Ірина Біла
Слухати:
Ірина Біла: В Україні продовжує зростати дитяча смертність. Все частіше на світ з’являються хворі немовлята. Збільшується дитяча інвалідність.
Що робить держава, аби оздоровити українську націю? Чи можна розраховувати на якісну медичну допомогу в
дитячих поліклініках? Чи пошанованою є робота лікаря-педіатра?
“Діти – наше майбутнє”, “Усе найкраще – дітям” – усі так звикли до цих ще за радянських часів поширених гасел, що ставляться до них як до певних мовних штампів. Ніби й справедливих, але якихось віддалених. І вже мало задумуються над майбутнім держави Україна, де кількість юні до 16 років значно поступається чисельністю людям, що вже “розміняли” шостий десяток. І ситуація щороку погіршується.
Первинною ланкою лікарів, до яких звертаються за медичною допомогою батьки малечі є педіатри.
Докладніше їхню роль в здоров’ї дитини досліджувала моя київська колега Інна Набока.
Інна Набока: Про недоліки вітчизняної системи охорони здоров’я не говорить хіба що дуже ледачий. Але педіатрія – це особлива галузь. Гадаю, нікого не треба переконувати, що саме в дитинстві закладаються основи здорового організму, і упущена змалечку хвороба може стократно озватися в майбутньому. Саме на досконалій педіатрії ґрунтується демографічне благополуччя країни, - вважають фахівці.
Ця праця вимагає особливого характеру та складу розуму і, звісно, спеціальної підготовки. Адже маленька дитина не може пояснити, що їй болить. „Прочитати” її скарги лікар має сам.
Та в реальному житті буває різне. Приємніше, звичайно, говорити про позитивні випадки. Їх, поза сумнівом, тисячі. Але у мене перед очима п’ятирічний Славко. Розумний, жвавий хлопчик, він сильно кульгає: вроджену ваду тазокульшового суглобу „пропустила” дільничий лікар. На щастя, якось випадково він потрапив до іншого лікаря, і та одразу забила на сполох.
Після двох років без руху в спеціальному санаторії дитина ходить, але попереду ще складна операція. Біди можна було б уникнути, якби патологію помітили одразу - так стверджують спеціалісти.
Відомий харківський педіатр Євген Комаровський визначив педіатрію як мистецтво брати на себе відповідальність і приймати рішення.
Тож педіатр – це дійсно ключова фігура в охороні здоров’я. На жаль, про це нерідко забувають керівники вітчизняної медицини.
Ірина Біла: «За останні роки ситуація із здоров’ям дітей наблизилася до критичної,” - попереджають педіатри. З’ясувалося, що на кожну тисячу обстежених дітей лише 11 практично здорові. У середньому на одну дитину припадає два з половиною захворювання. При цьому майже кожна п’ята дитина має чотири недуги. Не все добре зі здоров’ям дітей і на Рівненщині.
В деяких родинах здоров’ям малечі та рівнем медичної допомоги цікавилася рівненська кореспондентка Радіо Свобода Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко: Дві молодих рівненських сім’ї Пахольчуків і Гайдуків не тільки мешкають у спільній квартирі, а й разом виховують племінників і дітей.
Дитячий лікар частий гість у цьому домі, бо, на жаль, дітлахи хворіють, і простудні захворювання переживають хором.
Люба Гайдусь, котра перебуває у відпустці по догляду за сином, уже другий місяць намагається вилікувати доньку від ГРЗ, паралельно доглядаючи племінницю Даринку.
Дівчатка капризують: одна проситься до садочка, друга до школи. Хворіти набридло.
Христинка: Я Христина… Мені п’ять років.
Даринка: Ми вдома сидимо, бо хворіємо.
Валентина Одарченко: А на що ти хворієш?
Люба: Запалення легенів.
Даринка: А зараз у мене камені й пісок. Я хочу супи їсти, а мені не можна, тільки картоплю й ковбаску.
Валентина Одарченко: Ти хочеш бути здоровою?
Даринка: Так.
Валентина Одарченко: Минулого місяця Даринка повернулася з лікарні, де лікувала запалення легень. Її рідні нарікають на лікарів, котрі виписали дівчинку не долікованою, і за кілька днів знову вона опинилася на лікарняному ліжку.
