Надія Степула Слухати:
Надія Степула: «Найважливіше» з мистецтв, кіно, переживає сьогодні справжній розквіт, але й має купу проблем. В Україні це не тільки виклики часу і творчі перипетії. А ще і проблеми, власне, створення кіно та його прокату, перекладу зарубіжних фільмів, «капіталізація» кіномистецтва і багато іншого.
Вже упродовж 15 років точаться розмови про кризу українського кіно, і митці вказують на її головну причину — це брак законів на підтримку українського кіновиробника.
Можливо, законодавці просто не можуть винайти модель цієї підтримки? Такою моделлю може бути наявний законодавчий захист студентського кіно.
Про це в розмові з колегою Віталієм Пономарьовим говорить представник відомої кінематографічної династії Іллєнків, кінорежисер та письменник Михайло Іллєнко.
Віталій Пономарьов: Пане Михайле, у своїй книжці Ви серед причин кризи українського кіно назвали хронічну недостатність фінансування.
Михайло Іллєнко: Ну, це одна з причин.
Мені здається, що треба розділити проблему якнайменше на три частини. Одна частина – це кіно в Україні. Це кіно, яке існує на іноземний капітал: і виробництво, і дистрибуція, і допровадження до глядача, то воно непогано себе почуває. Існують всі форми розповсюдження, крім цифрового кінотеатру (це скоро буде). Можливо, це поки що на користь телевізійного розповсюдження або DVD, або касети, адже кінотеатрів поки що не так багато, як треба.
Інша частина – це українське кіно. За ознаками, як існує, скажімо, американське кіно, російське кіно, італійське, японське. Вітчизняне кіно.
На жаль, таких рішучих протекційних законів нема, тому існування кінематографа на іноземний капітал має дуже суттєві переваги. Воно практично зараз протекціонується державою Україна, і іноземний капітал абсолютно вільно, без обмежень почуває себе в Україні. Тому проблема фінансування – це проблема законодавча. Законів нема вже 15 років, то для кінематографа дуже важко.
Третя частина – це парадоксальна. Це студентський кінематограф, це найбідніша частина вітчизняного кінематографа, найбідніша! Але там існують закони.
Віталій Пономарьов: А в чому Ви бачите пояснення цього парадоксу?
Михайло Іллєнко: Насправді це не зовсім парадокс – вони захищені законом, там внутрішній закон резервації існує: замість мого студента не може знімати іноземний студент просто так, як у нас зараз заведено, ну, в «дорослому» кінематографі.
Система от цієї резервації, внутрішніх законів, вона захищає оцей маленький, ну, це не ринок, це простір. Якщо в «дорослому» кінематографі, він на 99% поза законом, то студентський на 99% під законом, він «в законі».
Це попри на страшну бідність (відверто кажу) та страшні проблеми: технічні, технологічні, але оцього захисту невеликого там буквально 2-4 напрямки захищені нормально, протекційно, цього достатньо, щоб людина нормально працювала.
Тобто, оці внутрішні закони: нормальні, творчі і протекційні, вони повертаються в Україну призами. І Україну зараз, в основному якщо знають як виробника кіно, то знають як виробника студентського кіно.
Взагалі, я вважаю, що так і треба до цього поставитися нашим законодавцям, які розгублені 15 років і не знають, як збалансувати ринок. Якщо вони приїдуть до нас на факультет, ми їм підкажемо деякі відповіді. Нехай приїжджають.
Надія Степула: Леонід Кантер – режисер, ініціатор проектів “З табуретом до океану”. У рамках проекту група митців пройшла з України до Атлантичного та Індійського океанів.
Ці мандрівки відзняті на камеру, презентація перших документальних “кінощоденників” “Тібет нелегал” відбулась нещодавно у Києві.
У травні цього року Леонід Кантер із друзями розпочнуть похід через держави Балтії та Скандинавії до берега Північного океану.
З Леонідом Кантером про сучасне українське кіно розмовляє колега, кореспондентка Радіо Свобода Богдана Костюк.
Богдана Костюк: Пане Кантер, яким є сучасне українське кіно?
Леонід Кантер: Дуже неоднозначна ситуація. В Україні українське кіно не шанують. Це справді так. Але те, що воно не існує, що воно перебуває у поганому стані, то я не думаю, навпаки, я думаю, що зараз дуже великий потенціал.
Богдана Костюк: Має бути баланс між державною підтримкою і підтримкою чи то приватними особами, чи то корпораціями? Чи цей варіант можливий в Україні?
