Світлана Прокоп'єва
17 серпня Псковський міський суд Росії засудив політика Льва Шлосберга до одинадцяти років і одного місяця позбавлення волі. Прокуратура просила для нього 12 років і один місяць колонії в об'єднаній справі про повторну «дискредитацію» армії та поширення «фейків» про неї. До моменту оголошення вироку Шлосберг понад вісім місяців перебував у псковському СІЗО, а до цього майже пів року провів під домашнім арештом, зауважує редакція проєкту Радіо Свобода «Север.Реалии». Захист оскаржуватиме вирок.
Лев Шлосберг під час винесення вироку у Псковському міському суді, 17 серпня 2026 року
«За свободу треба платити», – відреагував Лев Шлосберг, почувши свій термін. На запитання судді Вікторії Малямової, чи зрозумілий вирок, він відповів: «Я вам співчуваю, ваша честь, вам із цим жити».
Шлосберг у останньому слові наголосив, що вважає процес політичним, додавши, що і обвинувачення, і суд «добре знають» про його невинуватість.
З початку повномасштабної війни Росії проти України одне й те саме запитання про Шлосберга лунало знову й знову: чому він не виїхав? На це запитання проєкту «Север.Реалии» відповіли люди, які багато років працювали поряд із ним у Пскові, а сьогодні перебувають в еміграції.
«Він – уже частина цієї історії»
– Людина за життя стала історичною постаттю в масштабах Пскова та й взагалі всієї області. Лев – він є. Він частина історії. Ці люди зараз розраховують, що вирвуть його з цього псковського організму, цілісного, у якому він є частиною, – і все, їм це вдасться. Не вдасться. Він – уже частина цієї історії. Він – такий самий її елемент, як псковські вежі, як собор, як це каміння. Вирвати, видалити його неможливо, – каже журналіст, редактор проєкту «Граждане Гдовского края» і колишній муніципальний депутат Костянтин Горожанко.
Шлосберг народився у Пскові в 1963 році, закінчив історичний факультет педінституту, а в 1990 році став одним із засновників Центру соціального проєктування «Возрождение». У 1992 році Шлосберг був одним із трьох ініціаторів Псковського Вільного інституту, у 1993-му – ініціатором і першим керівником міського телефону довіри.
Олексій Малов
Політик, колишній депутат Ґдовського районного Зібрання Олексій Малов прийшов працювати у «Возрождение» у 2003 році.
– Це величезна робота. Лев Маркович завжди виступав організатором міжнародних конференцій, семінарів. Робота з прикордонного співробітництва була пов'язана з виведенням Росії на європейські рейки – з бажанням зробити Росію і, зокрема, Псковську область європейськи орієнтованими, – каже Малов. – Було залучення експертів, були інвестиції у прикордонну інфраструктуру за рахунок ґрантів і програм Євросоюзу. Все робилося зі зрозумілим баченням, що Росія йде європейським шляхом і готова економічно інтегруватися в Європу. І Вільний університет також давав освіту, залучали європейських, американських, канадських викладачів. А ще його видавнича робота, «Псковская губерния», безліч книг, виданих під керівництвом і за безпосередньої участі Лева Марковича.
Колосальна робота за практично тридцять років громадсько-політичної діяльності. І вже точно він – не ворог Росії. Безумовно, він – величезний патріот. Той важкий каток, який зараз навалився на нього, не має жодного логічного пояснення. У жодному з того, в чому його звинувачують, він не винен абсолютно. Нічого він там не дискредитував. Це повна х*рня. І, безумовно, моя найглибша підтримка йому, терпіння його родині, батькові, дружині Жанні.
У 2003–2004 роках «Возрождение» займалося проєктами європейської інтеграції регіону та випустило дослідження «Поріг Європи» та «Моделювання єврорегіону для Псковської області». У травні 2006 року в Пскові пройшов День співробітництва Росії та НАТО за участю російських військових, представників НАТО та дипломатів сусідніх країн.
Під час путчу ДКНС (рос. ГКЧП) у серпні 1991 року Шлосберг писав у листівці: «Ця країна – наша Батьківщина» – і закінчував її словами: «Ми будемо вільні».