Даринка: На один день пішла в школу, а потім мені сказали, щоб я знов лежала в лікарні, без мами… Плакала. Мені найкраще не в садочку і не в лікарні, а в школі.
Валентина Одарченко: А завтра ти в школу вже підеш?
Даринка: Ні ще.
Валентина Одарченко: А де твоя мама?
Даринка: На роботі. В другу зміну.
Люба: Мама от працює, дитині сім років – не дають наші педіатри лікарняного. Кажуть, що вона вже достатньо активна, може сидіти вдома сама.
Валентина Одарченко: Тож мамі Любі часто доводиться ходити до дитячої поліклініки не тільки з власними дітьми, а й з племінницею.
Стояти в черзі з трьома хворими дітьми – це справжнє випробування, як зізнається вона.
Люба: Стоїмо під кабінетом по півгодини. Ви знаєте, наша педіатр дуже хороша, вона ще лікувала, коли я була маленька.
Ось тільки одна скарга, що ці черги під кабінетом. У нас не вистачає лікарів – звільняються, не витримують – зарплати отримують мало.
Валентина Одарченко: Не змогла скористатися пані Люба та її донька і допомогою дитячого лікаря-логопеда, щоб позбутися Христинчиного заїкання.
Люба: Я звернулася до дільничного. Вона сказала, що в садочку є логопед. Коли я звернулася до виховательки, то вона сказала, що логопед є, але за рік вона бере одну-дві дитини. Кругом відмовляють. Вона, мабуть, погодилася б за гроші, але в мене немає такої можливості.
Валентина Одарченко: У Любиних розповідях все ж є позитивна героїня – це дільничий педіатр Тетяна Глоба, котра вже стала сімейною лікаркою цієї та інших родин на своїй дільниці, бо пам’ятає ще дитячі хвороби дорослих. Однак її праця не є настільки помітною і оплачуваною, як робота хірурга, стоматолога чи акушера-гінеколога. Тому в Рівному сьогодні поліклініки не дочекаються одинадцяти педіатрів.
Ірина Біла: За останні 15 років кількість лікарів-педіатрів в Україні зменшилася майже в половину. У деяких сільських районах працює лише один такий фахівець.
Відносно благополучна ситуація в столиці. Відносно. Бо і київські дитячі поліклініки не можуть дочекатися багатьох педіатрів. В середньому вони укомплектовані фахівцями на 70%. Хоча деякі лише на 30%.
На одного дільничного лікаря-педіатра припадає понад тисяча дітей. Щонайменше. Тоді, як Міжнародна організація здоров’я радить не більше 800. Тому розраховувати за таких умов на високоякісну медичну допомогу, а тим паче на профілактичну роботу, навряд чи варто.
І все ж лікарі однієї з київських дитячих поліклінік намагаються це робити. Про те, наскільки це їм вдається, вирішила з’ясувати у відвідувачів клініки та самих медиків.
Першокласник Сергійко майже місяць провчився в школі. Потім його, як і багатьох інших однокласників, відправили додому лікуватися. Думали за тиждень-другий вдасться подолати застуду. Але вже минув місяць, а відвідини дитячої поліклініки продовжуються. Цього разу до лікаря шестирічний Сергійко прийшов вже з бабусею Марією Іванівною.
Марія Іванівна: Я сьогодні перший раз з внуком прийшла. Мама ходила цілий місяць день у день. Черги тут великі, рівень низький обслуговування.
Ми ходили місяць, а кашель так і залишився. Хотілося б, щоб від лікарів було більше уваги.
Ірина Біла: А ось мама трирічної Оленки особливо на дільничних лікарів не нарікає. Сама колись працювала в медицині і знає: за мізерні зарплати вимагати бездоганності намарне. Тому і звертається до них не часто. Більше до знайомих:
Мама: Я до нашого ЛОРа не ходжу. Ми намагаємося ходити до інших фахівців, більш кваліфікованих. У знайомих розпитуємо.
Ірина Біла: Нині в дитячій поліклініці працюють переважно люди передпенсійного та пенсійного віку. “Молодь сюди не поспішає,” - каже завідуюча відділенням поліклініки Алла Костянтинівна.
