35-ту річницю незалежності Україна зустріла на війні. Більше від третини цього терміну, понад 12 років, минули у війні з Росією, чотири з половиною роки – в умовах широкомасштабної агресії. У горнилі цієї війни сформувалася українська політична нація – але що з нею буде після війни? Чи стане Україна країною модернізації, чи новою Січчю, озброєним фронтиром Європи? І чи буде вільна Україна могильником Російської імперії? Про це своїми міркуваннями у розмові з Російською редакцією Радіо Свобода поділилися український історик, професор Гарвардського університету Сергій Плохій та політолог Володимир Фесенко.
– Думаючи про ці 35 років і згадуючи 1991 рік, вам не здається, що те, що відбувається зараз в Україні та в російсько-українській війні, – це відкладений ефект 1991 року? З одного боку, остаточне оформлення української політичної нації, яка не відбулася в той момент, а з іншого боку, російсько-українська війна як щось, що мало так чи інакше якось статися. Спочатку про формування нації: чи можна сказати, що Україна у 1991-му і взагалі у 90-ті роки вже була сформованою нацією?
Сергій Плохій: Так, ми переживаємо дуже болісний, дуже кривавий процес розпаду однієї з найбільших європейських імперій – Російської імперії, яка збереглася після революції 1917 року як Радянський Союз.
І те, що ми бачимо, – це продовження процесу розпаду імперій, який почався під час Першої світової війни. Тоді сформувалися незалежні держави в Центральній та Східній Європі. Чого не сталося тоді? Поділу на самостійні держави. Тобто процес формування незалежних національних держав був відкладений у Югославії через формування королівства, потім соціалістичної федерації, і зрештою XX століття там завершилося Югославськими війнами.
Чехословаччина, яка з'явилася на карті Європи, складалася, як сьогодні зрозуміло, з трьох існуючих або потенційних націй – чеської, словацької та української (до 1939 року до складу Чехословаччини входила Підкарпатська Русь , нині Закарпатська область України – ред.), – теж існувала і теж розпалася наприкінці Холодної війни. Те саме можна сказати про Радянський Союз. Це не була слов'янська конфедерація сама по собі, але східні слов'яни становили більшість у цій державі, і рішення про розпуск було ухвалене саме у 1991 році.
Сергей Плохий
Так що з Україною та Росією ми, загалом, є свідками не просто процесу розпаду імперії, який завжди дуже кривавий, але також свідками формування слов'янських незалежних держав та окремих націй. Процесу, який протягом XX століття проходив через кілька державотворчих стадій. І ось ми на цій стадії, яка зараз породила найбільшу війну в Європі після Другої світової.
Якщо говорити конкретно про формування української нації – ну, нація не музейний експонат. Це те, що постійно перебуває у процесі формування та переформування. У 1991 році більшість українців проголосувала за незалежність, але якість цієї нації, якість єдності була зовсім іншою порівняно з тією, якою вона є сьогодні, у 2026 році. Якщо у 1991 році для рішення про незалежність України достатньо було просто прийти на виборчу дільницю та проголосувати, то сьогодні це питання життя і смерті.
Це питання того, що потрібно брати зброю до рук – для захисту вибору 1991 року. Та сама нація? Певною мірою – так. Та сама з точки зору самосвідомості, єдності, готовності жертвувати собою в ім'я ідеї національної держави? Ні, це інша, набагато зріліша нація.
– У 1991 році, як видається, Балтійські країни були більш готові до незалежності, ніж, скажімо, Білорусь чи Україна. Вони просто відновили незалежність, яка існувала у 1920–30-ті роки. А в Україні у 90-ті все було набагато складніше, зокрема з ідентичністю. Мені здається, що Україна в той момент не визначилася, якою вона хоче бути країною – пострадянською, європейською тощо.
Сергій Плохій: Порівняння з Балтійськими державами, мені здається, дуже продуктивне. Можна було б усе це списати просто на те, що вони не є слов'янами, на етнічний або релігійний фактор. Але тут, крім етнічності та релігії, мені здається, дуже важливі історичні процеси XX століття. У цих республік державність була не просто проголошена наприкінці Першої світової війни, у процесі революції в Російській імперії, але й утримана з формуванням інститутів, традицій, еліт тощо. Цього не сталося тоді в Україні.
