(Рубрика «Точка зору»)
Ігор Мисловський
Тільки в культурі (чи радше безкультур’ї), де серед головних цінностей – насильство, Пригожин і Уткін могли стати для когось героєм. Проте це факт: соцмережами ширяться десятки відео, як у ці дні росіяни створюють стихійні меморіали двом злочинцям та оплакують очільників групи «Вагнер».
Втім, видається, що їхня популярність та політичний вплив стали для них роковими, оскільки у РФ нині може бути лише один герой – Володимир Путін.
Пригожин, записуючи одне зі своїх останніх відео, таки мав рацію щодо одного: «величною» Росію робить тільки монополія на насильство. І нинішній кремлівський режим цією монополією ділитися не збирається, тож усунення Пригожина після його заколоту (не важливо, вбивство чи його інсценування) було лише питанням часу.
При цьому ліквідація Пригожина відбулася у цинічній та жорстокій формі. І що найголовніше – на очах у всіх.
Публічність цього вбивства нагадує практики терору, якою користується Путін у боротьбі з опозицією. Це коли акт насильства стає символом та посланням для інших.
Наприклад, такими символами путінського терору стали журналістка Анна Політковська (вбили в день народження Путіна), опозиціонер Борис Нємцов (застрелили за день до антивоєнного маршу під стінами Кремля), колишній офіцер ГРУ Олександр Литвиненко (отруїли полонієм).
Усі вони жорстко критикували Путіна, й усі – публічно й цинічно були за це «страчені».
Проте, Пригожина у жодному разі не можна ставити в один ряд із цими людьми, бо він по той – інший бік протистояння добра і зла. Він сам був джерелом і втіленням насильства, і він не виступав особисто проти Путіна, а лише критикував переважно російське міністерство оборони.
Тоді чому довелося йти на крайність та привселюдно його вбивати? Чи загрожував Пригожин російському режиму? Та чи можуть «вагнерівці» помститися за своїх ватажків?
Осередок «російської терористичної організації»
Перш ніж відповісти на ці питання, варто визначити статус групи «Вагнер» та її місце у структурі РФ.
Квазістатус та безкарність «вагнерівців» хвилювали Європу вже давно. Однак поки на Заході думали, як законодавчо оформити цю відповідальність, найманці продовжували задовольняти геополітичні забаганки Росії за кордоном.
У липні Парламентська Асамблея ОБСЄ нарешті визнала ПВК «Вагнер» терористичною організацією, яку спонсорує Росія.
На групу «Вагнер» треба дивитися як на окремий осередок російської терористичної організації
Хоча ані РФ, ані «вагнерівці» не є класичними терористичними організаціями з огляду на міжнародне право й практику, аналіз їхньої діяльності у контексті тероризму багато чого пояснює.
Для цього необхідно дивитися на групу «Вагнер» як на окремий осередок російської терористичної організації.
Для Путіна цей осередок був ефективним гібридним інструментом, аби поширювати вплив на Близькому Сході та в Африці.
Участь Пригожина у збройних конфліктах забезпечувала Путіну роль активного геополітичного гравця та поповнювала російську казну.
Однак повномасштабне вторгнення в Україну, залучення до нього «вагнерівців» та заколот Пригожина все кардинально змінили.
Осередок перестав бути прогнозованим та шкодив репутації головної організації – путінській Росії.
Насильники конкурують
Критикуючи міноборони РФ та щедро сиплючи звинувачення у корупції, Євген Пригожин частково заплямовував увесь режим Путіна. Хоча кремлівський очільник неодноразово у своїх рішеннях показував, що поки лишається на боці Шойгу та Герасимова.
У науках про тероризм цю стратегію називають підвищенням ставок (outbidding strategy), коли терористичні організації починають між собою конкурувати, змагатися.
Вони посилюють своє насильство та пропаганду, щоб здобути прихильність серед більшої кількості людей. Цю стратегію фактично використала «Ісламська держава». Починаючи як осередок «Аль-Каїди», її керівники згодом почали розширювати свої цілі, застосовувати жорстокіші методи, переманювати бойовиків та вести свою політику на захоплених територіях. Це дозволило їм у певний час перевершити «Аль-Каїду».
Заколот Пригожина показав, що його осередок теж має потенціал стати реальним конкурентом для «головного офісу».
У Ростові-на-Дону люди на вулиці казали їм, що «вагнерівці – молодці» і що винні у всьому з міноборони РФ. Опору майже ніхто не чинив, натомість повідомляли про випадки, коли солдати російської армії перейшли на бік Пригожина. У соцмережах радикальні націоналістичні групи підтримували дії заколотників, вимагаючи «провчити» слабодухих керівників військової влади.
