Владислав Недоступ – херсонець, який з першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну вступив до лав тероборони, щоб захищати регіон від російської навали. Він був на Антонівському мосту, де відбувся перший найтяжчий бій українських військових з армією РФ. Українець бачив, як окупують його місце і змушений був переховуватися, а потім вести партизанську діяльність, допомагаючи ЗСУ нищити загарбників. Про те, як палав лівий берег Дніпра на початку вторгнення, погану оборону Херсона та його звільнення ЗСУ чоловік розповів проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».
«Горів повністю лівий берег»
До повномасштабного вторгнення Владислав 3,5 роки працював у сфері продажу запчастин, був головою інтернет-відділу. Коли почалося повномасштабне вторгнення він разом зі своїм батьком пішов до обласного військкомату.
– О 10 годині десь орієнтовно я туди прийшов і звідти нас на автобусах в Наддніпрянське повезли. О 5 годині мені видали зброю, о 7 вечора приблизно на Антонівський міст нас привезли з метою допомоги виходу 59-й бригаді з лівого берега. Нас привезли на двух автобусах, там вже була рота попереду у нас.
– Було темно, ніч, горів повністю лівий берег, було чутно багато артилерії. За хвилин 10 стало чутно літак російський – «СУ», яки потім скинув авіабомбу перед нами.
Владислав каже, що зрозуміти, скільки часу він та його побратими там пробули складно, адже всі події розвивалися дуже динамічно. Коли 59 бригада проїхала Антонівський міст, херсонців повернули в Наддніпрянське.
«Війна – це хаос»
Організацію оборони Херсонщині та її обласного центра Владислав назвав «поганою».
У Херсоні звичайно це було дуже все погано. Я не бачив там нічого з протитанкової зброї
– Я розумію, що в інших областях по різному бувало. Бували області, де ця реформа пройшла успішно і там нормально давали росіянам на горіхи. У Херсоні звичайно це було дуже все погано. Я не бачив там нічого з протитанкової зброї, більшість людей – це були добровольці, резервістів підняти не встигли крім тих, що вже давно були з рюкзачками, які готові були в будь-який момент вирушити до своїх підрозділів. Дуже все було хаотично. Я розумію, що це шок для країни, шок для всіх, кадровий ти військовий, не кадровий, почалася війна, це хаос. Війна – це хаос.
– Дуже багато запитань звичайно з приводу того, як це все керувалося перші дні та чому на другий день вся школа в Молодіжному розбіглась зі зброєю? Чому нас тримали в інтернаті так довго, чому нас не вивели з міста, а дочекалися до тих пір, поки нас в місті оточили росіяни?
Про окупацію: «всі переховувалися»
Владислав згадує, що коли почалась окупація Херсона на початку березня, більшість зачаїлися по домівках, хтось намагався виїхати на підконтрольну Україні територію.
Я весь час був в місті, просто змінював місце проживання неодноразово
– Нам з батьком виїхати взагалі було не варіант, тому що взяли нашого командира роти, який досі в полоні, двох хлопців взводу і варіантів виїжджати не було, тому всі переховувалися. Мої батьки переховувалися за містом. Я весь час був в місті, просто змінював місце проживання неодноразово. Я розумів, що шансів якось вибратися небагато і взагалі незрозуміло що далі?
– Зараз наче теж війна будувати плани якось смішно звучить, тоді ще менше таким хотілось займатися, прожив день і слава богу.
Попри постійні обстріли правобережної Херсонщини і безпосередньо Херсону, жити на вільній території набагато легше каже Владислав.
– На той момент (під час окупації – ред.) ти виживаєш, просто виживаєш, неймовірна злість та розпач тебе бере. Все що відбувалося в місті, що тут росіяни робили, наскільки всіх просто загнали в куток в себе вдома. Я ще 24 лютого для себе зробив вибір, що готовий боротися з цим і не готовий приймати правила їхньої гри.
Партизанська діяльність
За словами херсонця, найцінніше в окупації – це інформація та передача даних потрібним людям, зазначив херсонець. Чоловік намагався збирати дані про пересування та базування російських військових.
– Потім, коли вже Україні дали «Хаймарси», то армія вже почала відпрацьовувати цілі в місті, але теж із застереженням. Адже було дуже багато місць, куди можна було вдарити та знищити дуже «смачні» цілі, як то кажуть. Але була заборона, тому що є цивільні. Наші не стріляли там, де поруч були цивільні.
Головне в окупації мати легенду і чітко неї дотримуватися, щоб не потрапити в полон та не опинитися в катівні окупантів.
Без легенди дуже важко і твої ризики дуже сильно збільшуються
– От без легенди дуже важко і твої ризики дуже сильно збільшуються. Я зазвичай ходив з рюкзаком. Удавав, що йду за покупками. Намагався менше контактувати, менше з кимось якось говорити, завжди з собою був телефон-пустишка, який повністю був з російською сімкою, російськими телеграм-каналами.
– Я дуже давно вже перейшов на українську мову і зрозумів, що в мене з’явився неймовірний російський акцент. Мені важко було знову заговорити російською, але це потрібно було для виживання.
Херсонець розповів, що за час окупації російські військові тричі зупиняли його на вулиці та перевіряли документи.
– Серце колотиться, ноги ватні, а ти ідеш. Ну що робити? Треба бути обережним, що не завжди вдавалось. То тоді все буде добре.
Відступ та «тотальне пограбування міста»
Владислав каже, що був впевнений в деокупації Херсона і правобережної частини області, адже при тих логістичних маршрутах, які були в армії РФ, втримати цю територію було важко.
– Нам казали бути готовими та забрати до себе приховану зброю. Вже мінімум було всяких обшуків, росіян останній місяць турбувало більше тотальне пограбування міста тотальний. Це найбільше, що їх турбувало. І все. Я забрав до себе зброю і просто готувався, не знаючи до чого, просто відчував себе як в якомусь володарі перснів, наче зараз останній момент якогось мого життя, не передати словами, який це букет емоцій, надії, сподівань.
Після звільнення Херсону, чоловік продовжує долучатися до роботи в Силах оборони України та займатися волонтерською діяльністю. Владислав каже, що не збирається залишати місто навіть попри щільні російські обстріли з поки що окупованої лівобережної Херсонщини.
– Я тут народився, тут загалом моя земля, земля моїх предків багато поколінь, це місце сили для мене, це дім, тут мої друзі, тут я ставав українцем, людиною. Нам взагалі так фартануло, що ми в Херсоні народилися. Я люблю Херсон за все.
- 11 листопада виповнюється рік, як українські військові звільнили Херсон. Того дня синьо-жовті прапори з’явилися у місті вже зранку. Не чекаючи офіційних повідомлень про деокупацію, до центру Херсону почали виходити місцеві жителі з українськими стягами. Ввечері 11 листопада президент України Володимир Зеленський підтвердив, що спеціальні підрозділи ЗСУ вже перебувають у місті, а інші сили – на підступах до Херсону.
- Відступаючи, російські окупанти замінували майже все місто. У Херсоні не було фактично електропостачання і зв'язку. Після відходу з правобережної Херсонщини армія РФ почала регулярно обстрілювати цей регіон.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
Форум