Кирило Булкін Київ, 24 серпня 2006 (RadioSvoboda.Ua) - У січні 1973-го року, на День Злуки, дев’ятеро молодих мешканців селища Росохач, що на Тернопільщині, підняли у райцентрі Чортків чотири синьо-жовті прапори. За це вони невдовзі отримали хто 6 років таборів і 5 – заслання, хто – 5 таборів і 3 заслання... напередодні 15-ї річниці Незалежності вони нагороджені, згідно з Президентським Указом, орденом “За мужність” 1-го ступеню.
Володимир Мармус: “З 73-го року до закінчення збройних змагань – це 50-ті, навіть початок 60-х років – пройшло зовсім мало часу. У нашому середовищі про все те говорилося, і ясна річ, що воно впливало на нашу свідомість”.
Чи ви сьогоднішню ситуацію в Україні вважаєте такою, як ту, за що ви боролися?
Володимир Мармус: “Аж такою – не вважаємо. Тому що маємо по формі національну державу, а по суті вона далеко не така. Ми бачимо, що маємо багато моментів проблемних відносно мови, культури і так далі. Держава та, але вона ще не є цілком такою, за яку боролися, вмирали не тільки недавні покоління, а й сотні років тому”.
А що би ви хотіли сказати найголовніше наступним поколінням, які йдуть за вами?
Володимир Мармус: “Хотілося б, щоби вони були дійсно громадянами своєї держави. Без усвідомлення цього принципу ми ніколи не станемо повноцінною державою, повноцінними людьми”.
Тоді останнє моє запитання – до Ярослава Кравця, представника іншого покоління. У тому середовищі, де ви перебуваєте, спілкуєтеся – готові сприйняти такі речі, про які пан Володимир говорив? Є надія, що наступне покоління, ваше покоління таки зробить кращою і реально незалежною Україну?
Ярослав Кравець: “Ну, надія, я б сказав, є. Країна йде до кращого розвитку. Молодь треба, щоб ставала патріотичнішою, бо патріотизм... Якщо ми не будемо патріотами своєї держави, нас ніхто не буде поважати, як було сказано переді мною”.