Алла Костянтинівна: В нас ніхто не пішов. Ось за останніх 15 років прийшли десь 2 педіатри і пішли буквально через місяць на фірму, тому що за таку зарплату вони не можуть працювати. Залишаються у нас тільки передпенсійного віку лікарі і пенсійного, а заміни в нас немає. Через пару років в нас не буде кому працювати. Я не знаю, що це буде.
Ірина Біла: Кадри поліклініки укомплектовані наполовину. Відповідно подвоюються навантаження на тих, хто працює. А це більше викликів додому до хворих і більше відвідувачів на прийомі. І все це, як зазначає лікар, за зовсім символічну плату.
Алла Костянтинівна: Якщо в середньому 500-600 гривень він буде заробляти, то це місяць працювати, ходити по домівках і відповідати ще за цю дитину, думати про неї ночі, чи вона вилікується, чи в лікарню треба відправити...
Просимо, аби працювали на дві ставки, але у них немає фізичної можливості. Мало того, що фізичної, навіть не можна оцінити стан дитини, якщо ти обслуговуєш десь 30-ий виклик, а ще на прийомі у тебе 40 дітей.
По нормативах десь 7-8 викликів в нас закладено на ставку і на прийомі десь 15 хвилин на дитину. Але в нас не виходить 15 хвилин. Десь 5 хвилин і вперед.
Ірина Біла: Не вистачає в поліклініках і медсестер. Причина та ж сама: мала зарплата і надмір обов’язків.
Медична сестра Катерина Петрівна вже не один десяток років працює в цій клініці. Вона каже, що держава, дбаючи про здоров’я дітей, повинна не забувати і про здоров’я медпрацівників.
Катерина Петрівна: Роботи багато, дітки маленькі. Ходиш по дільниці – взуття б’ється, одежа рветься. Дощ, сніг, мороз – це ж нікого не цікавить.
Якщо, наприклад, коли йде дощ, то медсестра може перечекати, а лікар цього ж не може зробити – у нього є виклик, він повинен піти і подивитися дитину незалежно від погоди.
Здоров’я лікаря... Про це також треба турбуватися. Будуть здорові лікарі, то вони й зможуть обслуговувати виклики гарно, а як він з мокрими ногами у сезон осені чи зимою треба поміняти 3-4 пари взуття, то це здоров’я не додає нікому. Ірина Біла: Відвідини вдома хворих дітей за викликом – це пережиток радянщини, як кажуть лікарі. І в Європі цього вже не практикують.
Чи насправді це так? Як слідкують за здоров’ям дітей, зокрема, в Німеччині? Розповідає тамтешня кореспондентка Радіо Свобода Надія Кандиба.
Надія Кандиба: Де б ви не жили – краще не хворіти, а профілактика краще за лікування. Це стосується і Німеччини, незважаючи на те, що країна має розгалужену та соціально-забезпечену медичну систему.
Німці від самого дитинства привчають самих піклуватися про власне здоров’я. Це і уроки особистої гігієни в школах, і розповіді в дитячих садках.
Крім того, батьків буквально зобов’язують до регулярних профілактичних перевірок їхніх дітей. Це робиться також для того, щоб взагалі проконтролювати, в яких умовах росте дитина.
У випадках хвороби, якщо не йдеться про небезпеку для її життя, передусім треба набратися терпіння. Лікаря додому викликати не можна. До приватної лікарської практики дитину необхідно вести самому. Там, навіть якщо у дитини висока температура, вам запропонують спочатку зачекати. Чекати доводиться щонайменше півгодини, а то і довше.
Таке чекання варте того, оскільки лікар потім ретельно перевірить дитину і навіть відразу може зробити деякі необхідні аналізи – для цього він має власну міні-лабораторію.
Ірина Біла: В третині європейських країн первинну допомогу малечі надає лікар-педіатр. До них же звертаються і 70% американських дітей.
Натомість в Україні вирішили інакше. Через реформу медичної освіти в країні упродовж 6 років не проводився випуск лікарів-педіатрів. Сподівалися, що їх замінять сімейні лікарі. Але цього наразі не сталося. Відтак, знову довелося набирати студентів на факультет “Педіатрія”.
