ЗАПОРІЖЖЯ – Уже майже два роки триває повномасштабне вторгнення РФ в Україну і понад 10 років минуло, коли почались бойові дії на частині українських територій. Впродовж цього часу, кажуть психологи, дуже багато жінок пережили і переживають різні емоційні стани, чекаючи на коханих, які нині служать чи служили в Збройних силах. Що відчувають такі жінки? Коли потрібно звернути увагу на свій стан? Хто і як може допомогти? Про це – у матеріалі Радіо Свобода.
Три історії тих, хто чекає на коханих з фронту
Олена Назаренко: «Моє завдання зараз – бути мамою»
Невизначеність – ти не розумієш, на який термін все це
– Він пішов одразу, як війна почалася, у військкомат добровольцем. Він мав «білий квиток», педагог, в училищі працює – міг не йти, але він пішов, і навіть два дні записувався у чергу, аби його взяли. І вже з перших чисел березня вже офіційно служив.
Очікування – це розуміння, що це довго. Невизначеність – ти не розумієш, на який термін все це. Коли ближче до «нуля», то зрозуміло, що хвилюєшься за його безпеку, за здоров’я. Була контузія, поранення.
Були ситуації, коли розмовляли, їх почали обстрілювати, він поклав слухавку і вимкнув телефон. Було таке, що день не виходив на зв'язок. Молишся.
Якщо є час, то сідаю вишивати, бо коли ти вишиваєш – то не дивишься в інтернет, новини не читаєш
Зараз, коли ротація, то все одно тяжко, бо розставання. Дітей тяжко самій ростити, виховувати. Головне, що невизначеність майбутнього.
Живу в такому ритмі, що нема часу подумати про це. В мене двоє дітей, які ходять на гуртки, до школи; дві роботи, господарство. Якщо є час, то сідаю вишивати, бо коли ти вишиваєш – то не дивишься в інтернет, новини не читаєш.
Город посадили вперше в житті – все з нуля виростили. Ніколи городом не займалися. Траву косили, квіти виростили. Це влітку.
Якщо вільний час, то намагаюсь також кудись поїхати – подивитись якісь пам’ятки, природу. Весь час в такому ритмі, що нема часу фокусуватися на поганому.
Для себе вирішила, що моє завдання зараз – бути мамою, маю виховувати дітей нормально, поки і за маму, і за тата працюю.
Анастасія Лоцман: «Я не маю права звертатись до груп підтримки»
Усвідомлення того, що ти повертаєшся в порожню квартиру, де тебе ніхто не чекає, де тебе ніхто не зустрічає
– Є два основних моменти. Перший – це невідомість, що буде завтра, бо українська армія – наразі такий трошки неідеальний організм, скажімо так. Ми конкретно опинились якраз в тих умовах, коли ми не знаємо, що з ним буде завтра – він залишиться там, де він є, його переведуть на штаб чи його відправлять на «нуль». Ось ця невідомість, що буде з нами – це перший момент найскладніший для мене.
І другий – це усвідомлення того, що я сама, в мене наразі нікого не має, ані фізичної, ані моральної підтримки. Навіть банально сходити в магазин, закупитися важко фізично. Усвідомлення того, що ти повертаєшся додому, в порожню квартиру, де тебе ніхто не чекає, де тебе ніхто не зустрічає.
Коли він довго не виходить на зв'язок, коли виходить на зв'язок, але я розумію по його голосу, манері спілкування, що він щось від мене приховує, стався якийсь негаразд і він не хоче мене цим турбувати, засмучувати, але я по голосу чую, що щось сталось – і в ті моменти мені стає особливо погано.
Відволікаюсь на якісь дуже монотонні речі, почала малювати дуже багато картин за номерами
У мене якась установка, яку, напевно, доведеться рано чи пізно пропрацьовувати, що я не маю права звертатись до груп підтримки. Бо наразі мій чоловік не на «нулі», він в тилу. Він у війську, він служить. Я не знаю, що з ним буде завтра. Але доки він в безпеці, я не маю права себе накручувати, пригнічувати, засмучуватись, жалітись, плакати, казати, що мені погано, і тим більш звертатись по допомогу. У мене наразі ось така стадія.
