Павло Вольвач Київ, 24 жовтня 2006 (RadioSvoboda.Ua) – Як ми уявляємо зірку шоу-бізнесу? Зізнаймося, що картина досить стандартна. Ну, там, амбітність, примхливість, “ролс-ройс під трап лайнера!” й таке інше. І не дуже вигадливий внутрішній світ – на жаль, на жаль... Наш сьогоднішній гість – теж “зірка”. Але бесіда з ним якраз і руйнує стереотип про знаменитостей. Зрештою, з ним просто цікаво. Отож, з лідером гурту “Тартак” Сашком Положинським в одному зі столичних кафе зустрівся Павло Вольвач.
-Про гурт нічого не можу сказати. Нещодавно вийшов новий кліп на пісню “Омана”. Перший кліп з нового альбому, який зараз дописуємо на студії. Будемо десь на початку грудня видавати, коли нам, до речі, якраз виповнюється 10 років. І, якщо чесно я не помітив що гурт зник з екранів. Те, що я зник, то це помітно, і це пов»язане з тим, що на каналі «М-1», де я працюю, мої телепроекти скінчилися, а новий ще не почався.
-Раз ти сам кажеш, що ти менше завантажений, як ти цей проміжок використовуєш?
-Я не менше завантажений, мені часу постійно не вистачає. Я ж казав - пишемо новий альбом. Готуємося знімати черговий кліп. Плюс, там, інтерв”ю, фотозйомки і так далі, це частина нашої роботи. Як завжди, ми маємо багато виступів, багато концертів, і кожна поїздка займає також частину часу і сил. -Все ж таки, вистачає часу і сил на відпочинок? Як відпочиваєш?
-Подорожувати люблю.
-Я знаю, тебе тягне у всілякі екзотичні місця. І не обов”язково на Багами, а саме в Україні, що мені, до речі, імпонує. Де був?
-Останній мій виїзд був на рідну Волинь. У вересні я на три дні вирвався додому, до Луцька, поїздити з батьками, грибів позбирати. Дуже люблю гриби збирати, а в цьому році дуже рясний сезон. Дуже багато. -Ти купив машину. Якісь нові пригоди відбуваються? Дещо змінився триб життя?
-Мені продюсер подарував машину на день народження. “Судзукі-Гранвітара”, вже така не нова, трошки покоцана з усіх боків. Машина - це і плюс, і мінус. Мінус, це, звичайно, нерви. Додаткові витрати, і так далі. Плюс в тому, що маєш можливість ізолюватися від людей, від незапланованого спілкування. Є можливість їхати і слухати ту музику, яку ти хочеш слухати, а не те, що ставить водій, який любить “Радіо-Шансон”, наприклад. І якщо говорити про більш широкі географічні масштаби, то є можливість у вільний час сісти й поїхати туди, куди ти хочеш поїхати. Ну, принаймні, в межах України – точно ти можеш поїхати в будь-яке місце. Було кілька моментів цього літа, я дуже багато подорожував, дуже багато їздив, як то кажуть – дорвався. Ну, і так склалося, що літо виявилося досить насиченим на стимули до подорожей. І якщо десь виникала можливість поїхати на фестиваль чи ще куди, то я сідав у власну машину, і їхав власною машиною. Це відчуття свободи.
-Я знаю, у тебе є знайомий, чи приятель, легендарний упівець Мирослав Симчич-Кривоніс.
-Є. Я з ним знайомий, і цим знайомством пишаюся. Можна говорити про Хмельницького там, про Мазепу, про Петлюру й так далі. Але тих всіх людей немає в живих. А УПА, фактично, це останні, ще живі герої України. Жива легенда. І, звичайно, що з тих, хто ще живий, потрібно починати якісь перетворення в суспільстві. Визнання, пошана, популяризація якихось ідей, розповсюдження інформації про цих людей. І, мені здається, що зараз цих людей ми могли би максимально використати на користь держави – може, воно не зовсім гарно звучить, але так воно й є, в плані виховання нового покоління. Тому, що це люди унікальні, вони пройшли через таке, через що, дай Бог, нікому з нас ніколи не доведеться пройти. Не у всіх, звичайно, упівців з якими я спілкуюся, таке зустрічається, але, скажімо, якщо говорити про вже згадуваного Мирослава Симчича, то коли я спілкувався з цією людиною, я на підсвідомому рівні відчував всю силу його духу, цю незламну волю, яка в ньому присутня. Я думаю, чим більше молодих українців зазнайомиться з такими людьми персонально, тим більше вони отримають наснаги на майбутнє життя.