Асія Гафнер, Уна Чиліч
Архіви югославської таємної поліції знову опинилися в центрі уваги через повторні недоведені звинувачення на адресу єврокомісарки Марти Кос, повідомляє Балканська редакція Радіо Свобода. Для українців ця історія може нагадати суперечки довкола архівів КДБ: хто був агентом, хто жертвою стеження, а які документи могли знищити або використати для політичної боротьби.
Марта Кос уникала прямих відповідей у Європарламенті на запитання, пов’язані з її діяльністю в період, коли Словенія, громадянкою якої вона є, входила до складу Югославії, а сама Марта Кос працювала журналісткою.
Тоді на території держави, яка складалася з шести республік і двох автономних країв, діяла єдина служба – Управління державної безпеки, відома за своєю скороченою назвою – УДБА.
УДБА мала у своєму розпорядженні широку мережу інформаторів і співробітників та відповідала за стеження за політичною опозицією. Вона також слугувала інструментом залякування дисидентів і критиків режиму.
Після розпаду держави з органу, який мав суперечливу репутацію, постали сім окремих служб безпеки.
Суть звинувачень
Звинувачення в тому, що Марта Кос співпрацювала з югославською таємною поліцією, з'явилися після того, як у 2024 році в приміщенні Європейського парламенту презентували книгу словенського автора Ігора Омерзи під назвою «Комісарка».
У книзі наведено документи, які, за твердженням автора, доводять таку співпрацю.
За версією автора, співпраця почалася у 1980-х роках, коли Кос було трохи більше двадцяти років, і нібито тривала у 1990-х, після її переїзду до Кельна, де вона працювала журналісткою в німецькій штаб-квартирі Deutsche Welle.
Після виходу книги Марта Кос назвала наведені в ній твердження дезінформацією.
Якщо й існують сліди чиєїсь причетності до органів безпеки часів колишньої Югославії, то більш ніж через тридцять років після її розпаду встановити це вкрай складно.
Резолюція Європейського парламенту 2021 року закликала до відкриття архівів колишньої Югославії.
Відкриття архівів у таких країнах, як Східна Німеччина, Чехія та Польща, відбулося на хвилі демократизації держав колишнього східного блоку наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.
Натомість у країнах, що виникли після розпаду Югославії на тлі конфліктів, воєн і руйнувань, процес демократизації та реформування органів державної безпеки відбувався повільніше й супроводжувався численними суперечностями.
До сьогодні майже жодна з цих держав не змогла повністю розібратися з цією частиною свого минулого.
Саме тому звинувачення на адресу Марти Кос досі викликають суперечки: частина архівів була знищена, частина залишається закритою, а достовірність окремих документів нерідко стає предметом політичної боротьби.
Що сталося з досьє у Словенії?
Словенія стала першою державою, що виникла після розпаду Югославії та відкрила архіви й досьє. Сьогодні ці документи зберігаються в Архіві Республіки Словенія.
Як зазначив у письмовій відповіді для Радіо Свобода словенський історик Божо Репе, архіви збереглися не повністю, і невідомо навіть, яким був їхній початковий обсяг.
«Чистки архівних матеріалів відбувалися щонайменше двічі – після усунення Очолював систему державної безпеки Югославії у 1940–1950-х роках наприкінці 1960-х років та наприкінці 1980-х, коли, за наявними даними, було знищено близько 17 тисяч досьє», – пояснює він.
Точна кількість інформаторів залишається невідомою.
За словами Репе, також невідомо, які матеріали в архівах таємної поліції вилучили, додали або змінили.
«Передусім це робилося для політичних розправ здебільшого проти ліво-ліберальних політиків, але інколи й проти правих, якщо це комусь було вигідно», – зазначає історик.
Після проголошення незалежності у 1991 році центральною розвідувальною та безпековою службою Словенії стала Словенська агентура розвідки та безпеки (SOVA) зі штаб-квартирою в Любляні.
Хорватія: нова назва, старі кадри
У Хорватії після здобуття незалежності в 1991 році сектор безпеки зазнав кількох реформ, а з 2006 року працює Агентство безпеки та розвідки (SOA).
«У Хорватії, як і в будь-якій іншій країні Європи, що пройшла реформування, функціонують різні розвідувальні служби з різними завданнями та цілями», – каже хорватський історик Мартін Превішич.
Про перехід від старої системи до нової він розповідає через історію одного колишнього політичного в’язня.
Того заарештовували у 1948 році як прихильника Інформбюро. Під час допитів він запам’ятав молодого співробітника УДБА.
Через понад сорок років, після здобуття Хорватією незалежності, колишній в’язень побачив по телебаченню першого президента країни Франьо Туджмана. Поруч із ним стояв той самий чоловік – Йосип Манолич, який на той час був одним із найвпливовіших політиків нової держави та обіймав посаду прем’єр-міністра.
Сам Манолич в ефірі Хорватського телебачення у 1995 році пояснював такий підхід так: «Тоді не був час для розслідування окремих випадків».