Хоча, як запевнюють у Міністерстві охорони здоров’я України, вищі навчальні заклади навчили достатньо лікарів-педіатрів. А те, що вони не вельми прагнуть працювати за своїм призначенням, то інша проблема.
Говорить заступник начальника відділу освіти і науки міністерства Тарас Бойчук.
Тарас Бойчук: На сьогоднішній день випускається відповідно до потреб.
Інша справа, що велика кількість людей, що закінчують цей факультет за контрактним замовленням, не йдуть працювати туди, де є дефіцит лікарів-педіатрів: у сільську місцевість, в поліклініки.
А бюджетне, державне замовлення на лікарів ми пропонували збільшити майже вдвічі, щоби вирівняти цю ситуацію, але Мінекономіки нам не погодило.
Інша проблема полягає в тому, що ті лікарі, які навчалися в інтернатурі, наприклад, по спеціальності “Педіатрія”, повинні їхати потім за державним розподілом, але частина з них просто не доїжджає до місця роботи.
Ірина Біла: “Міністерство намагається контролювати працевлаштування випускників медичних вузів за призначенням, але змусити працювати людей за мізерну зарплату все ж не в змозі,” - каже Тарас Бойчук.
Тарас Бойчук: Це єдине міністерство, яке зберегло в своїй структурі державний розподіл і практикує його, але все рівно, навіть якщо людина поїхала за направленням, відпрацювала там необхідний термін, вони потім звільняються з роботи, не працюють, їдуть в міста.
Розумієте, людину не можна змусити працювати там, де вона не хоче. Тут повинна бути розроблена тільки чітка система мотивації. Якщо в село людина не їде працювати, то, значить, там повинен бути якийсь стимул, в першу чергу матеріальний.
Ірина Біла: Не так давно Гіларі Клінтон, яка намагалася реформувати медичну галузь США, сказала: “Лікарі у нас хороші, тоді як система охорони здоров’я навпаки”.
Навряд в Україні гірші лікарі, хоча й працюють вони за зарплати, котрі не дозволяють їм утримувати навіть власні родини. Відтак навряд чи варто сподіватися, що клятву Гіппократа вони виконуватимуть безоплатною працею. Хоча хворим дітям цього не поясниш.
Ірина Біла: В Україні продовжує зростати дитяча смертність. Все частіше на світ з’являються хворі немовлята. Збільшується дитяча інвалідність.
Що робить держава, аби оздоровити українську націю? Чи можна розраховувати на якісну медичну допомогу в
“Діти – наше майбутнє”, “Усе найкраще – дітям” – усі так звикли до цих ще за радянських часів поширених гасел, що ставляться до них як до певних мовних штампів. Ніби й справедливих, але якихось віддалених. І вже мало задумуються над майбутнім держави Україна, де кількість юні до 16 років значно поступається чисельністю людям, що вже “розміняли” шостий десяток. І ситуація щороку погіршується.
Первинною ланкою лікарів, до яких звертаються за медичною допомогою батьки малечі є педіатри.
Докладніше їхню роль в здоров’ї дитини досліджувала моя київська колега Інна Набока.
Інна Набока: Про недоліки вітчизняної системи охорони здоров’я не говорить хіба що дуже ледачий. Але педіатрія – це особлива галузь. Гадаю, нікого не треба переконувати, що саме в дитинстві закладаються основи здорового організму, і упущена змалечку хвороба може стократно озватися в майбутньому. Саме на досконалій педіатрії ґрунтується демографічне благополуччя країни, - вважають фахівці.
Ця праця вимагає особливого характеру та складу розуму і, звісно, спеціальної підготовки. Адже маленька дитина не може пояснити, що їй болить. „Прочитати” її скарги лікар має сам.
Та в реальному житті буває різне. Приємніше, звичайно, говорити про позитивні випадки. Їх, поза сумнівом, тисячі. Але у мене перед очима п’ятирічний Славко. Розумний, жвавий хлопчик, він сильно кульгає: вроджену ваду тазокульшового суглобу „пропустила” дільничий лікар. На щастя, якось випадково він потрапив до іншого лікаря, і та одразу забила на сполох.