Леонід Кантер: Насправді, митець іде на великий компроміс. Коли він приносить свій прекрасний сценарій спонсору, то спонсор ставить свої (при чому в Україні – це кабалістичні!) умови.
Богдана Костюк: Пане Кантер, чому в процесі походів Ви вирішили їх відзнімати?
Леонід Кантер: Наш творчий пошук завів нас у вуличні театри, вуличне мистецтво. Хоча ми дуже різнопланово розвивалися, ми робили і театральні експерименти, і кіноексперименти саме в ігровому кінематографі. А пізніше ми поступово почали розуміти, що існують якби ігри у реальному часі, тобто те, що існує зараз, у цю мить, не постановочне. Гра у реальному часі – це піти від Києва і віднести табурет на Атлантичний океан.
Крім цього ми граємо ще вуличні вистави, що є цікавою творчою складовою цього проекту. Потім цей контакт з населенням: часом це просто пісні, а часом це просто в хатині якогось непальця ми сидимо і співаємо тихенько українські пісні, а він собі тихенько співає непальські. Така співтворчість.
Надія Степула: «Кіно – це за будь-яких обставин конструювання реальності, навіть (чи тим більше) коли йдеться про історичний чи фантастичний фільм.
Кінореальність впливає на буденність, в яку занурений споживач кінотвору. І в цьому були єдині як великі диктатори, так і великі демократи». Такий погляд висловлює кандидат філософських наук Сергій Грабовський, аргументацію якого слухаємо.
Сергій Грабовський: Добре відомо, яку роль посідала кінопропаганда і в Третьому Рейху, і в Совєтському Союзі.
Ясна річ, що у Сполучених Штатах у 30-х роках минулого століття, у добу Великої депресії, кіно не займалося банальною пропагандою, але воно допомагало людям знайти сили долати кризу.
Що ж стосується найбільш, мабуть, успішної з колишніх колоніальних держав, Індії, то невипадково вона, разом із системою освіти та науки, створила і потужне кіновиробництво.
З Україною в плані її присутності у кінопросторі складно. Спорадичні спроби заманіфестувати її присутність наштовхуються на неприйняття самих українських громадян, як це було зі стрічкою Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу". А політично забарвлені художні стрічки про Помаранчеву революцію викликають украй неоднозначну реакцію глядачів.
Що ж стосується іншої української кінопродукції, то її дія може відбуватися будь-де в Росії чи Білорусі, ба, навіть на півночі Казахстану, де домінує слов‘янське населення.
Невизначений постсовєтський простір із наче просто людськими проблемами, але насправді "підрихтований" так, щоб усе було найлегшим для сприйняття не українською, а російською аудиторією, адже саме там розраховують кіновиробники "відбивати" свої гроші.
А чи не виходить в результаті, що і реальний простір українських міст усе більше стає схожим на невизначено-постсовєтський, реально ж російський?
Тим більше, що потужність кіноіндустрії Російської Федерації зростає з кожним роком, а ідеологічна наповненість цих фільмів диктується якщо не прямо певними адміністративними інстанціями, то бажанням виробників догодити "кремлівським чекістам".
Інакше-бо з якого дива кількість стрічок про розвідників і контррозвідників, причому непогано зроблених під оглядом видовища, так зросла за останні роки?
Історична правдивість цих фільмів – це справа інша, найчастіше, але ж про це з усієї маси глядачів знає хіба що кілька прискіпливих інтелектуалів.
Рухається російське кіно і вглиб віків, реабілітуючи імперію, а ще у простір фентезі, де все чи майже все також виявляється російським.
Україна у кінопросторі фактично відсутня, а українці, якщо й фігурують у якихось стрічках, то як допоміжні персонажі, "вірні хохли імператорської величності".
Трохи ліпшими вони виглядають у польських фільмах, але все одно радше як околиця Великої Польщі, аніж самостійна культурна та екзистенційна величина.
Самодостатніми в кіно українців здатні показати тільки українські кіномитці. А для того, щоб постколоніальна нація змогла побачити себе зі своїми проблемами на екрані, призвичаїтися до власного Я та відчути свою потрібність у цьому світі, потрібні праця, час і гроші.
Надія Степула: Цієї осені очікується прем’єра українського художнього фільму «Владика Андрей» про величну постать 20 століття митрополита Андрея Шептицького. Це єдиний художній фільм-держзамовлення, який вийде цього року на кіностудії імені О.Довженка.