На початку 1990-х навколо Центру соціального проєктування «Возрождение» з'явилося ще кілька нових для Пскова інституцій. У 1992 році Шлосберг став співавтором проєкту та одним із засновників Псковського Вільного університету – першого в області недержавного вищого навчального закладу. Університет проіснував до 2010 року. У 1993 році на базі «Возрождения» з його ініціативи з'явилася міська служба психологічної допомоги за телефоном – телефон довіри. Шлосберг був її першим керівником.
Ще одним проєктом стала незалежна газета «Псковская губерния». Її перший номер вийшов у серпні 2000 року. Шлосберг був одним із авторів проєкту: Центр «Возрождение» допоміг розробити концепцію газети та знайти початкове фінансування. Навесні 2001 року гроші закінчилися, більша частина першої команди пішла, і Шлосберг став директором видання та взяв на себе її фінансовий та організаційний порятунок. З травня 2002 року він очолив редакцію; саме тоді почала формуватися нова команда «Псковской губернии». Видавцем і директором газети Шлосберг залишався до 2015 року.
Окремим напрямом роботи «Возрождения» було прикордонне та транскордонне співробітництво. Центр займався тим, як використати сусідство Псковської області з Естонією та Латвією не як джерело ізоляції, а як ресурс розвитку. У 2003–2004 роках «Возрождение» випустило дослідження «Поріг Європи. Вплив європейського транскордонного та прикордонного співробітництва на регіональний економічний розвиток Псковської області» під редакцією Шлосберга та «Моделювання єврорегіону для Псковської області». У квітні 2004 року в Пскові пройшла міжнародна конференція «Росія та ЄС – сусіди. Нові можливості та проблеми розвитку співробітництва через кордони».
«Для Лева слово «Людина» завжди було з великої літери»
Росія знає Лева Шлосберга насамперед як одного із заступників голови партії «Яблуко» (рос. «Яблоко») – і одного з найуспішніших регіональних політиків. Псковське «Яблуко» – одне з трьох, поряд із Карелією та Петербургом, регіональних відділень, завдяки яким партія має «пільгу» на потрапляння до федерального бюлетеня без збирання підписів. І єдине, список кандидатів якого зареєстровано на регіональних виборах осені 2026 року.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Яблуко» програло апеляцію у справі про зняття партії з виборів у РФ, біля суду затримали понад 70 людейУ псковське «Яблуко» Шлосберг прийшов у 1994 році, а з 1996-го до 2023 року очолював регіональне відділення. Катерина Новікова – член псковського «Яблука» з 2003 року. Їй було 18 років, коли вона вперше прийшла в партію підробити на виборах. Сьогодні Катерина також в еміграції.
– Для Лева слово «Людина» завжди було з великої літери, для нього це завжди багато означало. Лев – це людина, яка любить людей у всіх їхніх проявах. Він завжди спілкувався з усіма шанобливо, завжди був готовий вислухати людей, незалежно від їхнього віку та статусу, – каже Новікова. – У 2003 році він переконав мене вступити до «Яблука», і я досі залишаюся членом партії. У 2003–2006 роках я брала участь у кампанії за повернення прямих виборів мера Пскова. Лев завжди був за цю ідею: владу в місті має обирати народ, жителі повинні самі вирішувати, хто ними керуватиме та ухвалюватиме рішення. Він не полишав цієї ідеї дуже багато років. І ще: Лев – захисник Пскова, псковської архітектури, псковської історії. Якщо справа стосувалася Пскова та культури міста, його ніколи не цікавило, у якій партії людина, якщо та готова робити щось для Пскова. Партійні інтереси тут ніколи не ставилися на перше місце.
Катерина Новікова
Цінність прямих виборів Шлосберг відстоював багато років: добився проведення референдуму проти скасування прямих виборів мера Пскова у 2006 році (81,36% тих, хто прийшов, проголосували «за», але явка склала лише 8,22%), а у 2018 році, будучи обласним депутатом, вніс законопроєкт про право жителів Пскова та Великих Лук обирати голів міст. Проте Горожанко вважає головним не окремі законопроєкти, а сам спосіб, у який Шлосберг гуртував навколо партії людей.
