Катування, приниження і нелюдські умови. Історії побитих і затриманих на протестах у Білорусі

У Білорусі третій тиждень тривають масові мирні протести проти офіційних результатів президентських виборів і насильства з боку силовиків. З початку протестів понад шість тисяч осіб були затримані, перебували під вартою до 10 діб, а їх місцезнаходження не було відомо. Коли затриманих стали випускати, стало відомо про масові катування.

Майже у 500 осіб правозахисники зафіксували сліди побоїв: гематоми, синці, тощо. Люди, які вийшли з ізоляторів, розповідають про жорстокі побиття, знущання над затриманими і нелюдські умови утримання в ізоляторах.

Незважаючи на численні повідомлення про злочини силовиків проти мирних демонстрантів, кримінальних справ не порушували, співробітників силових відомств, причетних до цих злочинів, не затримали і не звільнили.

Правозахисний центр «Весна», Білоруський Гельсінський комітет, Всесвітня організація проти тортур і Міжнародна федерація за права людини (FIDH) звернулися до спеціального доповідача ООН з тортур з проханням втрутитися в ситуацію в Білорусі через жорстоке придушення мирних протестів. Також близько десятка правозахисних організацій об’єдналися в Міжнародний комітет з розслідування тортур в Білорусі, скоєних проти учасників мирних акцій. Вони займаються фіксацією побоїв і правовою допомогою постраждалим.

Телеканал «Настоящее время» розповідає історії людей, які пройшли через тортури і побої в білоруських ізоляторах. Затримані розповіли про те, як вони опинилися в місцях тимчасового утримання, а також про жорстоке поводження і знущання з боку силовиків.

Аліна Буськіна: «Зараз в***у й посаджу на 20 діб»

Аліна – мешканка Мінська і одна з тих, кого затримали в ніч на 10 серпня. Про те як це відбувалося, вона розповіла в ефірі телеканалу «Настоящее время».

Історія Аліни

Я не знаю, за що нас затримали. Ми просто йшли по дорозі з другом, шукали шляхи, як нам дістатися до будинку. Ми побачили, як під’їхав великий автобус, звідти вибігли співробітники ОМОНу і почали бити палицями мого друга по ногах. Я лише сказала: «Що ви робите? Ми нічого не робили, ми просто йшли додому». Вони почали говорити: «Громадяночко, заспокойтеся». Потім по рації йому надійшов наказ: усіх «пакувати». Я почала чинити опір, кажу: «Навіщо ви нас затримуєте? Ми нічого не робили». Він повалив мене на підлогу. Я роздерла руку – ось тут у мене залишився слід. І нас повели у великий жовтий автобус, де збирали інших людей.

Після того як нас всіх зібрали, нас завезли в Окрестіна на Міхалово. Коли нас виводили з автобуса, першими йшли жінки. На вході співробітники цього центру ізоляції правопорушників дуже жорстко поводилися, особливо чоловік, який стояв на вході. Він говорив матюки, мовляв, швидше, швидше. Хтось запитав: «Навіщо ви так з нами розмовляєте?» Я йшла наступна – він просто взяв мене за шию і кинув у стінку, сказав: «Стій! Руки за голову, дивись в підлогу!» – при цьому він використовував ненормативну лексику. Ми стояли, всі дівчата просто плакали. Ми не розуміли, чому до нас таке ставлення було.

Після того як всіх завели, нас оглядали, забирали особисті речі – це були телефони, ми знімали шнурки, сережки і ланцюжки з шиї. Нас завели в камеру. Було 13 дівчаток. Спочатку ми сиділи в одній камері, [яка була розрахована на] чотирьох людей. У нас не було питної води, у нас не було їжі, нас морили голодом понад 48 годин. Нас змусили підписати протокол, не читаючи його.

Нас кликали, нам давали протоколи про те, на якій підставі було затримання. Я починаю читати уважніше – за що я підписуюся. Співробітник цього центру каже мені: «Що ти тут мені читаєш? Я тебе зараз ви**у і посаджу на 20 діб, якщо ти не підпишеш». Я починаю плакати, у мене просто сльози на цей протокол, я просто пишу «згодна» і ставлю свій підпис. Хоча я розумію, що я цього не робила. І після того як відбувся суд, я зрозуміла, що я підписалася на те, що я була учасницею мітингу Світлани Тихановської, хоча її на той момент взагалі не було в місті, що я стояла на площі і вигукувала слова «Стоп, тарган» і била співробітників ОМОНу.