Недарма фахівці від кіномистецтва і кінобізнесу вважають, що «держзамовлення» може як посприяти з’яві цікавого твору, так і згубити такий твір «на корені».
Це тема окрема і широка. Факти ж залишаються «річчю впертою». Для прикладу, нині на російській кіностудії «Мосфільм» знімають 140 фільмів.
Режисер стрічки про митрополита А.Шептицького - Олесь Ярчук, знаний по таких стрічках, як «Голод -33», «Нескорені».
Зйомки у Львові завершені, а попереду залишилась поїздка знімальної групи у Рим. Творча команда вже кілька місяців монтує стрічку.
Про те, що нині заважає розвиткові українського кіно, як не шанують таланти, моїй колезі, кореспонденту Радіо Свобода Галині Терещук говорить режисер Олесь Янчук.
Олесь Янчук: Замість того, щоб була політика сприяння, тобто якогось такого державного протекціонізму в кіно, як, скажімо, в тій же сусідній Росії сталося, адже у них зараз кінематограф дуже високо піднявся... Якісь тільки йдуть обіцянки, просто так відмахуються і кажуть, що от є певні складнощі.
Придумали ці тендери, які абсолютно непотрібні. Як можна було прирівнювати кінематограф до, скажімо, будівництва кораблів? Якщо хтось скаже, що я зніму найдешевший фільм про того ж Шептицького, то це ж не говорить, що буде кращий фільм. Тим паче, що кожний художній проект проходить тендер ще на рівні сценарію, коли сценарій читає експертна комісія з досвідчених людей.
Тому ця кострубатість системи, цей пострадянський шлейф, який залишився, його треба позбутися, тоді буде дійсно якийсь новий час. Цей час, очевидно, зробить свої зміни в кінематографі.
У нас у кіностудії розбіглись — хто на ці комерційні телевізійні проекти, так звані “мильні опери”... Знаєте, коли не шанують таланти, то це дуже прикро, тому що така країна, скажімо, як Америка, завжди збирала таланти, вона завжди ці мізки збирала з цілого світу, і ми бачимо результат.
Треба якось берегти всіх своїх і художників, і письменників, і кінематографістів. Не можна так дивитися крізь пальці на свій нарід, особливо, що стосується мистецтва, тому що мистецтво, як дитина, воно потребує уваги, опіки, тільки тоді воно може дати якийсь дійсно щирий, хороший результат, який так необхідний сьогодні нам: чи то буде якийсь фільм, чи то буде якась п’єса, чи то буде якась цікава книжка.
Надія Степула: Протягом року в Україні реалізовано майже 14 мільйонів квитків середньою вартістю 15-25 гривень за кожний. Загальні збори щороку зростають в середньому на 50 мільйонів гривень. Найбільша кількість кінотеатрів і кінозалів у Києві та столичній області.
Боротьба за «кінонерухомість» на території країни стає гострішою, маленькі кінотеатри «поглинаються» великими, здебільшого їх переобладнують або й будують при розважальних чи торгових центрах. А найбільш «касовими» залишаються фільми зарубіжного виробництва.
Українське кіно, на думку критиків, не живе в цих умовах, а виживає. І вдається йому виживати, зрештою, красиво та змістовно. Про що свідчить і те, що на міжнародному кінофестивалі в Каннах цими днями відбулася презентація українського кінофестивалю «Молодість». Це початок розрахованої на тривалий термін програми презентації українського кіно в світі.
У конкурсній програмі цьогорічного фестивалю в Каннах презентується стрічка «Імпорт-Експорт». Це фільм про Україну, представлений австрійським режисером Ульріхом Зайделем. Це кінофільм про українську заробітчанку, дівчину Ольгу, яка знайшла роботу прибиральниці в одній з австрійських клінік, та австрійського юнака Паула, який шукає щастя в Україні, подорожуючи.
Тим часом у столиці України стартував фестиваль нового німецького кіно. Передбачуваний хіт – це скандальна екранізація роману Мішеля Уельбека «Елементарні частинки…».
Серед інших пропозицій: драма режисера Детлефа Бука «Досить крутий», про історію дружби у в’язниці «Чотири хвилини» режисера Кріса Крауса та стрічка про «невимовну легкість» та крихкість буття «Істина й обов’язок» — режисери Арне Нольтінг та Ян Мартін Шарф, а також багато іншого. Фестиваль триватиме до кінця червня і пройде у Києві, Львові, Донецьку, Харкові та Одесі.