Якусь одну пігулку рятівну не знайшла для себе. Якщо говоримо про те, як в довгостроковій перспективі зняти стрес, то я відволікаюсь на якісь дуже монотонні речі. Я почала малювати дуже багато картин за номерами. Бо ось дрібненькі, маленькі детальки – занурююсь і відрубуюсь повністю від зовнішнього світу. Це мене трошки рятує в моральному плані.
Коли точково, тут і зараз – то тільки підтримка друзів. Я знаю, що якщо я не можу подзвонити своєму чоловікові, то я можу подзвонити своїй подрузі, поплакатися їй. Вона мне заспокоїть, підтримає. Тільки ось так і рятуюсь.
Марина Авотинь: «Мені дуже допомогли поради однієї психологині»
Найбільший страх – це втратити рідну, кохану людину
– Він на момент повномасштабного вторгнення був у Польщі і повернувся буквально з одним рюкзаком, і з перших чисел березня вже був у лавах ЗСУ.
В очікуванні найскладніше – це невідомість; те, що ти ніколи не знаєш, що може бути наступної хвилини. Дуже важко звикнути саме до невідомості. Тобто ти ніколи не знаєш, де він може бути цієї хвилини, куди його можуть відправити. Бувають моменти, коли він несподівано збирається на позицію. Наприклад, останнього разу було таке, що він не мав їхати, але потрібно було когось замінити, то він мені подзвонив: «Я збираюся…» – і буквально за пів години він вже їхав на позицію.
Треба просто жити паралельно з цим, не замикатися в собі, не закриватись, щось планувати
Звичайно, найбільший страх – це втратити рідну, кохану людину, яку чекав досить довго. Ми в досить дорослому віці зустрілись. Я особисто чекала на нього все життя. Для нього це теж дуже значимий момент, що я на нього чекаю. Бо в нього нема вже батьків, в нашому місті нема вже нікого близького, тільки друзі.
Для себе просто потрібно прийняти, що є моменти, які від тебе ніяк не залежать, які ти ніяк не можеш змінити і на які ти ніяк не можеш вплинути. Це дуже важко усвідомити, і ти просто переходиш в режим очікування такий лайтовий.
Мені дуже допомогли поради однієї психологині. Натикнулась на них в інтернеті. Поради, що треба просто жити паралельно з цим, не замикатися в собі, не закриватись, що потрібно щось планувати, щось робити. Навіть в ті моменти, коли дуже важко, коли ти чекаєш, коли він на позиції, коли ти розумієш, що там немає зв’язку.
Момент прийняття – треба просто усвідомити, що від тебе нічого не залежить
Бувають моменти, коли дуже складно в плані того, що ти щось робиш, робиш щось на майбутнє, на спільне майбутнє і в цей момент усвідомлюєш: «А нащо я це роблю? Нащо все це взагалі, бо цього майбутнього може і не бути?». Ми якось приводимо до ладу власне житло, що було у чоловіка до війни – я концентруюсь на цьому, дитиною займаюсь, роблю якісь організаційні моменти, пов’язані з чоловіком, наприклад, щось купую, що просить, щось пересилаю.
На таких буденних справах намагаюсь концентруватися. Може, іноді механічно роблю, але все одно все це допомагає. Намагаюсь дуже забити свій день, якийсь такий графік вибудувати, щоб просто не було часу думати про щось погане. Так, звичайно, коли лягаєш спати, то все одно все це крутиться в голові, але це момент прийняття – треба просто усвідомити, що від тебе нічого не залежить.
Що кажуть психологи?
Радіо Свобода розпитало, як підтримати жінок та дівчат, що чекають на коханих з війни, психологиню Анну Єрьоменко. Вона є координаторкою відповідних груп підтримки, які починають працювати у Запоріжжі за ініціативи Спілки ветеранів Запорізької області та громадської організації «Активна громада».
– Що відчувають жінки, які чекають? З якими емоційними станами вони стикаються?
– Стан суму, туги за чоловіком – що бачимось не так, як планувалося. Вкрай рідко хтось виходив заміж з думкою, що ми будемо бачитися раз на місяць, зараз раз на два місяці. Звичайно, коли жінка обирає собі за чоловіка людину такої професії, де вона знає, що він, наприклад, пів року у рейсі, я не буду його бачити, то це ніби усвідомлений вибір. А тут відчуття, що за мене вирішили велику частину мого життя, моїх стосунків.