Нас відвели на четвертий поверх, ми ставали біля стіни, стояли дивилися в стіну, поки нас не кликали. Ті дівчата, які потрапляли до чоловіка-судді, заходили в звичайну кімнату, де сидів суддя, другий чоловік і дівчина, яка, мабуть, записувала засідання у комп’ютер. Він мені зачитав вирок, запитав, чи згодна я чи ні. Я сказала, що я не згодна, розповіла, що мене змусили його підписати. Він поставив мені останнє запитання: що ви для себе винесли? Я сказала, що я більше взагалі не буду виходити на вулицю і брати участь в цьому, я сказала, що покину цю країну, тому що тут неможливо жити в таких умовах, з якими ми зіткнулися, сидячи там. І він мені дав штраф.

Він ніяк не відреагував [на мої слова]. Він просто мовчав, кивав головою, але по його очах було видно, що це жахливо. Суддя розумів, що з нами відбувається, але, на жаль, мабуть, він не міг нічого зробити, тому що він є в’язнем влади і цієї системи, як і всі інші люди.
Я не вибачаю тих людей, які нас морили голодом, які з нами так жорстоко поводилися, саме на вході, і взагалі співробітників, які заламували нам руки. Я не вибачаю це. І якщо є можливість покарати їх якось – я буду її шукати.

У нас був у камері туалет, там страшенно смерділо, там не було постільної білизни. Потім нас перевели у камеру до дівчат, де було 20 осіб. У підсумку нас виявилося 33 людини в камері для шістьох людей. Ми просто спали на підлозі, ми шукали якусь можливість дихати свіжим повітрям. Ми просили, щоб нам відкривали двері або хоча б годівницю, яка є в камері, але деякі співробітники говорили, що «якщо ви будете погано себе вести, ми вам її взагалі закриємо».

Я не знаю, чому вони вели себе так. Деякі були нормальними. Один молодий чоловік, який у нас чергував, жінка – вони дали нам туалетний папір, тому що ми просили – у деяких дівчат фізіологія, і їм потрібні були якісь засоби особистої гігієни. Їх не було абсолютно. Ми тільки на другу добу дочекалися, щоб нам принесли туалетний папір.

Сліди побоїв жителя Мінська, якого випустили з ізолятора на Окрестіна

Марат: «Нас завели за автівку и почали лупцювати дубинками»

Марат – мешканець Мінська, якого затримали дев’ятого серпня під час першого стихійного протесту, який зібрався одразу ж після оголошення попередніх результатів виборів. Кілька днів він провів в ізоляторі на Окрестіна.

Історія Марата

Я сидів чекав разом з дівчиною, яку я зустрічав з вокзалу – вона пізно приїжджала, на зупинці транспорт, коли під’їхав просто бус і з криками «працює ОМОН!» вискочили і просто викрали мене з зупинки. Її залишили, як я вже потім дізнався, коли я вийшов через дві з половиною доби. А мене забрали. І чоловіка поруч, який теж сидів, але я його не знав. Так вийшло, ми просто були на зупинці, і його теж забрали.

Чесно кажучи, я ще пам’ятаю нещодавні російські хвилювання на тему того, я думаю, ви пам’ятаєте, коли службовець Росгвардії «розвалився» від паперового стаканчика. Я якісь рекомендації читав про те, що потрібно максимально розслабитися, не проявляти жодних ні емоцій, ні опору, тому що тоді відразу піде просто ескалаційно відповідна реакція: там тобі можуть приписати якесь насильство стосовно співробітника. Тому я просто розслабився. І через це мене сильно не чіпали, чого не можна сказати про мого сусіда, якого теж забрали з зупинки.

Нас взяли руки в стяжку, але його ще пару раз по ребрах вдарили безпосередньо в машині. А я просто сидів з відчуженим обличчям, і мені він дивився в очі, я бачив це в темряві, що він дивиться мені в очі, а я дивився як би в порожнечу, але я бачив, що він дивиться на мене очима. Я як би намагався дивитися кудись розмито.

Ми доїхали до РУВС. Це велике відділення поліції. І на той момент, коли я ще туди тільки потрапив – а я так звана «перша хвиля», коли ще тільки-тільки почали забирати людей, – там ще все було досить по-людськи. Там, припустимо, у мене речі вилучали, і їх так акуратно в пакет склали. Ну, звичайно, вони жартували, що, мовляв, що тобі вдома не сидиться, – ось в такому ключі. Але ніхто не бив, не проявляв ніякої агресії, чого, звичайно, не скажеш про Окрестіна, куди мене завезли через півтори години.