Кіномистецтво і кінобізнес в умовах нових викликів часу об’єднують свої зусилля. А чи заради власне мистецтва, чи головним чином заради бізнесу? Це питання залишається відкритим.
Вже упродовж 15 років точаться розмови про кризу українського кіно, і митці вказують на її головну причину — це брак законів на підтримку українського кіновиробника.
Можливо, законодавці просто не можуть винайти модель цієї підтримки? Такою моделлю може бути наявний законодавчий захист студентського кіно.
Про це в розмові з колегою Віталієм Пономарьовим говорить представник відомої кінематографічної династії Іллєнків, кінорежисер та письменник Михайло Іллєнко.
Віталій Пономарьов: Пане Михайле, у своїй книжці Ви серед причин кризи українського кіно назвали хронічну недостатність фінансування.
Михайло Іллєнко: Ну, це одна з причин.
Мені здається, що треба розділити проблему якнайменше на три частини. Одна частина – це кіно в Україні. Це кіно, яке існує на іноземний капітал: і виробництво, і дистрибуція, і допровадження до глядача, то воно непогано себе почуває. Існують всі форми розповсюдження, крім цифрового кінотеатру (це скоро буде). Можливо, це поки що на користь телевізійного розповсюдження або DVD, або касети, адже кінотеатрів поки що не так багато, як треба.
Інша частина – це українське кіно. За ознаками, як існує, скажімо, американське кіно, російське кіно, італійське, японське. Вітчизняне кіно.
На жаль, таких рішучих протекційних законів нема, тому існування кінематографа на іноземний капітал має дуже суттєві переваги. Воно практично зараз протекціонується державою Україна, і іноземний капітал абсолютно вільно, без обмежень почуває себе в Україні. Тому проблема фінансування – це проблема законодавча. Законів нема вже 15 років, то для кінематографа дуже важко.
Третя частина – це парадоксальна. Це студентський кінематограф, це найбідніша частина вітчизняного кінематографа, найбідніша! Але там існують закони.
Віталій Пономарьов: А в чому Ви бачите пояснення цього парадоксу?
Михайло Іллєнко: Насправді це не зовсім парадокс – вони захищені законом, там внутрішній закон резервації існує: замість мого студента не може знімати іноземний студент просто так, як у нас зараз заведено, ну, в «дорослому» кінематографі.
Система от цієї резервації, внутрішніх законів, вона захищає оцей маленький, ну, це не ринок, це простір. Якщо в «дорослому» кінематографі, він на 99% поза законом, то студентський на 99% під законом, він «в законі».
Це попри на страшну бідність (відверто кажу) та страшні проблеми: технічні, технологічні, але оцього захисту невеликого там буквально 2-4 напрямки захищені нормально, протекційно, цього достатньо, щоб людина нормально працювала.
Тобто, оці внутрішні закони: нормальні, творчі і протекційні, вони повертаються в Україну призами. І Україну зараз, в основному якщо знають як виробника кіно, то знають як виробника студентського кіно.
Взагалі, я вважаю, що так і треба до цього поставитися нашим законодавцям, які розгублені 15 років і не знають, як збалансувати ринок. Якщо вони приїдуть до нас на факультет, ми їм підкажемо деякі відповіді. Нехай приїжджають.
Надія Степула: Леонід Кантер – режисер, ініціатор проектів “З табуретом до океану”. У рамках проекту група митців пройшла з України до Атлантичного та Індійського океанів.
Ці мандрівки відзняті на камеру, презентація перших документальних “кінощоденників” “Тібет нелегал” відбулась нещодавно у Києві.
У травні цього року Леонід Кантер із друзями розпочнуть похід через держави Балтії та Скандинавії до берега Північного океану.
З Леонідом Кантером про сучасне українське кіно розмовляє колега, кореспондентка Радіо Свобода Богдана Костюк.
Богдана Костюк: Пане Кантер, яким є сучасне українське кіно?
Леонід Кантер: Дуже неоднозначна ситуація. В Україні українське кіно не шанують. Це справді так. Але те, що воно не існує, що воно перебуває у поганому стані, то я не думаю, навпаки, я думаю, що зараз дуже великий потенціал.
Богдана Костюк: Має бути баланс між державною підтримкою і підтримкою чи то приватними особами, чи то корпораціями? Чи цей варіант можливий в Україні?
Леонід Кантер: Насправді, митець іде на великий компроміс. Коли він приносить свій прекрасний сценарій спонсору, то спонсор ставить свої (при чому в Україні – це кабалістичні!) умови.
