Минулого разу я вже згадував про те, як, відступаючи з Березані, червоноармійці створювали «димову завісу», підпалюючи сільські хати, щоб уникнути загибелі від німців. Та це їм не допомогло.
Німці оточили радянських бійців, і тим довелося займати оборону на березанському цвинтарі. Цвинтар був старий і великий, з кам’яними хрестами та надгробками ще дореволюційних часів. Але атакувати цвинтар німці не стали, а просто підтягнули артилерію, і закидали кладовище гарматними снарядами. Цвинтар був переораний наче сільський лан. З радянських бійців ніхто не вижив.
Назавжди було знищено й багато могил. Кістки вояків, що тільки-но загинули, перемішалися з вивернутими із землі кістяками давно померлих мешканців Березані, і відокремити одних від інших було неможливо. Так в ті дні навіки зникло для моїх родичів і поховання мого прадіда, Якима Антоновича Роздобудька, що загинув під час Голодомору.
Моя прабабуся, а його дружина, Софія Федорівна, багато разів поверталася на зруйнований цвинтар, намагалася відшукати могилу чоловіка, але все даремно – не залишилося й сліду. Хоч деякі, посічені осколками надгробні монументи старих часів, на березанському цвинтарі збереглися, і вже в роки мого дитинства нагадували про ті страшні події.
Моя прабабуся в ті лихі дні теж ледь-ледь не загинула. Вона вийшла на подвір’я, бій точився вже десь у далечіні, і тільки ген здалеку було чути поодинокі постріли. Та раптом у повітрі засвистіло, і куля влучила у дерево в кількох сантиметрах від її обличчя. То була, як кажуть у народі, «шалена куля», з того далекого бою. Вона летіла здалеку, і вже закінчувала свій політ, бо навіть не увійшла цілком у стовбур, а стирчала з тіла дерева, так що її можна було видряпати руками. А прабабусі залишалося тільки дякувати Богу за подароване життя.
Перед відступом радянські війська намагалися знищити якомога більше матеріальних цінностей, щоб вони не залишилися ворогу
Підірвана радянськими військовими 18 серпня 1941 року ДніпроГЕС без попередньої евакуації населення, в результаті чого, за деякими підрахунками, загинули десятки тисяч цивільних людей
Треба тут згадати також про те, що радянські війська, які відступали, намагалися знищити усе колгоспне добро, щоб нічого не залишилося німцю. А через те, що в українських селян майже нічого свого, власного і не було, бо все було колгоспне – худоба, зерно, інші продукти сільського господарства, оця «боротьба з німцем» перетворювалася насправді в боротьбу зі своїм власним селянином, колгоспником і громадянином Радянського Союзу.
Залишившись без худоби, селяни змушені були самі ставати «тягловою силою». Фото Якова Халіпа, 1941 рік
Запалюючи скирти колгоспного збіжжя, забиваючи колгоспних корів та коней, радянська влада робила погане не німцю, а в першу чергу своєму власному громадянину, якого на словах так любила, захищала, та й взагалі, як послухати її – тільки для того радянського громадянина жила та існувала на світі. Але все це було тільки на словах – на ділі ж, виявилася від того німця нічим не кращою.
Так само, і відступаючи з Березані, червоне начальство наказало перегнати в радянський тил усю колгоспну худобу. За погоничів колгоспних корів узяли місцевих дівчат та молодиць, і серед них була двоюрідна сестра мого дідуся – Марта Остапівна Корж, якій на той час було 28 років.
Німці, як зайшли в село, оголосили, що колгосп зліквідовано, і вся худоба повертається їхнім колишнім власникам
Та відступала червона армія так швидко, що дівчата з коровами встигнути за своїми «захисниками» ніяк не могли, і через кілька днів свого «відступу» зосталися дівчата з худобою у незнайомому степу, між двома лініями фронту, коли одне військо вже втекло, а інше ще не наблизилося. Що тут було робити? Порадилися дівчата самі з собою, залишившись без «партійного керівництва», і повернулися з худобою назад, додому.
А німці, як зайшли в село, оголосили на народних зборах, що колгосп зліквідовано, і вся худоба повертається їхнім колишнім власникам. Так селяни, під час війни, отримали можливість скористатися хоч із корівки для власного господарства – була тепер дещиця і молока для дітей, і сметана, і масло.
Женуть колгоспну худобу. Фото Павла Трошкіна, осінь 1941 року
Взагалі, німці, в перші дні свого панування, намагалися показати народу, що вони дбатимуть про нього не так, як більшовики. Але це тільки в перші дні. Дуже швидко виявилося, що нацисти від сталіністів нічим не кращі. Почалися вже скоро і нацистські репресії. Особливо це стосувалося українських євреїв. У Березані їх було не так і багато, а в Новозибкові на Стародубщині єврейська громада була численна, і тут жахливу трагедію єврейського Голокосту моїм родичам довелося побачити зблизька.
Бабусі моїй, Ніні Терентіївні Остапчук, було тоді 19 років, і закінчила вона перед війною перший курс математичного факультету новозибківського педучилища. Розповіді її про те, як нацисти розстрілювали євреїв у Новозибкові, навіки закарбувалися в моїй пам’яті страшними, страхітливими картинами.
Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Друга світова війна на Стародубщині та в Березані. Що було насправді?