– Він знаходив людей у селах, знаходив у селищах. Потім з'явилися соцмережі, і він, як на мене, чи не перший настільки ефективно почав їх використовувати: розшукував людей, зустрічався особисто, доїжджав до них у найвіддаленіші куточки. Він доїде, зустрінеться, витягує нагору, підтягує, дає можливість проявити себе людям, яким не байдуже. Ось це мене завжди дивувало – наскільки у нього вистачає терпіння на все це. Люди приходять, хтось розчаровується й іде, хтось зраджує. Але приходять ті, хто залишається, і приводять із собою ще, – каже Горожанко.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Війну з Україною нам не вибачать». Інтелігенція Росії проти «партії війни»– Для мене найважливіше, що він міг знаходити людей і створювати команди на рівні місцевого самоврядування – сільських поселень, районів. Знайти людей, щоб вони тобі повірили вже за часів практично тотального панування «Единой России» та бюрократії, саме там, де багато бюджетників – учителів, працівників охорони здоров'я, – це було потужно й важливо, – каже головний редактор «Псковской губернии» Денис Камалягін. – У політичному сенсі це найяскравіша сторінка російської демократії на регіональному рівні. У бідному регіоні, з дивізією та купою бюджетників такий парадокс насамперед пов'язаний із ним. Потрібен такий приклад, без прикладу у нас нічого, на жаль, не виходить.
Денис Камалягін
Перший номер «Псковской губернии» вийшов 16 серпня 2000 року, з 2001 року Лев Шлосберг був директором і видавцем, а у 2002-му очолив редакцію й залишався головним редактором до 2013 року.
Камалягін прийшов у газету наприкінці 2010 року – як кореспондент. Пізніше, восени 2014-го, він повернувся вже як головний редактор. Сьогодні вся редакція газети працює в еміграції.
– Я абсолютно випадково на вокзалі купив «Псковскую губернию». Поки їхав в автобусі, прочитав і подумав: «Ніфіга собі, невже ще можна так писати?» Через, напевно, місяць дізнався адресу й самостійно прийшов до редакції. Постукав. Мені відчинив невисокого зросту чоловік: «Доброго дня, проходьте». Я сказав, що працюю в муніципальній газеті й більше не хочу працювати в муніципальних медіа, прочитав «Губернію» і хочу спробувати. Він відповів: «А у мене якраз ставка з’явилася. Давайте спробуємо». Так я там і опинився, – згадує Камалягін. – Лев Маркович, як і будь-яка талановита людина, непростий у спілкуванні. Ми багато сперечалися і щодо свободи слова, і щодо стилю управління – чи то в редакції, чи то в партії. У нас був абсолютно різний підхід. Але мене завжди захоплювала його здатність: скільки б тебе не лупцювали мішком, скільки б не обзивали маргіналом, скільки б не намагалися насміхатися, принижувати, ображати, – наступного дня ти встаєш і продовжуєш працювати з тим самим фанатизмом. Його працездатність, стійкість до стресів і бажання досягти чогось – дивовижна річ. Такого щирого бажання досягти в політиці успіху я мало в кого бачив.
Через газету Шлосберг багато років займався темами, які ставали частиною міської пам'яті: публікаціями про загибель 6-ї роти псковських десантників, поховання радянських військовополонених на території «Шталагу-372», а в серпні 2014 року – «закритими» похоронами військовослужбовців 76-ї дивізії. З культурною спадщиною Пскова Шлосберг багато років працював і через регіональне відділення ВООПІіК (Всеросійського товариства охорони пам'яток історії та культури).
– У культурно-історичному сенсі це теж дуже важливо, тому що навколо нього об'єднувалися ВООПІіК та інші люди, які захищали культурну спадщину й навіть банальні дерева від спилювання. У нас було таке об'єднання завдяки йому, завдяки його прикладу. Ми не почувалися в цьому сенсі самотніми, і це було дуже важливо. Багато тем ми порушували тому, що він привів нас у цю сферу й допомагав у них розбиратися, – каже Камалягін.
