної ідеології бодай в окремій сфері своєї фахової діяльності.
Найчастіше могли до цього вдатися представники технічної інтелігенції, бо ж межі свободи тут були ширші. Імперія потребувала потягів, які йшли за розкладом і бомб, які летіли точно в ціль.
Гуманітаріям було складніше. Адже начебто тут ці догми були абсолютними. Проте й тоді траплялися порядні філософи, історики, філологи, які створювали тексти вартісні, зовсім не під кутом зору тодішнього моменту, які намагалися нести ці прояви вільнодумства студентам, що було значно важливіше.
Сергій Грабовський: Одним із тих, хто створив свою оазу вільної української думки, причому думки високоінтелектуальної, науково-фахової, був київський психолог Володимир Роменець.
На тлі переважно сірої або ж тупо-догматичної викладацької маси соціогуманітарних факультетів Київського університету він запам‘ятовувався вже самою своєю несуєтною поставою, розважливою мовою, знанням безлічі нюансів найрізноманітніших філософських і психологічних учень.
А ще тим, що його багатотомна “Історія психології” друкувалася українською мовою і була справжнім полігоном вироблення української гуманітарної термінології.
А ще легендами про його ерудицію: розповідали, що ще у свої студентські роки він прочитав усього Геґеля в оригіналі. Так само в оригіналі читав він у радянські часи твори німецьких, британських, американських і французьких психологів, а відтак можна було обережно знайомити студентську молодь з передовими науковими ідеями, часто не називаючи зі зрозумілих міркувань авторів цих ідей.
Говорить один із учнів професора Роменця Іван Данилюк.
Іван Данилюк: Ця людина була відкритою, щирою, доброзичливою, завжди йшла назустріч студентам. Коли Володимир Андрійович після лекції виходив коридор, то його відразу ж оточувала юрба студентів з запитаннями, на які намагався давати відповіді Володимир Андрійович.
Сергій Грабовський: А зараз коротка біографія Володимира Роменця, яку підготував наш колега Віталій Пономарьов.
Вітлій Пономарьов: Корінний киянин Володимир Роменець народився 20 травня 1926 року.
Він навчався у Києві у середній школі та у будівельному технікумі і деякий час працював техніком на будівництві. Вищу освіту Володимир Роменець здобув на відділенні психології філософського факультету Київського університету імені Шевченка.
Після закінчення університету він працював в Інституті філософії Академії наук, там заочно навчався в аспірантурі і захистив кандидатську дисертацію. Від 1967 року Роменець упродовж трьох десятиліть викладав у Київському університеті, поєднуючи цю працю з роботою в Інституті психології.
Професор і дійсний член Академії педагогічних наук Володимир Роменець, за спогадами колег, всіляко уникав адміністративної діяльності і був зосереджений на викладацькій та науковій роботі.
Він опублікував близько ста сімдесяти наукових праць, у тому числі 7 томів історії всесвітньої психології від стародавніх часів до кінця ХХ століття та низку праць з історії української психології.
Результати своїх досліджень проблем психології творчості вчений виклав у книгах «Фантазія, пізнання, творчість», «Психологія творчості», «Виховання творчих здібностей у студентів».
Основним поняттям психологічної теорії Роменця є вчинок як сутнісна для людини форма активності. Вчений став засновником української наукової школи історико-психологічних досліджень. І серед його послідовників психологи Ірина Маноха, Тетяна Титаренко, Іван Данилюк, Віталій Татенко.
Володимир Роменець добре знав давньогрецьку міфологію і запозичував з неї образи для своїх праць. Він перекладав з німецької, французької та англійської мов, писав художні твори, зокрема, оповідання для дітей.
Володимир Роменець помер сімдесяти двох років у Києві 31 липня 1998 року.
Сергій Грабовський: І знову слово має Іван Данилюк.
Іван Данилюк: Основна концепція В.А.Роменця у психології – це концепція вчинку. Він тлумачить вчинок як універсальну структуру, яка є тією “ниткою Аріадни”, за допомогою якої можна розплести клубок всесвітньої психології.
В.А.Роменець дуже часто любив цитувати видатних вчених, зокрема Макса Планка, який говорив, що все, що я вам сказав до цього, неголовне, що потрібно людині, головне – це відповідь на запитання: “Як я маю вчиняти?”