Після двох років без руху в спеціальному санаторії дитина ходить, але попереду ще складна операція. Біди можна було б уникнути, якби патологію помітили одразу - так стверджують спеціалісти.
Відомий харківський педіатр Євген Комаровський визначив педіатрію як мистецтво брати на себе відповідальність і приймати рішення.
Тож педіатр – це дійсно ключова фігура в охороні здоров’я. На жаль, про це нерідко забувають керівники вітчизняної медицини.
Ірина Біла: «За останні роки ситуація із здоров’ям дітей наблизилася до критичної,” - попереджають педіатри. З’ясувалося, що на кожну тисячу обстежених дітей лише 11 практично здорові. У середньому на одну дитину припадає два з половиною захворювання. При цьому майже кожна п’ята дитина має чотири недуги. Не все добре зі здоров’ям дітей і на Рівненщині.
В деяких родинах здоров’ям малечі та рівнем медичної допомоги цікавилася рівненська кореспондентка Радіо Свобода Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко: Дві молодих рівненських сім’ї Пахольчуків і Гайдуків не тільки мешкають у спільній квартирі, а й разом виховують племінників і дітей.
Дитячий лікар частий гість у цьому домі, бо, на жаль, дітлахи хворіють, і простудні захворювання переживають хором.
Люба Гайдусь, котра перебуває у відпустці по догляду за сином, уже другий місяць намагається вилікувати доньку від ГРЗ, паралельно доглядаючи племінницю Даринку.
Дівчатка капризують: одна проситься до садочка, друга до школи. Хворіти набридло.
Христинка: Я Христина… Мені п’ять років.
Даринка: Ми вдома сидимо, бо хворіємо.
Валентина Одарченко: А на що ти хворієш?
Люба: Запалення легенів.
Даринка: А зараз у мене камені й пісок. Я хочу супи їсти, а мені не можна, тільки картоплю й ковбаску.
Валентина Одарченко: Ти хочеш бути здоровою?
Даринка: Так.
Валентина Одарченко: Минулого місяця Даринка повернулася з лікарні, де лікувала запалення легень. Її рідні нарікають на лікарів, котрі виписали дівчинку не долікованою, і за кілька днів знову вона опинилася на лікарняному ліжку.
Даринка: На один день пішла в школу, а потім мені сказали, щоб я знов лежала в лікарні, без мами… Плакала. Мені найкраще не в садочку і не в лікарні, а в школі.
Валентина Одарченко: А завтра ти в школу вже підеш?
Даринка: Ні ще.
Валентина Одарченко: А де твоя мама?
Даринка: На роботі. В другу зміну.
Люба: Мама от працює, дитині сім років – не дають наші педіатри лікарняного. Кажуть, що вона вже достатньо активна, може сидіти вдома сама.
Валентина Одарченко: Тож мамі Любі часто доводиться ходити до дитячої поліклініки не тільки з власними дітьми, а й з племінницею.
Стояти в черзі з трьома хворими дітьми – це справжнє випробування, як зізнається вона.
Люба: Стоїмо під кабінетом по півгодини. Ви знаєте, наша педіатр дуже хороша, вона ще лікувала, коли я була маленька.
Ось тільки одна скарга, що ці черги під кабінетом. У нас не вистачає лікарів – звільняються, не витримують – зарплати отримують мало.
Валентина Одарченко: Не змогла скористатися пані Люба та її донька і допомогою дитячого лікаря-логопеда, щоб позбутися Христинчиного заїкання.
Люба: Я звернулася до дільничного. Вона сказала, що в садочку є логопед. Коли я звернулася до виховательки, то вона сказала, що логопед є, але за рік вона бере одну-дві дитини. Кругом відмовляють. Вона, мабуть, погодилася б за гроші, але в мене немає такої можливості.
Валентина Одарченко: У Любиних розповідях все ж є позитивна героїня – це дільничий педіатр Тетяна Глоба, котра вже стала сімейною лікаркою цієї та інших родин на своїй дільниці, бо пам’ятає ще дитячі хвороби дорослих. Однак її праця не є настільки помітною і оплачуваною, як робота хірурга, стоматолога чи акушера-гінеколога. Тому в Рівному сьогодні поліклініки не дочекаються одинадцяти педіатрів.