Богдана Костюк: Пане Кантер, чому в процесі походів Ви вирішили їх відзнімати?
Леонід Кантер: Наш творчий пошук завів нас у вуличні театри, вуличне мистецтво. Хоча ми дуже різнопланово розвивалися, ми робили і театральні експерименти, і кіноексперименти саме в ігровому кінематографі. А пізніше ми поступово почали розуміти, що існують якби ігри у реальному часі, тобто те, що існує зараз, у цю мить, не постановочне. Гра у реальному часі – це піти від Києва і віднести табурет на Атлантичний океан.
Крім цього ми граємо ще вуличні вистави, що є цікавою творчою складовою цього проекту. Потім цей контакт з населенням: часом це просто пісні, а часом це просто в хатині якогось непальця ми сидимо і співаємо тихенько українські пісні, а він собі тихенько співає непальські. Така співтворчість.
Надія Степула: «Кіно – це за будь-яких обставин конструювання реальності, навіть (чи тим більше) коли йдеться про історичний чи фантастичний фільм.
Кінореальність впливає на буденність, в яку занурений споживач кінотвору. І в цьому були єдині як великі диктатори, так і великі демократи». Такий погляд висловлює кандидат філософських наук Сергій Грабовський, аргументацію якого слухаємо.
Сергій Грабовський: Добре відомо, яку роль посідала кінопропаганда і в Третьому Рейху, і в Совєтському Союзі.
Ясна річ, що у Сполучених Штатах у 30-х роках минулого століття, у добу Великої депресії, кіно не займалося банальною пропагандою, але воно допомагало людям знайти сили долати кризу.
Що ж стосується найбільш, мабуть, успішної з колишніх колоніальних держав, Індії, то невипадково вона, разом із системою освіти та науки, створила і потужне кіновиробництво.
З Україною в плані її присутності у кінопросторі складно. Спорадичні спроби заманіфестувати її присутність наштовхуються на неприйняття самих українських громадян, як це було зі стрічкою Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу". А політично забарвлені художні стрічки про Помаранчеву революцію викликають украй неоднозначну реакцію глядачів.
Що ж стосується іншої української кінопродукції, то її дія може відбуватися будь-де в Росії чи Білорусі, ба, навіть на півночі Казахстану, де домінує слов‘янське населення.
Невизначений постсовєтський простір із наче просто людськими проблемами, але насправді "підрихтований" так, щоб усе було найлегшим для сприйняття не українською, а російською аудиторією, адже саме там розраховують кіновиробники "відбивати" свої гроші.
А чи не виходить в результаті, що і реальний простір українських міст усе більше стає схожим на невизначено-постсовєтський, реально ж російський?
Тим більше, що потужність кіноіндустрії Російської Федерації зростає з кожним роком, а ідеологічна наповненість цих фільмів диктується якщо не прямо певними адміністративними інстанціями, то бажанням виробників догодити "кремлівським чекістам".
Інакше-бо з якого дива кількість стрічок про розвідників і контррозвідників, причому непогано зроблених під оглядом видовища, так зросла за останні роки?
Історична правдивість цих фільмів – це справа інша, найчастіше, але ж про це з усієї маси глядачів знає хіба що кілька прискіпливих інтелектуалів.
Рухається російське кіно і вглиб віків, реабілітуючи імперію, а ще у простір фентезі, де все чи майже все також виявляється російським.
Україна у кінопросторі фактично відсутня, а українці, якщо й фігурують у якихось стрічках, то як допоміжні персонажі, "вірні хохли імператорської величності".
Трохи ліпшими вони виглядають у польських фільмах, але все одно радше як околиця Великої Польщі, аніж самостійна культурна та екзистенційна величина.
Самодостатніми в кіно українців здатні показати тільки українські кіномитці. А для того, щоб постколоніальна нація змогла побачити себе зі своїми проблемами на екрані, призвичаїтися до власного Я та відчути свою потрібність у цьому світі, потрібні праця, час і гроші.
Надія Степула: Цієї осені очікується прем’єра українського художнього фільму «Владика Андрей» про величну постать 20 століття митрополита Андрея Шептицького. Це єдиний художній фільм-держзамовлення, який вийде цього року на кіностудії імені О.Довженка.
Недарма фахівці від кіномистецтва і кінобізнесу вважають, що «держзамовлення» може як посприяти з’яві цікавого твору, так і згубити такий твір «на корені».