В Окрестіна нас зустріли дуже грубо, тобто нас там хапали за руки, за волосся, били по шиї, по спині. Ну, взагалі всіляко принижували словесно. Будь-яку комбінацію нецензурної лексики, яку ви можете згенерувати в голові, – це ось їх мова в цей момент. Вони просто не говорять літературно взагалі в принципі. Називали там продажними польськими дівчатами, скажімо так. Ну, і нас посадили в камеру. І там нас було вісім чоловік на чотири ліжка, і це ще було досить добре, тому що потім нас пересадили серед ночі, змусивши підписати протоколи під тиском: буквально били по плечах і по колінах, щоб швидше це все відбувалося. Нас пересадили в клітку з шістьма койко-місцями, і там було майже 40 осіб.

Якось, знаєте, у білорусів взагалі якась нереальна здатність самоорганізовуватися. Ми там влаштували, умовно кажучи, зміни: хто спить на ліжку, хто під ліжком, хто може постояти якийсь час або посидіти хоча б, поки інші будуть відпочивати. Тому що спати сильно не давали, але водночас через те, що ОМОН сам не відпочивав, ти потрапляв в ці проміжки, коли вони сплять, і ти спиш разом з ними. Просто поки тебе не чіпають, тому що вони забороняли це робити – кричали, щопівгодини перевірки були – в таке віконечко в самих дверях. І якось так ось це відбувалося. Вода була тільки з-під крана. Вони морили голодом – була чітка вказівка. І вони казали, що, мовляв, обливайтесь слиною. Я в ефірі не можу говорити такі слова, які вони говорили.
Слово «повія» – будь-який синонім в більш нецензурній формі, і це буде воно – «польські, чеські, скільки вам заплатили, ви руйнівники міста, через вас страждають мирні люди». Розумієте, там така ідеологічна робота відбувається. Вони вірять, що вони чи не воїни світла і рятують від незрозуміло чого. Хоча ми не хотіли агресії в цей момент, ми хотіли, навпаки, того, щоб все було чесно.

У самій камері мене не били. Але я знаю, що люди, які надходили після, перед тим, як завести в Окрестіна, над ними знущалися. Було чітко чути удари, я чітко чув електрошокер, я чітко чув через закрите вікно автоматні черги. Вже я не знаю – стріляли вони по людям або у повітря, – але це точно було поруч. Коли в місті кидали десь світлошумові гранати – це було чути здалеку – звуковими хвилями, які билися у вікна. Але тут це було поруч, здавалося б, ти міг виглянути у вікно і побачити, як це роблять у тебе під ногами.

Тим, хто був затриманий з 10-го на 11-е, їм, чесно кажучи, дуже сильно не пощастило в цьому плані – в плані насильства. Вони там просто озвіріли – їм дали карт-бланш просто на все, мені здається.

Вони били людей. Навіть коли в мій день надходили, я потім з цими хлопцями сидів, вони надходили на три-чотири години пізніше, ніж я. Їх вже били по колінах, коли вони піднімалися, їх вже били по спині, щоб нижче опускалися. Тим самим омонівці демонструють свою статусну перевагу. Що вже відбувалося 10-го і 11-го – сьогодні я сидів в черзі з одним з таких – там фінгали – очей просто не видно. У кожного своя історія. У мене ноги відбиті, у когось очі, у когось нирки. Тут вже як «пощастить».

Коли мене випускали, то мені сказали: «З речами на вихід». Я почав було вже виходити. Ось ти спускаєшся вниз, здавалося б, смак свободи, останні дві хвилини, і ти вже передчуваєш, як тебе поверхом нижче перехоплює ОМОН, виводить на вулицю, де сидять на колінах люди, які ось-ось будуть заходити в Окрестіна. Їх, напевно, показово висадили на траву, щоб показати, що їх чекає. Нас завели за машину і почали бити кийками по ногах, зокрема по задній частині стегна. Це було просто безпричинно – ми нічого не робили – як профілактика, щоб ми не ходили, щоб нам було болючіше ходити.

[Це сталося] хвилин за 15. Нас потім виставили біля стінки і через КПП по одному проводили, відпускали в ніч. Мене випустили десь в районі третьої ранку. Тоді ще правоохоронці та волонтери не збиралися в Окрестіна, це як наступний раз вони почали робити. Тому нікого не було, ти виходиш в незнайомий район. У тебе ні грошей, ні документів, ні речей. Ти виходиш босий, просто рухаєшся хоч в якомусь напрямку в пошуках [якоїсь машини], щоб під'їхати, бо транспорт в цей час не ходить.