Шлосберг і священник Павло Адельгейм товаришували сім'ями. Після вбивства Адельгейма 5 серпня 2013 року «Псковская губерния» випустила меморіальний номер, центральним текстом якого стала стаття Шлосберга «Пастир людинолюбства».
Журналіст «Псковской губернии» Павло Дмитрієв – один із тих, хто спостерігав за депутатською роботою Шлосберга більше збоку, не входячи до його близького кола спілкування.
– Узяти той час, коли Шлосберг був депутатом, його виступи на кожній сесії обласного зібрання, ті запитання, які він ставив. Останні кілька років, коли губернатор виступає з бюджетним посланням, запитання скасовані. Я думаю, це пов'язано багато в чому з тим, що саме Шлосберг і «Яблуко» ставили запитання – більше ніхто там запитань взагалі ніяких не ставив. Просто перераховуючи політичні успіхи та політичні провали адміністрації області, можна зрозуміти, чому ставлення до Шлосберга там настільки особисте, – каже Дмитрієв.
Правозахисник і колишній координатор руху «Голос» у Псковській області Володимир Жилинський зі Шлосбергом спілкувався та працював разом у конкретних проєктах.
Володимир Жилинський
– Десь у 2010–2011 році Лев Маркович мене знайшов і покликав до себе. Каже: «Ми ось тут партія «Яблуко». Хочемо, щоб не брехати, не красти й іншим не давати. З нами?» Я кажу: «Ну, давай буду з вами». Лев Маркович здебільшого займався політикою, партійним будівництвом. А мені та іншим скидав завдання, які стосувалися допомоги іншим людям – тобто, по суті, правозахисні завдання. І ось так я правозахисником і став. Якби я не зустрів Лева Марковича, жодного правозахисника Жилинського на сайті Мін'юсту б не висіло. Буквально саме у псковському «Яблуці» я навчився рятувати людей, – каже Жилинський. – І вся наша банда, яка досі у чудових стосунках, познайомилася виключно в офісі «Яблука» – спочатку на вулиці Фабриціуса, потім на Некрасова (адреси регіонального відділення партії у Пскові – ред.). Псковське «Яблуко», Лев Шлосберг – це та історія, на якій я буквально виріс і став тим, ким став. Ми робили багато хороших речей: допомагали людям, рятували людей, добивалися правди, боролися за них. Як би мені не хотілося абстрагуватися від політики, «Яблуко» все одно було несучою конструкцією.
«Політик має перебувати всередині країни»
Жилинський емігрував у 2021 році, коли влада переслідувала рух «Голос». Багато інших псковських активістів змушені були виїхати після початку російського вторгнення в Україну. Шлосберг залишився у Пскові. До 2025 року проти нього вже порушили кілька кримінальних проваджень.
– Я вважаю, що він дійсно вірить у ті свої погляди, які не раз висловлював: політик має перебувати всередині країни, політику більше довіряють люди, якщо він перебуває всередині країни. Наскільки я з ним спілкувався, він взагалі вірить у те, що каже. Не те щоб він щось казав із політичної кон'юнктури. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з ним, але він сам у це вірить. Тому, напевно, він і не виїхав, – каже Дмитрієв.
Те, що Шлосберг залишився у Пскові після початку великої війни – навіть після отримання статусу «іноагента» у 2023 році, після адміністративних протоколів та порушення кримінальних справ – головред «Псковской губернии» вважає його сильною конкурентною перевагою як російського політика.
– Чому не виїхав – спекулятивна тема. Ми можемо вигадати якусь героїчну історію, це не проблема. Не виїхав і не виїхав. Це його вибір. Він – регіональний політик, він ухвалив рішення не виїжджати – як із особистих мотивів, так і з об'єктивних мотивів як політик. Я розумію, чому політики так роблять. Але відчував він чи ні, що безпеки більше не залишилося, чи усвідомлено він йшов на таке ув'язнення – я не знаю і не хочу робити висновків, – каже Камалягін.
