«Живу як у раю». Що планують робити біженці після завершення війни?

У Брюсселі, в одному з колишніх офісних приміщень, працює прихисток-гуртожиток для українців, які через війну були змушені покинути свої домівки і ще не знайшли постійного житла в Бельгії. Серед мешканців – пенсіонери, люди з інвалідністю та родини з дітьми.

Радіо Свобода з’ясувало, чи планують вони повертатися додому після завершення війни.

Георгію Батринча 78 років. Він приїхав до Бельгії з Подільська на Одещині у вересні 2024 року, коли вдома вже нічого не тримало. Його будинок був частково зруйнований через російські обстріли, рідних не залишилось.

«У мене була жінка. Вона була хвора – з серцем. Довелося сидіти з нею. Вона в 2023-му померла, і тоді вже я ухвалив рішення. Що сидіти самому? Нікого нема і дітей немає», – розповідає Георгій.

Георгій Батринча, мешканець притулку для українців з тимчасовим захистом у Брюсселі, Бельгія

Чоловік живе у кімнаті прихистку, який організували на території офісного приміщення, що пустувало після пандемії коронавірусу. Прихисток фінансує місто Брюссель, опікуються мешканцями волонтери організації «Українські голоси» (Ukrainian Voices).

Побутові умови тут прості – поряд із ліжком Георгія – поличка для посуду, одягу та особистих речей.

«Я дома так не жив, як тут. Наприклад, тут я живу, як у раю», – каже пенсіонер.

В Україні, каже, життя було важким – вода у криниці, перебої електроенергії через постійні обстріли та невелика пенсія.

До пенсії Георгій працював диспетчером з контролю вимірювальних приладів систем телеавтоматики на радіоцентрі, а потім до 74 років підпрацьовував ще вантажником, тримав городину.

Георгій консультується із волонтерами та адміністраторами притулку для українців з тимчасовим захистом в Брюсселі, Бельгія

«Треба було на городі працювати за ті копійки. Підеш на базар, продаси ті помідори… Так – щоб вижити», – пояснює чоловік, з чим порівнює. У Бельгії він уперше за багато років зміг подорожувати, побачити море, до якого, каже, не було часу потрапити на Одещині, гуляє в лісі, має доступ до лікування.

«Тут мені зробили операції, перевірили легені, лікували астму й алергію, та інші хвороби були», – розповідає Георгій.

«Я вдома так не жив, як тут»: чому не всі українці в Європі планують повернення на батьківщину (відео)

Бюрократичні питання Георгію допомагає вирішувати адміністрація прихистку. Він, як і решта, майже сотня мешканців цього тимчасового гуртожитку, отримує соціальну допомогу, частину з якої витрачає на оплату житла.

Кімнату ділить з незрячим Іваном, який теж з Одещини, і теж, каже, не сумує за домом.

«У мене там, можна сказати, нікого немає. За ким сумувати?» – каже Іван Малистєв. Він теж тут лікується і отримує підтримку волонтерів.

Іван Малистєв, мешканець притулку для українців з тимчасовим захистом у Брюсселі, Бельгія

На лікування до Європи під час повномасштабного вторгнення приїхав і Володимир Водославський – із західної України. Їхав, бо вдома лікарі сказали, що треба ампутувати ногу, через діабет у чоловіка прогресувала гангрена.

«У мене рана відкрита була, текло – я з пакетом їхав на нозі… ну, щоб не смерділо», – розповідає чоловік.

Ампутації не вдалося уникнути і в Європі, проте, каже Володимир, вона не надто висока. Задоволений, що його швидко забезпечили протезом та реабілітацією.

Йому тут добре, та все ж додому хоче, каже Володимир. Та чи поїде – не знає. «Нема нікого там, в Україні. Повиїжджали, кого повбивали, хто повмирав, та й...» – каже чоловік.

Володимир Водославський, мешканець притулку для українців з тимчасовим захистом у Брюсселі, Бельгія

У холі гуртожитку зустрічаємо ще одного пенсіонера, Василя Петрова із Рівненщини. Він саме слухає на телефоні новини російською про те, як буде процвітати Україна, коли завершиться війна.

«Поїду додому. Вдома краще – це наша країна, ми там народилися», – каже нам Василь і переконаний, що хочуть додому усі.

Водночас теж захоплюється Бельгією. «Дуже гарна країна. Дбає про нас. Дали де жити. Усе дали – повністю, допомагають. Не знаю, чи є у Європі ще така країна», – каже чоловік.

Та додому хоче і дуже чекає на завершення війни, бо сподівається знайти сина, який зник безвісти у боях на Донеччині.

«Я сподіваюся, може, він у полоні чи десь. Сподіваюся, як батько. І чекаю», – каже чоловік.

Василь Петров, мешканець притулку для українців з тимчасовим захистом у Брюсселі, Бельгія

Заради дітей остаточно вирішила залишитися в Бельгії Анна Крива з Дніпропетровщини. Вона – вдова, має троє неповнолітніх дітей, нещодавно навідувала старшу повнолітню доньку в Україні.

«Там дуже малі зарплати й дуже високі ціни. Я сама трьох дітей там не прогодую», – пояснює жінка.

Анна переконана, що «дітям тут буде краще, ніж там». Нещодавно вона знайшла роботу прибиральницею і тепер шукає можливість зняти окреме житло. Каже: заробітків має вистачити, щоб зняти будинок – у селі, не в Брюсселі.

Ольга Крива, багатодітна мати, мешканка притулку для українців з тимчасовим захистом у Брюсселі, Бельгія

Координаторка прихистків від центру «Українські голоси» Наталія Заїка каже, що частина мешканців уже повернулася в Україну – до сімей або до чоловіків, які залишилися вдома. Проте загальна тенденція змінюється.

«Спочатку всі хотіли додому. Але чим довше люди живуть тут, тим більше звикають», – зазначає вона.

За її словами, пенсіонери інтегруються важче, але хочуть залишитися через відчуття безпеки й турботи. Молодь же адаптується значно швидше. «Це майбутнє – я не знаю, для України чи для… Мені сумно про це думати», – зізнається Наталія.

Наталія Заїка, координаторка притулку з центру Ukrainian Voices RC у Брюсселі, Бельгія

Її власні сини, які теж виїхали з України через війну, також адаптуються за кордоном: старший навчається у Шотландії, молодший – у Токіо. «Мені треба, щоб вони йшли вперед. Ми не повинні їх зупиняти, а час покаже, як буде», – каже жінка.

Пенсіонери з притулку кажуть, що робитимуть те, що вирішить бельгійська влада. «Є люди, котрі займаються цим і вони будуть вирішувати мою долю», – каже Георгій Батринча.

За даними Агентства ООН у справах біженців, після початку повномасштабного вторгнення Росії, з України виїхали майже 8 мільйонів людей. З грудня 2022 року по листопад 2025-го кількість українців з прихистком у Європі зменшилася на 1,37 млн, найбільше людей повернулось у перший та другий роки війни.

Водночас після ухвалення дозволу на виїзд чоловікам від 18 до 22 років із кінця серпня 2025-го у 24 ЄС спостерігається зростання кількості українців, які просять тимчасовий захист.