Протягом свого власного життя він намагався дати відповідь, як людина має вчиняти в тій чи іншій ситуації, намагався дати відповідь іншим людям, що таке сенс життя.
Максим Стріха: Після завершення “відлиги” 60-их, коли існували таки на державному рівні певні настанови про викладання в Київському університеті українською, упродовж 70-их острівці українськості звузилися тут неначе шагренева шкіра.
Дуже важливою для збереження спадковості поколінь ще від тих легендарних 20-их була робота гуманітаріїв-подвижників, які, не афішуючи надто (тоді це було неможливо), не стаючи в позу, просто день у день на найвищому фаховому рівні доброю українською мовою, з добре виробленою термінологією викладали свої фахові дисципліни студентам, розбиваючи тим і концепції неперспективності мови і концепції її начебто непридатності для висловлення складних гуманітарних понять.
Сергій Грабовський: У роки перебудови і незалежності Володимир Роменець не змінився. Він залишався таким же несуєтним і ретельним і, на відміну від багатьох, абсолютно не хизувався своїми беззаперечними заслугами у справі творення модерної української культури.
Для нього завжди йшлося про ті проблеми, які треба розв‘язувати, а не про те, що вже зроблене.
Ось фрагмент з одного з останніх виступів професора Роменця перед колегами:
Володимир Роменець: Культурно і політично склалося так, що в нас було дві Україні. І в кожній з них розвивалися свої напрямки психології.
Справа тепер полягає в тому, щоб зробити єдину психологію, як вона розвивалася в Україні. Якщо порівняти видану взагалі літературу, що була в західній Україні і в східній на той час, то чотири п’ятих літератури виходило в західній Україні, а одна п’ята виходила тут, у східній. Тому те, що ми знаємо про неї, - це дуже мало. Нам треба підняти ще дуже багато праць психологічних для того, щоб побачити, що ж там такого цікавого сталося.
Сергій Грабовський: І знову перед нашим мікрофоном один із учнів професора Роменця Іван Данилюк, котрий наразі є заступником декана факультету соціології та психології Київського національного університету.
Іван Данилюк: Я його порівняв би з Конфуцієм. Коли Конфуція запитали: якби ви на хвилинку стали Творцем світу, що б ви зробили? - то він сказав, що надав би словам первинного смислу. Володимир Андрійович протягом свого життя дійсно надавав словам первинного смислу. І ми розуміємо не тільки те, що відбувалося в епоху античності чи в епоху просвітництва, бароко, але й те, що відбувалося в 20 столітті. Тому, що дуже важко інколи зрозуміти те, що стоїть за тим чи іншим словом або тими чи іншими словами.
Коли я характеризую особистість Володимира Андрійовича, міг би порівняти його з Сократом, можна було б його назвати “українським Сократом”, який сказав, що у кожній людині є сонце, тільки дайте їй світити.
Дехто порівнює Володимира Андрійовича з Сковородою, який сказав, що світ ловив мене та не впіймав.
Але водночас слід все ж таки сказати, що це не “другий Сковорода” і не “український Сократ”, а це дійсно автентичний В.А.Роменець, про якого досить добре знають у філософських, психологічних колах. Але, можливо, не дуже добре його знає Україна. Хоча він одним із перших в 60-их – 70-их роках 20 століття з психологів, зрозуміло, почав видавати свої підручники і монографії українською мовою.
Я ще пам’ятаю кінець 1980-их років, тоді не було модно спілкуватися українською мовою, виступати на конференціях.
В мене повинен був відбутися виступ на науково-практичній конференції з психології, і я якось так ненароком запитався у Володимира Андрійовича, якою мовою мені виступати, а він каже: “Зрозуміло ж, українською. Треба ж щось робити для української культури. Давай, Іване, йди”.
Ці слова були дороговказом, тому що, коли Володимир Андрійович мені щось доручав, то просто хотілося виконати не на 100, а на всі 200%.
Це дійсно була та людина, яка запалювала нас. Адже Володимир Андрійович говорив, що кожна людина повинна мати вогонь, але запалюється вона від іншої людини.