Сергій Мельянець: «Він мене бив електрошокером в область серця, воно у мене хворе. Він мені не вірив»

Your browser doesn’t support HTML5

Житель Мінська – про побиття співробітниками міліції

Історія Сергія

Я вважаю, що темрява боїться світла. Зло боїться розголосу. Для того, щоб зло припинило свій тріумф, треба давати розголос цим справам. Те, що відбувається в Білорусі, те, що відбувається в Мінську, те, що відбувається з людьми – це зло у справжнісінькому його вигляді.

Коли я 10-го числа, наступного дня після виборів, поговорив зі своїми братами – нас четверо братів, – двоє з них погодилися зі мною поїхати в центр Мінська, щоб перебувати поруч і молитися за цих людей. Ми християни, ми вважаємо, що тільки з Божою допомогою можна цю ситуацію якимось чином нормалізувати, вирішити і направити в мирне русло змін. Я протестант, християнин, баптист за віросповіданням, але я вважаю себе просто християнином.

Ми поїхали в центр, до нього було десь три кілометри. Там, де зазвичай відбуваються страйки і мітинги. Ми зупинилися на машині близько узбіччя, де можна паркуватися. Мої брати вийшли з машини і спілкувалися – там недалеко річка. А я сидів в машині і писав повідомлення в церковний чат, пропонував братам і сестрам наслідувати мій приклад – вийти в центр, стати на коліна і молитися. У момент, коли я відправляв повідомлення – там інтернет був поганий, практично його не було, я використовував програму, – я піднімаю очі і бачу, що мчить натовп ОМОНу, чоловік 30-40. Я в такому шоці, але в той же час я розумію – я нічого не роблю, на мені немає ніякої протестної символіки. Я просто сидів в машині і молився.

Вони підскочили, витягли мене за голову і за руки з машини і почали відразу ж бити. Я їм кричав, що я християнин, я тут не для того, щоб мітингувати. Я тут для того, щоб молитися. Вони страшно лаялися, погрожували і продовжували мене бити. Після цього вони заламали мені руки і потягли до синього мікроавтобуса без розпізнавальних знаків.

Коли ми поїхали, омоновець кричав на мене і постійно намагався дізнатися, що я там робив, хто організатори, і чому я це робив. Я постійно відповідав, що я християнин і прийшов туди молитися. Він мені не вірив і бив мене, а потім бив електрошокером у руки, у ноги, в область серця. Це сталося не менше 10 разів. А у мене хворе серце.

Я лежав обличчям донизу і він мені в спину, в район серця, бив електрошокером. Я йому казав, що у мене хворе серце, але він мені не вірив. У якийсь момент він сказав, що якщо я не скажу те, що він хоче, він мені переламає спину. Мені було дуже страшно.

Він катував мене. І вимагав, щоб я назвав цих організаторів. Мені здається, він просто наді мною знущався. Йому було байдуже почути відповіді на його питання. Йому було важливо бити мене цим шокером.

Хвилин через 20 нас привезли в якийсь закуток і стусанами і палицями змусили впертися обличчям в автозак, розставивши ноги максимально широко. Омонівець заломив мені руку за спину високо, так я простояв ще хвилин 15. Зі мною стояли приблизно чоловік 20. Вони постійно знущалися над нами і обзивали. Я запам'ятав, що один омоновець сказав: «Був би наказ, я б усіх вас живцем спалив». І я розумію, що він дійсно виконав би цей наказ.

Найстрашнішим для мене було усвідомлення того, що я нічого не можу зробити. Що [омонівці] зосереджені на тому, що є максимальним злом. Коли нас привезли в якийсь ангар, ми там дві години стояли, я постійно говорив, що у мене хворе серце, що мені погано, що мене не взяли в армію, тому що у мене серце хворе. Я відчував, що в мене наближається серцевий напад, і тільки тоді вони злякалися. Я бачив, що не всім надавали медичну допомогу, але мені пощастило. Але там поруч виявилася швидка допомога і мене відвезли в реанімацію.

Фотографія слідів побоїв одного із затриманих під час протестів у Мінську

Андрій: «Годину дороги до Жодіно нас били»

Андрій – мешканець Мінська, затриманий на одному з масових протестів. Він розповів телеканалу «Настоящее время» про те, що з ним відбувалося з моменту затримання.

Історія Андрія

Я опинився в Партизанському РУВС міста Мінська на Ваупшасова, 26. Ось тоді вже нас трошки там «приложили», коли діставали з цього – я не знаю, як це називається, «воронок», назвемо його так. Ми там постояли обличчям до підлоги. Потім там підійшов товариш якийсь із РУВС, штовхнув і запропонував мені продиктувати, хто я є, який мій там рік народження, щось таке. Ну нас якийсь час потримали там. Там був дуже кумедний момент.