Святкування Дня Незалежності України у Дніпрі, 24 серпня 2026 року
Балтія, Західна Україна, Західна Білорусь і Молдова – це були території, які були приєднані до Радянського Союзу загалом у результаті пакту Молотова–Ріббентропа. І ось ці регіони продемонстрували, звичайно, рівень суспільної мобілізації у 1989–91 роках, якого не було в інших частинах Радянського Союзу. У цьому сенсі Західна Україна, попри те, що не існувало української державності у міжвоєнний період, поводилася, загалом, за лекалами Литви. Литва, мабуть, – це було б найбільш пряме зіставлення, найбільш пряма паралель.
– До нас через Zoom приєднується політолог, директор Центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко. Чи можемо ми розглянути такий сценарій, за якого Україна стане сторожем воріт Європи, свого роду новим козацтвом, новою Січчю, яка охоронятиме Європу від східного хаосу?
Володимир Фесенко: Фактично Україна вже стала цим сторожем, цим охоронцем, але для нас цього мало. Ми не хочемо виконувати роль придворного військового біля воріт у Європу. Ми хочемо, я маю на увазі українське суспільство, українську націю, бути повноправною, повноцінною частиною європейської спільноти. Для України це її геополітична мета, яка дуже важлива у протистоянні з Росією, – приєднання до Європейського Союзу.
Ну і, якщо НАТО залишиться у попередньому вигляді, то й до НАТО в перспективі, як до певної гарантії безпеки на майбутнє, гарантії зниження ризиків нової війни з боку Росії. Це практична мета для українського суспільства. Але це й певне цивілізаційне прагнення, велика багатовікова європейська мрія. Вона відродилася, мабуть, в останні 20–30 років, після того, як сусідні з Україною на західному кордоні країни, а також країни Балтії приєдналися до Європейського Союзу, а раніше – до НАТО.
Володимир Фесенко
В Україні виникла велика хвиля суспільної підтримки цієї ідеї – повернутися до Європи. Для нас Європейський Союз – це демократична європейська спільнота націй, справді реалізація європейської мрії, підтвердження того, що Україна є європейською нацією. Це гарантія безпеки для нашої країни, а також гарантія демократичного розвитку. Крім того, європейська інтеграція – це ще й своєрідний стимул, каталізатор внутрішніх реформ, яких також потребує Україна. Так що мотивів для європейської інтеграції в України багато.
Але ось роль сторожа – на мій погляд, це звужене уявлення про наші відносини з європейськими партнерами. Нам недостатньо цієї ролі. Крім того, ця війна вже підтвердила: Україна – не просто сторож Європи і не просто може ним бути в майбутньому. Україна має бути однією з найважливіших складових нової архітектури європейської безпеки. Ось це, мабуть, точніше визначення наших відносин з європейськими друзями та партнерами в контексті процесу євроінтеграції України.
– У цьому процесі що ви бачите як перший крок? Європейський Союз чи НАТО? Все-таки все йтиме від військової складової?
Володимир Фесенко: Історично склалося так, що наші західні сусіди, я маю на увазі країни Центральної та Східної Європи – Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія, Чехія, країни Балтії, – спочатку вступали до НАТО, а потім уже до Європейського Союзу. Для України, мабуть, буде дещо інша траєкторія.
У всякому разі, поки що ми бачимо активне просування України шляхом інтеграції до ЄС. Цього року вже розпочалися технічні переговори щодо вступу до Європейського Союзу, відкриті перші переговорні кластери. А з НАТО зараз явна невизначеність. Це пов'язано, звичайно ж, із фактором Трампа та зі зміною відносин між США та європейськими партнерами.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Як Україна стала «майже незалежною» ще за СРСР. Декларація про державний суверенітетДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«В чотири ходи». Як Кравчук переграв Москву у серпні 1991 року, наблизивши Незалежність УкраїниДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Події, які сформували і зміцнюють Незалежність УкраїниРеферендум 1991 року про незалежність України і розпад СРСР (архівні фото)