Максим Стріха: Попри надзвичайно несприятливі умови українська гуманітарна наука 1960-их – 80-их років дала низку цікавих оригінальних шкіл, які абсолютно не губилися б на світовому рівні, аби ж тільки існувала достатня кількість перекладів і аби ж тільки тоді існував нормальний науковий обмін.
Дала ця наука і низку постатей, людей по-справжньому жертовних, які не дали обірватися низці української інтелектуальної традиції, яку свідомо намагався перетнути правлячий режим.
У 90-ті ідеологічні загати впали. В.А.Роменець встиг застати ще й цей час. І ще й досі служать студентам його підручники. Однотомну “Історію психології” було видано, скажімо, тоді в рамках програми “Трансформація гуманітарної освіти”, яку здійснював в перші роки своєї діяльності в Україні Фонд Сороса.
Сьогодні українська соціогуманітарна наука потребує цього вишколу, бо після того, як, здавалося б, стало вільно, з’явилися інші проблеми: з’явилася необхідність боротися за гранти, з’явилася необхідність фізичного виживання. А все це на тлі того, коли в багатьох сферах цієї науки панівні позиції так само, це не секрет, досі посідають ті, хто впродовж 60-их – 80-их років всіляко отруював життя таким людям, які намагалися прочинити кватирку в задушливу кімнату української гуманітаристики.
І відтак постать Володимира Роменця, який відійшов з життя 8 років тому, ще довго буде актуальною, а його праці, очевидно, житимуть довго потому, коли відійде останній з тих, кому пощастило слухати лекції цього непересічного науковця.
Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 24 травня 2006 року.
Сергій Грабовський: І знову цього вечора з вами ми – журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Добрий вечір, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: Не тільки давня, а й недавня історія, можна навіть сказати, сучасність містить дуже багато невідомого для широкого загалу, особливо, коли йдеться про постаті визначних українців.
Максим Стріха: Інтелектуальна та моральна атмосфера в Києві та й в цілому в Україні від кінця 1960-их і майже до кінця 1980-их залишалася гнітючою.
Зійшла нанівець хрущовська “відлига” і пов’язані з нею сподівання. Запахло реставрацією сталінщини. Почалися політичні арешти тих, хто аж надто повірив у можливість побудови “соціалізму з людським обличчям” на теренах “однієї шостої”.
Звичайно, існував політичний опір владі, існували політичні документи, часто прикриті марксистською риторикою. Це був єдиний спосіб тоді бодай якось дотримуватися правил гри, нав’язаних тією ж таки владою. Але за підрахунками істориків, залучені в цей політичний опір, були щонайбільше кілька тисяч українців.
Десятки й сотні з них заплатили за це таборами. Дехто власним життям. Вони виконували надзвичайно тяжку місію. Подвиг цієї жменьки, “манюсінької щопти”, за виразом В.Стуса, вартий увічнення.
На тлі того опору існував конформізм більшості, бажання пристосуватися, уникати гострих тем, грати за тими правилами цілком, які не кидалися згори.
Але був й інший, третій шлях, шлях неприйняття офіційних догм, ігнорування цих приписів. Звичайно, що в обережних межах. Вихід за межі впливу панівної ідеології бодай в окремій сфері своєї фахової діяльності.
Найчастіше могли до цього вдатися представники технічної інтелігенції, бо ж межі свободи тут були ширші. Імперія потребувала потягів, які йшли за розкладом і бомб, які летіли точно в ціль.
Гуманітаріям було складніше. Адже начебто тут ці догми були абсолютними. Проте й тоді траплялися порядні філософи, історики, філологи, які створювали тексти вартісні, зовсім не під кутом зору тодішнього моменту, які намагалися нести ці прояви вільнодумства студентам, що було значно важливіше.
Сергій Грабовський: Одним із тих, хто створив свою оазу вільної української думки, причому думки високоінтелектуальної, науково-фахової, був київський психолог Володимир Роменець.
А ще тим, що його багатотомна “Історія психології” друкувалася українською мовою і була справжнім полігоном вироблення української гуманітарної термінології.
А ще легендами про його ерудицію: розповідали, що ще у свої студентські роки він прочитав усього Геґеля в оригіналі. Так само в оригіналі читав він у радянські часи твори німецьких, британських, американських і французьких психологів, а відтак можна було обережно знайомити студентську молодь з передовими науковими ідеями, часто не називаючи зі зрозумілих міркувань авторів цих ідей.