За словами Превішича, цей випадок ілюструє, що після розпаду Югославії повного розриву зі старою системою безпеки не відбулося.
Як і Словенія, Хорватія відкрила архіви УДБА. У відкритому доступі опинилися від 15 до 20 тисяч досьє, зібраних до початку 1990-х років. Сьогодні вони зберігаються в Хорватському державному архіві.
Серед них є, зокрема, досьє засудженого воєнного злочинця Воїслава Шешеля та першого президента Хорватії Франьо Туджмана.
Чорногорія відкрила лише частину архівів
Попри те, що досвід деяких країн свідчить про позитивний вплив відкриття архівів, у низці держав документи УДБА залишаються засекреченими.
Так сталося і в Чорногорії.
Агентство національної безпеки (ANB), створене у 2005 році, відкрило лише документи, що стосуються періоду до 1948 року – раннього етапу діяльності ОЗНА та початку роботи УДБА.
Адвокат Нікола Анджеловський, який два роки тому запропонував парламенту ухвалити закон про відкриття досьє, вважає цей крок недостатнім.
«Відкриття має радше символічний і обмежений характер. Йдеться про архіви раннього періоду післявоєнної комуністичної системи безпеки», – каже він.
На його думку, поза увагою залишилися значно важливіші періоди – 1950-ті, 1960-ті, 1970-ті, 1980-ті роки та перехідний період 1990-х.
Анджеловський також зазначає, що Чорногорія досі не має закону про люстрацію чи перевірку кадрів державних і спеціальних служб.
Сербія не відкриває архіви
Різні уряди Сербії неодноразово обіцяли відкрити архіви спецслужб, але цього так і не сталося.
Після падіння режиму Слободана Мілошевича у 2000 році громадяни тимчасово отримали можливість ознайомлюватися зі своїми досьє.
Близько восьми тисяч осіб подали заявки, але доступ отримали лише 420.
Серед них був письменник Драгослав Михайлович, який розповідав, що перебував під оперативним наглядом до 1990 року. Він згадував, що в його досьє були закреслені імена людей, які передавали інформацію про нього.
Невдовзі влада скасувала можливість доступу до архівів, визнавши відповідний урядовий акт неконституційним.
Досі Сербія не ухвалила закону, який би врегулював відкриття архівів спецслужб.
Сучасна Агенція безпеки та інформації (BIA) передає до Архіву Сербії документи, старші за 30 років, включно з приблизно 80 тисячами персональних досьє громадян.
Однак оперативні архіви та «живі досьє» залишаються закритими, а їхня кількість є державною таємницею.
Косово: доля архівів невідома
До проголошення незалежності Косово не мало власної спецслужби й перебувало під контролем Служби державної безпеки Сербії.
Таємна служба стежила за політичними активістами та противниками режиму, її також звинувачують у репресіях і політичних убивствах.
Одним із найвідоміших випадків стало вбивство албанського правозахисника Енвера Хадрі у Брюсселі в 1990 році. У 2016 році бельгійський суд дійшов висновку, що вбивство було організоване югославською службою безпеки.
Сьогодні в Косові працює Косовська розвідувальна агенція (AKI), створена після проголошення незалежності у 2008 році.
Що сталося з архівами УДБА на території Косова, достеменно невідомо.
Cкладнощі в Боснії
У Боснії і Герцеговині після війни існувало кілька окремих спецслужб, які згодом об’єднали в єдину Розвідувально-безпекову агенцію (OSA).
Колишній розвідник і експерт із безпеки Ахмед Кіцо вважає, що тема архівів УДБА часто стає предметом маніпуляцій і дезінформації.
Водночас він зазначає, що зацікавлені особи можуть запитувати дані на підставі законодавства про доступ до інформації.
На його думку, для повноцінного відкриття архівів потрібні не лише закони про доступ до інформації, а й закон про люстрацію та інші нормативні акти.
Відкритість у Північній Македонії
Закон, ухвалений у 2001 році, дозволив відкривати будь-яке досьє за запитом.
Колишній міністр внутрішніх справ Павле Траянов стверджує, що кожен громадянин може дізнатися, хто його прослуховував, хто доносив і що саме повідомляв спецслужбам.
За його словами, Північна Македонія відкрила близько 14 тисяч досьє, і сьогодні їх вже не використовують як інструмент політичної боротьби.
«Зараз немає нічого, що залишалося б закритим. Кожен, хто підозрював існування досьє на себе, міг його переглянути і навіть оприлюднити», – каже Траянов.
Водночас він наголошує, що мотиви співпраці зі спецслужбою були різними.
«Хтось робив це заради кар’єри, хтось за гроші. Інших шантажували або примушували. Причини були різні», – підсумовує він.
Точна кількість людей, які співпрацювали з югославським аналогом радянського КДБ протягом десятиліть його існування, досі невідома.
Над матеріалом також працювали: Зоран Главоньїч, Сандра Цветкович і Дженана Халімович