З нами в цілому добре поводилися, тому що нам попалися хороші співробітники. Я вже не буду говорити звань, поки я не впевнений, що там людині потім не дістанеться, але там були хороші люди. Були й нехороші. Зі мною поводилися досить непогано. До того моменту, коли о другій годині ночі влітає якийсь там в балаклаві товариш, омоновець, і починає кричати на нас, що ми занадто комфортно сидимо, що ми повинні мордами в підлогу уткнутися і сидіти так, сука, не ворухнувшись, до семи ранку. Кричить: «Ви на міліцію нападаєте?» І починає нас бити палицею, просто ось сидячих людей. Потім він втік, ми якийсь час ще так посиділи, і десь через годину нам сказали: «Можете встати. Панове затримані, прийміть попереднє положення». Ну і, загалом, потім нічого не відбувалося до десятої ранку, коли вже нас безпосередньо почали везти в Жодіно.

Першу партію відправили 30 чоловік. Їх садили в ці автобуси досить жорстко, як мені тоді здалося, наївному. Я опинився у другій партії. Я побачив, що за нами приїхало замість цих автобусів два автозаку з ОМОНом, з цими «алмазовцями». Я тоді зрозумів, що далі буде щось недобре.

[Приїхали співробітники відділення по боротьбі] з тероризмом, ми ж терористи там всі. Ми, як терористи, стояли, обличчям до стіни. Нас викликали по одному. Називають наше прізвище – ми повинні прокричати ім'я, по батькові та підійти спиною вперед, щоб нам зв'язали руки пластикової стяжкою. І вже тоді, коли перша людина це зробила, я чув його крики і удари. Його там пов'язаного почали бити, поки вели. І коли його закинули в автозак, звідти почали ще більш гучні крики доноситися і звуки ударів.

Поступово до мене дійшла черга. Мене назвали, провели по цій доріжці «пошани» до автозаку, попутно трошки побивши. Закинули в автозак, почали бити. І годину дороги до Жодіно нас били.

Микита Теліженко: «Змушують людей молитися і лупцюють дубинками»

Кореспондент російського видання Znak.com Микита Теліженко був затриманий білоруськими силовиками 10 серпня в центрі Мінська на вулиці Неміга. В той момент там починалася масштабна акція протесту проти фальсифікації виборів.

Історія Микити

До мене під’їжджає мінівен, з мінівена виходять повністю екіпіровані бійці. Вони бачать, що я просто пишу щось в телефоні. Писав я СМС. Але вони вважали, що це телеграм, і що у мене є доступ до інтернету. І всіх людей, хто сидить в Білорусі в телефоні в процесі походів, вони всіх оголошують, як я розумію, потенційними координаторами всіх цих протестів.

Мене доставили в РУВС «Московський». Там сила застосовувалася до всіх без винятку: будь-яке питання, яке не влаштовувало співробітників білоруської міліції, одразу оберталося побоями, побиттям. Люди кричали, люди від болю ходили під себе.

І все це відбувалося при повному спокої всіх інших співробітників міліції, які, по суті, повинні захищати людей. Вони смакують [цим]. Вони змушують людей молитися, коли починають їх бити. Кажуть: «Читай «Отче наш!» І б’ють кийками, ногами і всім іншим. Били по голові, били по ногах. Людину, яку вели переді мною, з усього розмаху жартома вдарили в одвірок.

Всіх звалюють в актову залу. Перше, що ти бачиш, це люди, за якими ходять як самі співробітники міліції, так і ті самі затримані: вони теж змушені йти по людях. Тому що ступити нема куди. Всі лежать під ногами, кричать, просять допомоги. Допомога не надається. У кращому випадку тобі не «прилетить» по голові.

Близько 16 годин лежиш в положенні, де у тебе голова за спиною, розігнутися не можна, голову підняти не можна, пересісти не можна. В туалет за дозволом. Якщо все нормально, то дозволять, якщо ні – ходи під себе, і багато хто так і робить. При мені було близько 150 чоловік затриманих, тільки в одному «Московському» РУВС. Людей били як мінімум на двох або трьох поверхах, судячи з криків, які там було чути. Воду було ніяк не отримати, а якщо й отримати, то тільки в порядку черги. І не факт, що тобі дістанеться те, що ти хотів.

