Вадим Мещеряков, Tony Wesolowsky
Від спалювання кошенят до відрізаних пальців через рабську працю у повній щурів швейній майстерні: виправна колонія для жінок ІК-14 у Мордовії в центрі європейської частини Росії – один із найстрашніших жіночих виправних закладів у цій країні.
Колонія сумнозвісна настільки, що жінки, яких мають направити туди, йдуть на все, щоб уникнути цього – навіть ріжуть собі вени на руках. Така вже відома на всю Росію репутація колонії ІК-14, каже колишня учасниця жіночого панк-гурту Pussy Riot Надія Толоконникова, яка сама відбувала там ув’язнення 2013 року.
«Як кажуть «зечки», «хто не сидів у Мордовії, той не сидів узагалі», – писала тоді Толоконникова в листі з колонії. Ще тоді вона скаржилася на рабську працю і зловживання, яких зазнають в’язні. Бригада працює у швейному цеху по 16–17 годин на день, а вихідний дають раз на півтора місяця, писала вона.
Російська політична активістка, колишня ув’язнена Надія Толоконникова (архівне фото)
Через пережите в ув’язненні Толоконникова почала кампанію за права ув’язнених, як тільки у грудні 2013-го її звільнили за амністією.
За останніми наявними офіційними даними, у виправних закладах Росії станом на 1 лютого 2019 року перебувало 557 тисяч 684 людини, з них 44 тисячі 474 – жінки.
Більш ніж через шість років після листа Толоконникової російська Федеральна служба виконання покарань (ФСВК, рос.: ФСИН) визнала, що активістка мала рацію. Як повідомив заступник директора служби Валерій Максименко, ФСВК передала матеріали про виявлене в результаті перевірки в колонії до Слідчого комітету Росії для порушення кримінальної справи, а начальника колонії Юрія Купріянова і ще низку посадовців усунули з посад.
Швейна майстерня колонії ІК-14 сумно відома жахливими умовами праці (архівне фото)
За словами Максименка, Купріянов змушував ув’язнених працювати на його користь. «Обшивають начальників, обшивають дітей, приводять якісь ліві замовлення, якісь комерсанти, тобто чиниться повне беззаконня, і в цій колонії точно використовується рабська праця», – розповів він.
Дехто з жінок, які відбували покарання в колонії ІК-14, розповіли про пережите проектові Татарсько-башкирської служби Радіо Свобода – Ідель.Реалії.
«Оглядають як кобил»
Гелена Алексєєва, колишня заступниця міністра інвестиційної політики Саратовської області Росії, 2013 року була засуджена до 3 із половиною років за пособництво в замаху на комерційний підкуп. Частину свого терміну, від березня 2014-го до травня 2015-го, Алексєєва відбула в ІК-14.
За її словами, лиха слава цієї колонії така, що жінки йдуть на крайні заходи, аби лише не потрапити туди.
(ілюстраційне фото)
«Коли дівчата дізнаються, що їдуть до Мордовії, то багато хто ріже собі вени, роблять усе, що завгодно: хворіють, ковтають цвяхи – аби тільки туди не приїхати. Ця слава очевидна і зрозуміла, особливо після листа Наді Толоконникової», – каже Алексєєва.
Новоприбулих іще під час перебування в карантині «оглядають як кобил», обираючи, кого куди пошлють працювати. І кожна ув’язнена мріє потрапити на роботу, не пов’язану зі швейним виробництвом. Та Алексєєва потрапила саме туди.
Її направили в найтяжчий, краяльний цех, «на пилу»: «Що таке пила? Це допотопний засіб (ніхто тебе не збирається вчити на ньому працювати), на який кладуть листи тканини (по 100–150 листів, дівчата їх уже розмітили крейдою). По цих крейдяних лініях пилою, яка працює безперервно, треба вирізати потрібний виріб. І не дай Боже скосити хоч кудись – це означає, що всі 100 листів – брак. Можу сказати, що пальці на цій пилі відрубуються, ріжуться, кров ллється. Це, безумовно, небезпечно, вимагає певного навчання».
За словами Алексєєвої, її врятували самі «зечки»: «Мене на два дні поставили навчитися, і одна дівчина сказала, що мені ні в якому разі сюди не треба. Вона пішла і сказала, що я погано бачу, мене на пилу не можна. Ця дівчина мене врятувала, я їй досі вдячна. Потім я вже бачила зрубані пальці та інше – і всім глибоко байдуже».
Кошенят до кочергарки
Як і інші, хто побував в ІК-14, Алексєєва каже, що умови там були просто середньовічні.
«Миші жили разом із нами. На промзоні разом із нами жили щури. Перш ніж зайти в туалет, треба було постукати – стояли спеціальні палиці. Щоб щури втекли, розумієте?» – пригадує вона.
Гелена Алексєєва (архівне фото)
Для боротьби з гризунами тримають кішок. А вони, природно, плодяться – і в якийсь момент їхня кількість зростає аж надто. У колонії знайшли жорстокий спосіб зменшувати число кошенят: «Їх збирають у мішок і палять у кочергарці».
І доля кішок і кошенят стає для персоналу колонії предметом впливу на ув’язнених, розповідає жінка: «Можу сказати, що дорожче за цих кішок і кошенят у цих «зечок» нічого немає. І це теж підноситься як покарання. Тобто ви сьогодні погано шили, тому кішок ми спалимо! Карають не одного, не двох осіб – карають бригаду».