Ірина Біла: За останні 15 років кількість лікарів-педіатрів в Україні зменшилася майже в половину. У деяких сільських районах працює лише один такий фахівець.
Відносно благополучна ситуація в столиці. Відносно. Бо і київські дитячі поліклініки не можуть дочекатися багатьох педіатрів. В середньому вони укомплектовані фахівцями на 70%. Хоча деякі лише на 30%.
На одного дільничного лікаря-педіатра припадає понад тисяча дітей. Щонайменше. Тоді, як Міжнародна організація здоров’я радить не більше 800. Тому розраховувати за таких умов на високоякісну медичну допомогу, а тим паче на профілактичну роботу, навряд чи варто.
І все ж лікарі однієї з київських дитячих поліклінік намагаються це робити. Про те, наскільки це їм вдається, вирішила з’ясувати у відвідувачів клініки та самих медиків.
Першокласник Сергійко майже місяць провчився в школі. Потім його, як і багатьох інших однокласників, відправили додому лікуватися. Думали за тиждень-другий вдасться подолати застуду. Але вже минув місяць, а відвідини дитячої поліклініки продовжуються. Цього разу до лікаря шестирічний Сергійко прийшов вже з бабусею Марією Іванівною.
Марія Іванівна: Я сьогодні перший раз з внуком прийшла. Мама ходила цілий місяць день у день. Черги тут великі, рівень низький обслуговування.
Ми ходили місяць, а кашель так і залишився. Хотілося б, щоб від лікарів було більше уваги.
Ірина Біла: А ось мама трирічної Оленки особливо на дільничних лікарів не нарікає. Сама колись працювала в медицині і знає: за мізерні зарплати вимагати бездоганності намарне. Тому і звертається до них не часто. Більше до знайомих:
Мама: Я до нашого ЛОРа не ходжу. Ми намагаємося ходити до інших фахівців, більш кваліфікованих. У знайомих розпитуємо.
Ірина Біла: Нині в дитячій поліклініці працюють переважно люди передпенсійного та пенсійного віку. “Молодь сюди не поспішає,” - каже завідуюча відділенням поліклініки Алла Костянтинівна.
Алла Костянтинівна: В нас ніхто не пішов. Ось за останніх 15 років прийшли десь 2 педіатри і пішли буквально через місяць на фірму, тому що за таку зарплату вони не можуть працювати. Залишаються у нас тільки передпенсійного віку лікарі і пенсійного, а заміни в нас немає. Через пару років в нас не буде кому працювати. Я не знаю, що це буде.
Алла Костянтинівна: Якщо в середньому 500-600 гривень він буде заробляти, то це місяць працювати, ходити по домівках і відповідати ще за цю дитину, думати про неї ночі, чи вона вилікується, чи в лікарню треба відправити...
Просимо, аби працювали на дві ставки, але у них немає фізичної можливості. Мало того, що фізичної, навіть не можна оцінити стан дитини, якщо ти обслуговуєш десь 30-ий виклик, а ще на прийомі у тебе 40 дітей.
По нормативах десь 7-8 викликів в нас закладено на ставку і на прийомі десь 15 хвилин на дитину. Але в нас не виходить 15 хвилин. Десь 5 хвилин і вперед.
Ірина Біла: Не вистачає в поліклініках і медсестер. Причина та ж сама: мала зарплата і надмір обов’язків.
Медична сестра Катерина Петрівна вже не один десяток років працює в цій клініці. Вона каже, що держава, дбаючи про здоров’я дітей, повинна не забувати і про здоров’я медпрацівників.
Катерина Петрівна: Роботи багато, дітки маленькі. Ходиш по дільниці – взуття б’ється, одежа рветься. Дощ, сніг, мороз – це ж нікого не цікавить.
Якщо, наприклад, коли йде дощ, то медсестра може перечекати, а лікар цього ж не може зробити – у нього є виклик, він повинен піти і подивитися дитину незалежно від погоди.