Рішучість Пригожина та його критика системи швидко забезпечили йому прихильність серед росіян, і тому багато хто його спробу в насильницький спосіб піти проти Кремля визнав легітимною.
Це і стало початком кінця «Групи Вагнер», оскільки за Путіна не може існувати ще однієї сили з монополією на насильство.
Президент РФ виніс вирок Пригожину ще під час заколоту, заявивши, що «ті, хто організував і готував військовий заколот, зрадили Росію». Під Росією Путін, звісно, мав на увазі себе, а персональну зраду він не пробачає.
Надто проблемних ліквідують
Путін прагне, щоб всі його рішення були беззаперечними. І якщо раніше він грав у демократію, аби вибудувати економічно вигідні відносини із Заходом, то після вторгнення в Україну президент РФ гостро реагує на будь-яку критику.
Чого лише варті вироки за критику так званої «спецоперації» та російським націоналістам, які хочуть загальної мобілізації та масштабнішого наступу на Україну.
Переслідування обох таборів свідчить про те, що центром ухвалення всіх рішень є тільки Путін. Він та міноборони РФ не дарма залишають простір у заявлених цілях «спецоперації», аби мати змогу закінчити її вже завтра або ж продовжувати роками.
І якщо кремлівському очільнику захочеться домовиться про перемир’я вже завтра, то жоден в Росії не має права його критикувати чи продовжувати діяти самостійно.
Це досить завбачливий крок для «російської терористичної організації», тому що історія тероризму має наглядний приклад, коли бойовики застосовували стратегію псування (spoiling strategy), щоб зірвати мирні перемовини.
Наприклад, у 1990-х роках ХАМАС здійснили серію терактів, аби унеможливити переговори між ФАТХ та ізраїльським урядом. Ізраїльтяни відмовили у договорі палестинським представникам, оскільки ті не можуть контролювати всіх палестинських бойовиків.
Осередок Пригожина міг потенційно стати таким псувачем планів Путіна, і його заколот та публічна критика додавала аргументів цій імовірності. Повна керованість та прогнозованість у діях – необхідні характеристики тих, ким себе оточує Путін. Було б перебільшенням сказати, що Пригожин становив реальну загрозу путінському режиму, але він став надто проблемним та ризикованим, щоб лишати його публічним або живим.
Чи є шанс на другий заколот в Росії?
«Російський добровольчий корпус» вже закликав «вагнерівців» помститися за своїх керівників та вдруге піти на Москву. Інакше – їм доведеться стати «на службу вбивць» їхніх командирів. Є чимало прикладів, коли вбивства лідерів терористичних організацій провокували їхніх бійців на мстиву відповідь, проте це точно не випадок групи «Вагнер».
Пригожин та Уткін були шанованими лідерами, які безпосередньо об’єднували членів цієї організації. Якби це була ідеологічна група (з цінностями, за які вона бореться), шанси на її подальше функціонування після ліквідації лідерів зросли б.
Однак у «вагнерівців» серед цінностей – насильство та гроші, які вони отримують за здійснення цього насильства. Все це їм може запропонувати міноборони РФ.
Окрім цього, за два місяці Путін суттєво послабив міць групи «Вагнер», а російська ФСБ мала вдосталь часу, аби вивчити структуру організації та виявити елементи, які потенційно могли б згуртувати найманців.
Ймовірно, що про Пригожина та його групу заколотників скоро всі забудуть. Російські пропагандисти відпрацюють у звичному режимі: фабрикуватимуть десятки версій авіакатастрофи, щоб рано чи пізно росіянин втонув у альтернативних фактах і втратив цікавість до правди. До того ж, завжди можна перемкнути медійну увагу на якийсь із інфоприводів, пов’язаних з війною в Україні.
Однак в історії путінського режиму Пригожин таки здобув помітне місце – у колекції символів терору.
Публічне вбивство (чи навіть його інсценування) – це чергове послання від Путіна тим, хто має намір його зрадити, піддає сумніву легітимність його рішень, публічно принижує чи створює ризики. Їх ліквідують.
У такий спосіб він показав, що робитиме з такими «пригожинами», або як їх ще називають – «людьми складної долі», які вирішили піти проти «пахана».
Ігор Мисловський – аналітик «Інтерньюз-Україна», дослідник медіа і тероризму в Інституті журналістики КНУ імені Шевченка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