– Коли я виїжджала у 2023 році, Лев був одним із перших і одним із небагатьох людей, які дізналися про це. Він, звісно, засмутився, але підтримав моє рішення. Багато хто виїжджав, багато людей змінювали свої погляди, змінювали рішення. Але він намагався підтримувати. Завжди. У міру своїх можливостей, – каже Новікова.
Лев Шлосберг перед офісом у Пскові
Після початку повномасштабної війни Шлосберг постійно закликав до припинення вогню та переговорів, але багато хто зчитував його слова як «прокремлівський наратив». Особливо різкий конфлікт викликав його допис серпня 2024 року, написаний після початку боїв у Курській області. Шлосберг назвав опозиціонерів, які вітали наступ ЗСУ, «партією чужої крові»: «Виявляється, є люди, які думають, пишуть і говорять російською, але радіють приходу бойових дій у Курську область, жертвам серед військовослужбовців і мирних громадян».
– Для мене це виглядає як невеликий епізод внутрішньовидової боротьби серед опозиціонерів, – каже Камалягін. – І представники України, яких я глибоко поважаю, не повинні були брати участь, так скажемо, у цій дискусії. Ці слова були звернені не до них. Невдалі фрази щодо України трапляються – ми всі на межі, люди помиляються. Зрозуміло, що напруга така, що в зовсім іншій ситуації, п'ять років тому, все це сприймалося б зовсім по-іншому. А так ми діємо в умовах пожежі, помиляються всі. Шлосберг виступає проти війни послідовно, тому низку претензій до нього вважаю необґрунтованими.
– Він створив живий організм. По всій Росії партійна структура дуже часто була фікцією, а тут це був живий організм, у якому є люди з хребтом. І те, що Лева посадять, – що, цим зламаєш людей, які туди прийшли? Не зламаєш. Вони розраховують, що вирвуть його з цього псковського організму – і все. Не вдасться. Він уже частина цієї історії. Я тільки сподіваюся, що він так і буде учасником цієї історії, а не лише її частиною, – каже Горожанко.
Три кримінальні справи
Першу кримінальну справу проти Шлосберга порушили ще в жовтні 2024 року, до його домашнього арешту. Його звинуватили за ч. 2 ст. 330.1 КК РФ – у невиконанні обов'язків «іноземного агента»: приводом стали п'ять чужих відеозаписів, збережених на його сторінці у Заборонена в Україні російська соцмережа без відповідного маркування. Шлосберг стверджував, що не публікував ці матеріали. 5 листопада 2025 року суд засудив його до 420 годин обов'язкових робіт; у квітні 2026 року вирок залишили без змін в апеляції.
Другу справу – про повторну «дискредитацію» армії Росі за ч. 1 ст. 280.3 КК РФ – порушили 10 червня 2025 року. Підставою стала публікація в Заборонена в Україні російська соцмережа запису дебатів Шлосберга з істориком Юрієм Пивоваровим «Ганебний мир чи справедлива війна». Сам Шлосберг казав, що сторінку в «Одноклассниках» не створював і запис там не розміщував. Наступного дня його відправили під домашній арешт.
Третю справу порушили 3 грудня 2025 року – за п. «д» ч. 2 ст. 207.3 КК РФ, про розповсюдження «фейків» про армію. Приводом став репост у телеграм-каналі Шлосберга зображення обкладинки британської Daily Mirror із фотографією пораненої жінки в Чугуєві, датований 25 лютого 2022 року. Стаття 207.3 з'явилася в Кримінальному кодексі лише 4 березня 2022 року. Захист указував, що закон не має зворотної сили. 5 грудня Шлосберга відправили в СІЗО, а пізніше справи про «дискредитацію» та «фейки» об'єднали в одне провадження.
Другу та третю справи слідство об'єднало 8 грудня 2025 року. За ними й винесли вирок 17 серпня – 11 років і 1 місяць позбавлення волі.
Колишні однопартійці Шлосберга сподіваються на його обмін у майбутньому: на когось із заарештованих на Заході співробітників російських спецслужб.