Здоров’я лікаря... Про це також треба турбуватися. Будуть здорові лікарі, то вони й зможуть обслуговувати виклики гарно, а як він з мокрими ногами у сезон осені чи зимою треба поміняти 3-4 пари взуття, то це здоров’я не додає нікому. Ірина Біла: Відвідини вдома хворих дітей за викликом – це пережиток радянщини, як кажуть лікарі. І в Європі цього вже не практикують.
Чи насправді це так? Як слідкують за здоров’ям дітей, зокрема, в Німеччині? Розповідає тамтешня кореспондентка Радіо Свобода Надія Кандиба.
Надія Кандиба: Де б ви не жили – краще не хворіти, а профілактика краще за лікування. Це стосується і Німеччини, незважаючи на те, що країна має розгалужену та соціально-забезпечену медичну систему.
Німці від самого дитинства привчають самих піклуватися про власне здоров’я. Це і уроки особистої гігієни в школах, і розповіді в дитячих садках.
Крім того, батьків буквально зобов’язують до регулярних профілактичних перевірок їхніх дітей. Це робиться також для того, щоб взагалі проконтролювати, в яких умовах росте дитина.
У випадках хвороби, якщо не йдеться про небезпеку для її життя, передусім треба набратися терпіння. Лікаря додому викликати не можна. До приватної лікарської практики дитину необхідно вести самому. Там, навіть якщо у дитини висока температура, вам запропонують спочатку зачекати. Чекати доводиться щонайменше півгодини, а то і довше.
Таке чекання варте того, оскільки лікар потім ретельно перевірить дитину і навіть відразу може зробити деякі необхідні аналізи – для цього він має власну міні-лабораторію.
Ірина Біла: В третині європейських країн первинну допомогу малечі надає лікар-педіатр. До них же звертаються і 70% американських дітей.
Натомість в Україні вирішили інакше. Через реформу медичної освіти в країні упродовж 6 років не проводився випуск лікарів-педіатрів. Сподівалися, що їх замінять сімейні лікарі. Але цього наразі не сталося. Відтак, знову довелося набирати студентів на факультет “Педіатрія”.
Хоча, як запевнюють у Міністерстві охорони здоров’я України, вищі навчальні заклади навчили достатньо лікарів-педіатрів. А те, що вони не вельми прагнуть працювати за своїм призначенням, то інша проблема.
Говорить заступник начальника відділу освіти і науки міністерства Тарас Бойчук.
Тарас Бойчук: На сьогоднішній день випускається відповідно до потреб.
Інша справа, що велика кількість людей, що закінчують цей факультет за контрактним замовленням, не йдуть працювати туди, де є дефіцит лікарів-педіатрів: у сільську місцевість, в поліклініки.
А бюджетне, державне замовлення на лікарів ми пропонували збільшити майже вдвічі, щоби вирівняти цю ситуацію, але Мінекономіки нам не погодило.
Інша проблема полягає в тому, що ті лікарі, які навчалися в інтернатурі, наприклад, по спеціальності “Педіатрія”, повинні їхати потім за державним розподілом, але частина з них просто не доїжджає до місця роботи.
Ірина Біла: “Міністерство намагається контролювати працевлаштування випускників медичних вузів за призначенням, але змусити працювати людей за мізерну зарплату все ж не в змозі,” - каже Тарас Бойчук.
Тарас Бойчук: Це єдине міністерство, яке зберегло в своїй структурі державний розподіл і практикує його, але все рівно, навіть якщо людина поїхала за направленням, відпрацювала там необхідний термін, вони потім звільняються з роботи, не працюють, їдуть в міста.
Розумієте, людину не можна змусити працювати там, де вона не хоче. Тут повинна бути розроблена тільки чітка система мотивації. Якщо в село людина не їде працювати, то, значить, там повинен бути якийсь стимул, в першу чергу матеріальний.
Ірина Біла: Не так давно Гіларі Клінтон, яка намагалася реформувати медичну галузь США, сказала: “Лікарі у нас хороші, тоді як система охорони здоров’я навпаки”.
Навряд в Україні гірші лікарі, хоча й працюють вони за зарплати, котрі не дозволяють їм утримувати навіть власні родини. Відтак навряд чи варто сподіватися, що клятву Гіппократа вони виконуватимуть безоплатною працею. Хоча хворим дітям цього не поясниш.