Сліди побоїв на тілі людини, якого звільнили з ізолятора, в відділенні травматології однієї з мінських лікарень. 15 серпня 2020 року

Андрій: «Били і питали, хто кращий президент в світі»

Історія Андрія

Мене затримали на проспекті Пушкіна, прямо біля входу в метро. Я там стояв поруч з жінками, вони розмовляли з ОМОН. Я вирішив послухати, про що вони говорять. ОМОН звернув на мене увагу, сказали: йди додому. Я розвернувся, зробив три кроки в протилежну сторону від них, відкрив пляшку з водою, попив, озирнувся, а до мене вже біжать.

Мене підхопили під руки. Я сказав, що я не чиню опору – я це голосно кричав. Я і не чинив опору. Мене посадили в автобус, вилучили відразу ж телефон і відвезли на Фрунзе. Там уже в спортзалі мені присвоїли номер, сказали: «У тебе немає ні імені, ні прізвища, у тебе є номер». І почали бити.

Били дубинками. Говорили: «Чи будеш ти писати заяву про те, що ми тебе били?» Я повинен був відповісти: ні. Говорили: «Хто кращий президент в світі?» Всі відповідали: «Олександр Григорович Лукашенко», але ми все одно отримували удари дубинками. Всі ці люди були в масках. Просто хочеться справедливості і знайти людей, які все це робили.

Артем Важенков: «Вночі роздавалися вій, крики, стогни: людей катували»

Артем Важенков – координатор організації «Відкрита Росія». Відразу ж після звільнення з ізолятора його депортували в Росію.

Артем Важенков

Історія Артема

Побиття, насильство і тортури були з боку ОМОН при затриманні і в Центрі ізоляції правопорушників. У чому це полягало? Звичайно, це побої. Били, молотили телескопічними дубинками. Крім усього іншого, ставили на коліна на бетонну підлогу, змушували тримати голову притуленою до підлоги і стояти в такій позі дві години. Затікає взагалі все тіло, люди реально стогнали від болю. У перший день взагалі не давали води, не випускали в туалет і приходили в цю закриту територію бити іноді. Просто так, для задоволення. Вони сказали: «Ми вас таким чином, тварини, перевиховуємо». Ми постійно були в позі «пика в підлогу».

Було страшно не коли бачив, а коли чув. Вночі за вікнами в цьому самому Центрі ізоляції правопорушників просто лунав людський вий, крики, стогни. Людей катували. Нам ще не так сильно дісталося. У камері, де я сидів в ізоляторі тимчасового утримання, була людина, до якої застосовували такі катування, як «ластівка», і набагато більш жорстко били. Пускали по коридору – це коли по коридору йде голий чоловік, по сторонам стоять співробітники ОМОНу і дубасять кийками –хто куди як потрапить. А «ластівка» –це коли скріплюють наручниками руки за спину і підвішують. Вивих суглобів гарантований.

Я навіть не знаю, з відкритими обличчями вони були чи ні, тому що ми постійно були «мордою в підлогу». Вони турбувалися про те, щоб їх ніхто не побачив. Будь-яка фраза викликала агресію. «Дайте пити» – агресія. «Хочемо в туалет» – агресія. Не кожна їхня агресія закінчувалася побоями, але кожне наше слово закінчувалося образами і приниженнями. У камері нас, наприклад, тримали всіх у трусах чогось. Більш того, був такий випадок: одного молодого чоловіка повели до суду в трусах, присудили йому 14 діб. Його вивели з камери і вели, як він розповів і як я зрозумів, по вулиці в позі ластівки в трусах в будівлю суду, яка знаходилася поряд. Привели в кабінет судді в трусах, і вона йому дала 14 діб.

Ми чули, що за стіною є люди, які підтримують [нас], які кричали: «Тримайтеся! Тримайтеся! Ми з вами!». Дуже зворушив випадок, коли якась дівчина кричала: «Ваня, я тебе люблю! Коли ти вийдеш, ми одружимося!». Це було дуже зворушливо. З одного боку, це нас підбадьорює, але, з іншого боку, співробітники міліції, які це чули, вони приходили в сказ, і ми чекали від них чергової агресії і злості.

Коли тебе б’ють, катують, ґвалтують морально просто заради задоволення – не знаю, може, такі випадки є і в Росії, але я не впевнений, що вони носять настільки масовий характер. Там же в камері були люди, яким абсолютно точно нічого не загрожувало, крім адміністративного штрафу або арешту.

Ігор Рогов: «Мене били за кожне слово и казали: «Що, тварюко, змін захотілося?»

Рогов і Важенков з 8 серпня спостерігали за тим, що відбувається в Мінську і вночі перестали виходити на зв’язок. Пізніше за номером одного з активістів «відповіла стороння людина». Рогова також депортували з Білорусі.