Говорить один із учнів професора Роменця Іван Данилюк.
Іван Данилюк: Ця людина була відкритою, щирою, доброзичливою, завжди йшла назустріч студентам. Коли Володимир Андрійович після лекції виходив коридор, то його відразу ж оточувала юрба студентів з запитаннями, на які намагався давати відповіді Володимир Андрійович.
Сергій Грабовський: А зараз коротка біографія Володимира Роменця, яку підготував наш колега Віталій Пономарьов.
Вітлій Пономарьов: Корінний киянин Володимир Роменець народився 20 травня 1926 року.
Він навчався у Києві у середній школі та у будівельному технікумі і деякий час працював техніком на будівництві. Вищу освіту Володимир Роменець здобув на відділенні психології філософського факультету Київського університету імені Шевченка.
Після закінчення університету він працював в Інституті філософії Академії наук, там заочно навчався в аспірантурі і захистив кандидатську дисертацію. Від 1967 року Роменець упродовж трьох десятиліть викладав у Київському університеті, поєднуючи цю працю з роботою в Інституті психології.
Професор і дійсний член Академії педагогічних наук Володимир Роменець, за спогадами колег, всіляко уникав адміністративної діяльності і був зосереджений на викладацькій та науковій роботі.
Він опублікував близько ста сімдесяти наукових праць, у тому числі 7 томів історії всесвітньої психології від стародавніх часів до кінця ХХ століття та низку праць з історії української психології.
Результати своїх досліджень проблем психології творчості вчений виклав у книгах «Фантазія, пізнання, творчість», «Психологія творчості», «Виховання творчих здібностей у студентів».
Основним поняттям психологічної теорії Роменця є вчинок як сутнісна для людини форма активності. Вчений став засновником української наукової школи історико-психологічних досліджень. І серед його послідовників психологи Ірина Маноха, Тетяна Титаренко, Іван Данилюк, Віталій Татенко.
Володимир Роменець добре знав давньогрецьку міфологію і запозичував з неї образи для своїх праць. Він перекладав з німецької, французької та англійської мов, писав художні твори, зокрема, оповідання для дітей.
Володимир Роменець помер сімдесяти двох років у Києві 31 липня 1998 року.
Сергій Грабовський: І знову слово має Іван Данилюк.
Іван Данилюк: Основна концепція В.А.Роменця у психології – це концепція вчинку. Він тлумачить вчинок як універсальну структуру, яка є тією “ниткою Аріадни”, за допомогою якої можна розплести клубок всесвітньої психології.
В.А.Роменець дуже часто любив цитувати видатних вчених, зокрема Макса Планка, який говорив, що все, що я вам сказав до цього, неголовне, що потрібно людині, головне – це відповідь на запитання: “Як я маю вчиняти?”
Протягом свого власного життя він намагався дати відповідь, як людина має вчиняти в тій чи іншій ситуації, намагався дати відповідь іншим людям, що таке сенс життя.
Максим Стріха: Після завершення “відлиги” 60-их, коли існували таки на державному рівні певні настанови про викладання в Київському університеті українською, упродовж 70-их острівці українськості звузилися тут неначе шагренева шкіра.
Дуже важливою для збереження спадковості поколінь ще від тих легендарних 20-их була робота гуманітаріїв-подвижників, які, не афішуючи надто (тоді це було неможливо), не стаючи в позу, просто день у день на найвищому фаховому рівні доброю українською мовою, з добре виробленою термінологією викладали свої фахові дисципліни студентам, розбиваючи тим і концепції неперспективності мови і концепції її начебто непридатності для висловлення складних гуманітарних понять.
Сергій Грабовський: У роки перебудови і незалежності Володимир Роменець не змінився. Він залишався таким же несуєтним і ретельним і, на відміну від багатьох, абсолютно не хизувався своїми беззаперечними заслугами у справі творення модерної української культури.
Для нього завжди йшлося про ті проблеми, які треба розв‘язувати, а не про те, що вже зроблене.
Ось фрагмент з одного з останніх виступів професора Роменця перед колегами:
Володимир Роменець: Культурно і політично склалося так, що в нас було дві Україні. І в кожній з них розвивалися свої напрямки психології.