Це тема окрема і широка. Факти ж залишаються «річчю впертою». Для прикладу, нині на російській кіностудії «Мосфільм» знімають 140 фільмів.
Режисер стрічки про митрополита А.Шептицького - Олесь Ярчук, знаний по таких стрічках, як «Голод -33», «Нескорені».
Зйомки у Львові завершені, а попереду залишилась поїздка знімальної групи у Рим. Творча команда вже кілька місяців монтує стрічку.
Про те, що нині заважає розвиткові українського кіно, як не шанують таланти, моїй колезі, кореспонденту Радіо Свобода Галині Терещук говорить режисер Олесь Янчук.
Олесь Янчук: Замість того, щоб була політика сприяння, тобто якогось такого державного протекціонізму в кіно, як, скажімо, в тій же сусідній Росії сталося, адже у них зараз кінематограф дуже високо піднявся... Якісь тільки йдуть обіцянки, просто так відмахуються і кажуть, що от є певні складнощі.
Придумали ці тендери, які абсолютно непотрібні. Як можна було прирівнювати кінематограф до, скажімо, будівництва кораблів? Якщо хтось скаже, що я зніму найдешевший фільм про того ж Шептицького, то це ж не говорить, що буде кращий фільм. Тим паче, що кожний художній проект проходить тендер ще на рівні сценарію, коли сценарій читає експертна комісія з досвідчених людей.
Тому ця кострубатість системи, цей пострадянський шлейф, який залишився, його треба позбутися, тоді буде дійсно якийсь новий час. Цей час, очевидно, зробить свої зміни в кінематографі.
У нас у кіностудії розбіглись — хто на ці комерційні телевізійні проекти, так звані “мильні опери”... Знаєте, коли не шанують таланти, то це дуже прикро, тому що така країна, скажімо, як Америка, завжди збирала таланти, вона завжди ці мізки збирала з цілого світу, і ми бачимо результат.
Треба якось берегти всіх своїх і художників, і письменників, і кінематографістів. Не можна так дивитися крізь пальці на свій нарід, особливо, що стосується мистецтва, тому що мистецтво, як дитина, воно потребує уваги, опіки, тільки тоді воно може дати якийсь дійсно щирий, хороший результат, який так необхідний сьогодні нам: чи то буде якийсь фільм, чи то буде якась п’єса, чи то буде якась цікава книжка.
Надія Степула: Протягом року в Україні реалізовано майже 14 мільйонів квитків середньою вартістю 15-25 гривень за кожний. Загальні збори щороку зростають в середньому на 50 мільйонів гривень. Найбільша кількість кінотеатрів і кінозалів у Києві та столичній області.
Боротьба за «кінонерухомість» на території країни стає гострішою, маленькі кінотеатри «поглинаються» великими, здебільшого їх переобладнують або й будують при розважальних чи торгових центрах. А найбільш «касовими» залишаються фільми зарубіжного виробництва.
Українське кіно, на думку критиків, не живе в цих умовах, а виживає. І вдається йому виживати, зрештою, красиво та змістовно. Про що свідчить і те, що на міжнародному кінофестивалі в Каннах цими днями відбулася презентація українського кінофестивалю «Молодість». Це початок розрахованої на тривалий термін програми презентації українського кіно в світі.
У конкурсній програмі цьогорічного фестивалю в Каннах презентується стрічка «Імпорт-Експорт». Це фільм про Україну, представлений австрійським режисером Ульріхом Зайделем. Це кінофільм про українську заробітчанку, дівчину Ольгу, яка знайшла роботу прибиральниці в одній з австрійських клінік, та австрійського юнака Паула, який шукає щастя в Україні, подорожуючи.
Тим часом у столиці України стартував фестиваль нового німецького кіно. Передбачуваний хіт – це скандальна екранізація роману Мішеля Уельбека «Елементарні частинки…».
Серед інших пропозицій: драма режисера Детлефа Бука «Досить крутий», про історію дружби у в’язниці «Чотири хвилини» режисера Кріса Крауса та стрічка про «невимовну легкість» та крихкість буття «Істина й обов’язок» — режисери Арне Нольтінг та Ян Мартін Шарф, а також багато іншого. Фестиваль триватиме до кінця червня і пройде у Києві, Львові, Донецьку, Харкові та Одесі.
Кіномистецтво і кінобізнес в умовах нових викликів часу об’єднують свої зусилля. А чи заради власне мистецтва, чи головним чином заради бізнесу? Це питання залишається відкритим.