Ігор Рогов

Історія Ігоря

Ми, грубо кажучи, рухалися від центру Мінська. І ось ми спокійно собі гуляємо, і просто я бачу вже, відвернувся на секунду і бачу, як на нас уже біжить ОМОН, пара чоловік. Ми, природно, від нього тікаємо. Втекти далеко не вдалося. Принаймні мені. Мене затримали одразу ж, схопили під руки і провели в автозак. Паралельно при цьому ще гарненько так відлупцювали. В автозаку мене поклали, продовжили бити. Я кричав, що я громадянин Росії, але у відповідь просто мене били все більше і більше. Артема я почув тільки з криків, я зрозумів, що він разом зі мною в автозаку. Тобто бачити я вже нічого не міг, тому що мені дуже добре так прилетіло по голові. Зараз в Москві у мене вже діагностували черепно-мозкову травму. Я, грубо кажучи, перебував в коматозному стані, очей більше не відкривав.

Потім нас вже повезли в центр ізоляції правопорушників, як я зрозумів, поставили просто біля паркану – цього я вже частково не пам’ятаю, я прийшов до тями вже, коли я був біля цього паркану. Вони насправді били мене просто у відповідь на кожне моє слово, на те, що я просив зателефонувати в посольство, мене били за це. Мене били за те, що я говорив, що я громадянин Росії. Вони били мене вже біля паркану, коли я просив про якусь медичну допомогу, коли я просив таблетку, анальгетик. Я «отримував» за будь-яке слово, яке говорив. Причому це все було з дуже сильною агресією. Вони говорили просто: «Що, тварюко, змін захотілося? Отримав свої зміни?» Ну, і ось купа нецензурної лайки, просто принижували нас по повній програмі, навіть психологічно і фізично.

Під ранок нас тільки підняли з паркану, відвели вже всередину цього ізолятора, але посадили не у камеру, а поставили на коліна на бетонну підлогу з зав’язаними за спиною руками. Там також продовжували бити. Сиділи ми там, лежали до того моменту, поки нас не повели до слідчого. Тобто слідчий вже з ходу почав висувати мені звинувачення в масових заворушеннях, [говорив] про те, що я відсиджу 12 років, якщо не здам своїх подільників. Про якихось 30 осіб, які мене вже здали, і я можу врятувати своє життя, отримати адміністратівку, тільки здавши кого-небудь у відповідь. Я, звісно, сказав, що я нічого не знаю про це, тому що так і є. Тоді він мені сказав: «Ну, ти сам вибрав свою долю». Але я відмовлявся, я починав вже кричати про те, що мені потрібен адвокат, що я хочу, щоб вони подзвонили в посольство. І коли я вже почав кричати, мене просто викинули звідти і відвели в інше приміщення, в якому я останній раз, можна сказати, бачився з Артемом.

Там били, там був дуже жорстокий співробітник міліції, який просто приходив, лупцював нас за те, що ми просто змінювали положення тіла, тобто якось намагалися поправити руку, ногу, тому що все затікало жахливо, [а лежали] на бетоні, тобто бетон різав і коліна, і лікті, і п’ясть руки. І через те, що ми якось намагалися поміняти своє становище, він бив за це і говорив, що «якщо хтось ще ворухнеться, я буду зараз дивитися по камерах, і той отримає ще більше». І реально він повертався і лупцював: і для профілактики інших, і тих, хто рухався.
Нам не давали сходити ні в туалет, ні попити води, нічого взагалі. Воду дали десь під вечір, прямо перед самим моментом [мого звільнення]. Дали одну пляшку води на 40 осіб дволітрову.

З таким звірством, правда, я навіть в Росії не стикався ні разу. Тобто там вони діяли дуже жорстоко, я не знаю, вони не бачили в нас людей, не думали взагалі, що з нами буде, тобто ставилися до нас жахливо. Ні про які права людини там взагалі не йшлося. Коли мені співробітник білоруського МЗС давав документи про депортацію, я питав: «А де Артем? Чому він знаходиться внизу? Ми приїхали з ним разом». Тобто я дуже наполягав на тому, щоб його покликали сюди і також дали йому ці документи, щоб ми з ним разом поїхали. На що він мені просто сказав, що «по ньому інформації немає ніякої, а ти забирайся, поки живий-здоровий».