Справа тепер полягає в тому, щоб зробити єдину психологію, як вона розвивалася в Україні. Якщо порівняти видану взагалі літературу, що була в західній Україні і в східній на той час, то чотири п’ятих літератури виходило в західній Україні, а одна п’ята виходила тут, у східній. Тому те, що ми знаємо про неї, - це дуже мало. Нам треба підняти ще дуже багато праць психологічних для того, щоб побачити, що ж там такого цікавого сталося.
Сергій Грабовський: І знову перед нашим мікрофоном один із учнів професора Роменця Іван Данилюк, котрий наразі є заступником декана факультету соціології та психології Київського національного університету.
Іван Данилюк: Я його порівняв би з Конфуцієм. Коли Конфуція запитали: якби ви на хвилинку стали Творцем світу, що б ви зробили? - то він сказав, що надав би словам первинного смислу. Володимир Андрійович протягом свого життя дійсно надавав словам первинного смислу. І ми розуміємо не тільки те, що відбувалося в епоху античності чи в епоху просвітництва, бароко, але й те, що відбувалося в 20 столітті. Тому, що дуже важко інколи зрозуміти те, що стоїть за тим чи іншим словом або тими чи іншими словами.
Коли я характеризую особистість Володимира Андрійовича, міг би порівняти його з Сократом, можна було б його назвати “українським Сократом”, який сказав, що у кожній людині є сонце, тільки дайте їй світити.
Дехто порівнює Володимира Андрійовича з Сковородою, який сказав, що світ ловив мене та не впіймав.
Але водночас слід все ж таки сказати, що це не “другий Сковорода” і не “український Сократ”, а це дійсно автентичний В.А.Роменець, про якого досить добре знають у філософських, психологічних колах. Але, можливо, не дуже добре його знає Україна. Хоча він одним із перших в 60-их – 70-их роках 20 століття з психологів, зрозуміло, почав видавати свої підручники і монографії українською мовою.
Я ще пам’ятаю кінець 1980-их років, тоді не було модно спілкуватися українською мовою, виступати на конференціях.
В мене повинен був відбутися виступ на науково-практичній конференції з психології, і я якось так ненароком запитався у Володимира Андрійовича, якою мовою мені виступати, а він каже: “Зрозуміло ж, українською. Треба ж щось робити для української культури. Давай, Іване, йди”.
Ці слова були дороговказом, тому що, коли Володимир Андрійович мені щось доручав, то просто хотілося виконати не на 100, а на всі 200%.
Це дійсно була та людина, яка запалювала нас. Адже Володимир Андрійович говорив, що кожна людина повинна мати вогонь, але запалюється вона від іншої людини.
Максим Стріха: Попри надзвичайно несприятливі умови українська гуманітарна наука 1960-их – 80-их років дала низку цікавих оригінальних шкіл, які абсолютно не губилися б на світовому рівні, аби ж тільки існувала достатня кількість перекладів і аби ж тільки тоді існував нормальний науковий обмін.
Дала ця наука і низку постатей, людей по-справжньому жертовних, які не дали обірватися низці української інтелектуальної традиції, яку свідомо намагався перетнути правлячий режим.
У 90-ті ідеологічні загати впали. В.А.Роменець встиг застати ще й цей час. І ще й досі служать студентам його підручники. Однотомну “Історію психології” було видано, скажімо, тоді в рамках програми “Трансформація гуманітарної освіти”, яку здійснював в перші роки своєї діяльності в Україні Фонд Сороса.
Сьогодні українська соціогуманітарна наука потребує цього вишколу, бо після того, як, здавалося б, стало вільно, з’явилися інші проблеми: з’явилася необхідність боротися за гранти, з’явилася необхідність фізичного виживання. А все це на тлі того, коли в багатьох сферах цієї науки панівні позиції так само, це не секрет, досі посідають ті, хто впродовж 60-их – 80-их років всіляко отруював життя таким людям, які намагалися прочинити кватирку в задушливу кімнату української гуманітаристики.
І відтак постать Володимира Роменця, який відійшов з життя 8 років тому, ще довго буде актуальною, а його праці, очевидно, житимуть довго потому, коли відійде останній з тих, кому пощастило слухати лекції цього непересічного науковця.
Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!