«Нестерпні умови»
Коли Вероніка Красс потрапила до колонії ІК-14 у жовтні 2014 року, її увагу привернули слова, нашкрябані на стіні при вході.
«На воротах в ІК-14 є напис «Ласкаво просимо в пекло». Коли людина заходить у колонію, на плацу стоїть перевірка – всі кричать: «Свіже м’ясо приїхало». Це такий собі психологічний тиск», – пригадує вона.
У квітні 2014-го Красс засудили до п’яти років колонії за звинуваченнями в незаконному придбанні і зберіганні наркотичних речовин у великому розмірі без мети збуту і у грабежі, здійсненому із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я. Частину терміну, з жовтня 2014-го до березня 2017-го, вона відбула в цій колонії в Мордовії. Коли вона потрапила до ІК-14, їй був 41 рік.
За словами Красс, вона до останньої миті не знала, що її відправлять до цієї колонії.
«Після вступу вироку в законну силу всі дуже бояться потрапити в Мордовію – всі сидять у камерах і чекають. Урешті абсолютно несподівано – посеред ночі – висмикують людей. Мене висмикнули о 12-й годині ночі, сказали протягом 40 хвилин підготуватися на етап. Я спустилася вниз, запитала, куди я їду. Мені ніхто не відповів. Протягом усього шляху конвой не відповідає на жодні твої запитання. Людина дізнається, куди вона приїхала, тільки після приїзду в Мордовію», – розповідає жінка.
Як і інші, вона скаржилася на нестерпні умови у швейному цеху чи на те, що норми виробітку постійно збільшували.
Вероніка Красс (архівне фото)
Красс пригадує, як одного разу сказала адміністрації, що, не маючи досвіду, у принципі не здатна виконувати таку норму. Помилку вона зрозуміла швидко: «Мені сказали, що якщо я це не пошию – а це було взимку в мінус 20, – ти будеш стояти в «локалці», на вулиці. Тобто ти не зможеш увечері після роботи зайти в загін (барак – ред.)».
За словами жінки, вона врешті відстояла свою позицію, але поплатилася тим, що кілька разів її відправляли до штрафного ізолятора.
Хочеш закону і правил? Тільки гірше буде
Олену Федорову засудили до 12 років позбавлення волі за вбивство у складі групи осіб. Їй на той час було 20. У колонії ІК-14 вона відбула майже дев’ять років – із червня 2007-го до квітня 2019-го.
Федорова влаштувалася працювати в медчастині колонії і спершу була рада, що уникне жахіть швейної майстерні. Та в медчастині вона стала свідком «дійсно страшних речей».
«Я багато разів бачила побитих жінок: і молодих, і пенсійного віку – вони плакали і просили допомоги. Я зверталася до Юрія Купріянова (на той час – заступника начальника колонії по режимній частині – ред.) з проханням зупинити це свавілля – зняти з жінок побої в установленому законом порядку. Купріянов мене не почув», – згадує Федорова.
Врешті вона звернулася по допомогу до правозахисних організацій, до органів влади, дісталася й до преси. За її зверненнями навіть порушили кримінальну справу – але невдовзі закрили, бо Федорова відмовилася назвати свідків, побоюючись за їхні життя: «Докази – це ті люди, яких били знову, але вони боялися зайвий раз відкрити рот, щоб їх узагалі не вбили».
Олена Федорова (архівне фото)
Федорову досі переслідують спогади про одну ув’язнену, 21-річну Олену, ВІЛ-позитивну. «13 липня 2013 року вона померла в мене на руках. Зовсім іще молода дівчина, яка, незважаючи на свої діагнози, могла б іще жити довго і щасливо. Їй залишалося 40 днів до звільнення… Ми дві години боролися за життя Олени, її серце ще билося. За два дні до смерті Олена прийшла до медчастини хитаючись, наче п’яна. На ній були численні побої – її побили за те, що вона ходила на АРВ-терапію (антиретровірусна терапія – ред.) і не зшила вчасно те, що хотіла бригадир», – розповідає Федорова.
Як і інші, вона тепер сподівається, що Купріянов та інші відповідальні за ставлення до в’язнів в ІК-14 нарешті постануть перед правосуддям: «Я вважаю, що Юрій Купріянов має бути покараний за все, що зробив. За те, що він усе це замовчував, що з його подачі дуже багато робилося. Він зламав дуже багато доль, поки працював у колонії. Я не заперечую, може, він комусь і допоміг, але тільки з метою наживи. Людського в ньому дуже мало. Я за те, щоб покарали не лише його, а й інших співробітників адміністрації. Не один же Купріянов усім цим займався».
Детальніше про ці й інші історії з життя ув’язнених жінок у Росії читайте в оригіналі російською мовою на сайті проекту Ідель.Реалії.
«Співробітники колонії ставляться до нас тільки як до робочої сили» (рос.)
«У ШІЗО без трусів, спалення кошенят у кочергарці і відрубані пальці» (рос.)
«Вона померла в мене на руках». Перерізання вен, смерть і «американка» (рос.)
«Просто закривають дівчину в підсобці і там б’ють кілька осіб» (рос.)
«Ласкаво просимо в пекло» (рос.)
«Смерть, «дубинал», пекло». 10 років у мордовських колоніях» (рос.)