Мешканка Мінська: «Бабусю 68 років о другій годині ночі вивели в коридор і просили дати визначення слова «фашизм»

Your browser doesn’t support HTML5

Жінка, що вийшла з ізолятора на Окрестіна, розповіла про умови утримання

Історія

В Окрестіна я провела три доби. Забрали нас 9-го числа на перехресті Машерова і проспекту [Переможців]. Привезли сюди на Окрестіна.

Нас утримували у камері на шість осіб, там було 20 осіб, потім в камеру додали ще 13 осіб, стало 33 людини. Потім нас почали розформовувати, тому що не вистачало місця. Деяким дівчаткам дали штраф у вівторок. І потім нас перевели в камеру на чотири людини, і нас там було вже 51 особа. У камері не було місця лягти, ми стояли. Дівчата говорили, деякі два дні сиділи в цій «четвірці», і коли просили, щоб відкрили дверцята в дверях камер для годування, щоб дали повітря, щоб була вентиляція. Після цього відкривалися двері – і на нас виливали відро холодної води.

Ні туалетного паперу, ні пігулок не було. Якщо була потрібна медична допомога (у деяких були поранення), нічого не видавали. Одні співробітники сказали, коли у дівчат критичні дні, щоб вони підтиратися майками. Були жінки, яким було погано: у однієї не вистачало цукру в крові. Їй навіть таблеток не дали! У неї почався напад, і тільки тоді принесли таблетки.

Потім вивели 10 осіб в карцер, щоб в камері було 40 чоловік. Ми спали, мінялися позмінно. Бабусю 68 років о другій годині ночі (приблизно о другій годині ночі, ми губилися в часі) вивели в коридор і просили дати визначення слову «фашизм».

Співробітники там просто дикі. Вони всі носять маски, щоб не бачили їхніх обличь. Дівчина одна, у неї біла коса, вона ще досить молодо виглядає, вона обзивалася на всіх. Припустимо, вона виводить дівчат, притискає до стіни і по ногах б’є прутами. У деяких залишалися синці на ногах. Вона кричала: «У*бища кінчені, станьте ширше!»
Чоловікам не давали спати вночі, їм били палицями у металеві двері, щоб ті не спали. Їх теж було багато, їм не дозволяли лежати. Нам можна було лежати на ліжку, їм – заборонено. Тільки сидіти і стояти, все. Нас там не годували.

Руслан Кулевич: «Вони позначають людей. Позначених на виході з автозаку б’ють»

Руслан – журналист из города Гродно. Его задержали вместе с женой. При задержании ему сломали обе руки

Your browser doesn’t support HTML5

Журналісту з Гродно при затриманні зламали обидві руки

Історія Руслана

Ми з дружиною були на велосипедах. І в той день перед виходом на вулицю я подзвонив в прес-службу УВС і запитав: «Хлопці, як працювати? В журналістів в Мінську стріляють, їх б’ють. Розкажіть?» Вони мені сказали: «Руслан, тебе всі знають, тебе ніхто не чіпатиме. Одягни жилетку – і все». Я надів жилетку і, як зрозумів, це була команда «фас». Відразу приїхало кілька машин, ми з дружиною встигли забігти в магазин, і нас в магазині «накрили».

При затриманні зламали [обидві руки], коли били – коли дізналися, що я журналіст – і коли виводили з автозака. Там стояло два ряди співробітників міліції. Вони позначають людей: синім і зеленим маркером на обличчі малюють, і коли виводять з автозаків, кажуть: «Це позначена людина, значить йому треба дати сильніше». Про це знаю не я один – про це знають багато в тюрмі. Були такі співробітники міліції, які в автозаку говорили: «Швидше витирай цю фарбу на обличчі». І вони витирали. Ніхто не знав, чому позначені.

Спочатку з автозаків виводили помічених людей. Я теж виявився в числі помічених, тому що у мене була жилетка преси. Але потім, коли вже почав спілкуватися зі співробітниками міліції, з офіцерами, я пояснив, хто я, я викликав керівництво, і ставлення вже було кращим.

У самому ізоляторі ми два дні нічого не їли, спали тільки на дошках. Я їх запитав: «Хлопці, а коли нас будуть годувати?» Вони сказали: «Людина може 30 днів провести тільки з водою». Ми пили воду, але вже на третій день все стало змінюватися, приїхали священики, привезли цілий бус води, печива, якихось солодощів, зубні щітки для людей. Тобто солідарність – люди стали об’єднуватися і приїжджати в СІЗО, почали передачі передавати. Видали постільну білизну, обід навіть дали. Зовсім вже інше ставлення. І до вечора прийшли і сказали: «Всі вільні, все йдіть додому». Ніхто не вірив. Думали, що перевозять до іншого міста. Але почали звільняти.