Другий стан – це невизначеність. Ми дійсно ніколи не знаємо, коли приїде, коли поїде, чи дадуть відпустку, чи зможемо десь перетнутися. Свята – це окрема тема. Коли в календарі є свята, то для багатьох жінок вони не є фактичними: коли приїде чоловік – ось тоді ми відсвяткуємо його день народження, день народження дітей, Новий рік. Тобто в очікуванні того, що моє свято настане тоді, коли чоловік зможе приїхати, а коли зможе приїхати, невідомо.
Стандартна відповідь дружини військовослужбовця: «В мене все добре. Головне, що він живий, здоровий, а це означає, що в мене все добре»
Є ще така велика особливість. Думаю, що можна навіть проблемою назвати, з якою зіткнулась. Багато жінок класних, чудових розуміють, що ніби так мають підтримувати чоловіка, бути в ресурсі, коли приїздить, що б там не сталось. Ми так порівнюємо наші щоденні проблеми, порівняно з тим, що у них на війні, і ми обезцінюємо свої власні проблеми. Вони так само можуть бути зі здоров’ям, на роботі, але, порівнюючи з тим, що там наші чоловіки, думаєш: «Про що я буду тут жалітися? Чого я буду ще свої емоції тут транслювати?».
Дійсно бачу, що багато дівчат, жінок так ніби зачавлюють свої потреби в емоційному плані – не жаліються, не розповідають, що «все добре». Стандартна відповідь дружини військовослужбовця: «В мене все добре. Головне, що він живий, здоровий, а це означає, що в мене все добре». А якщо так трішки копнути глибше, то, звичайно, уже багато очікувань, дуже багато образ. Дуже багато непроговореного і навіть образи на чоловіка.
Життя продовжується, стосунки продовжуються, і ми всі люди, і часто можемо ображати один одного і в повсякденному житті. Звичайно, коли у нас спектр емоцій такий загострений, чоловіки не завжди можуть, перебуваючи у такій непростій ситуації, лагідно якось відповісти, знайти ті потрібні слова. І ті образи, які жінка в собі так накопичує, на жаль, іноді вибухають, інколи це виходить в її такі емоційні стани непрості, психосоматичні розлади.
– Коли потрібно звернути увагу на свій стан?
- Емоційна заморозка – я в принципі мало що відчуваю, я не сильно радію, я не сильно журбу відчуваю, я і не плачу, я і не сміюся.
- Або ж різкий перепад. Коли я сміялась так, що аж до сліз, а далі така журба, що я два дні не могла встати з ліжка.
- Коли роздратування, тобто нема ресурсу сприймати взагалі життя. Хтось наступив на ногу – або в сльози, або в агресію. На дрібнички реагують дуже сильно.
Ось із такими станами вже варто звернутися до психолога, до психотерапевта.
Може бути, що ви просто відчуваєте, що мені мало з ким є про що поговорити. Раніше був чоловік підтримуючою такою опорою, а тепер мені варто з кимось ще поговорити. І є наступний момент, що жінки, які, наприклад, не чекають на свого чоловіка, можливо, не так повно зрозуміють переживання жінки, яка очікує кохану людину з фронту.
Коли ми живемо тільки в очікуванні і тільки так, ніби життям іншої людини, то це дуже сильно виснажує
Тому коли вам хочеться поговорити, коли вам хочеться поплакати, коли вам хочеться покричати, а ви чомусь в собі це все зачавлюєте і не знаходите вихід цим станам перший, другий, третій раз, ось тут якраз важливо звертати увагу на ці моменти, звертатися або до психолога, або до груп підтримки, або знайти той момент, коли звернутися до чоловіка або родичів. Підтримка в цій ситуації є дуже важливою.
– Як жінка, що чекає на коханого з війни, може сама собі допомогти, зняти якісь стресові стани?
– У кожної – в залежності від вподобань, темпераменту – будуть свої способи розслабитися, зняти якісь стресові моменти, але, звичайно, це турбота про свій сон, своє фізичне здоров’я. У когось це буде пробіжка, у когось – зважаючи на те, що вам підходить, і на ваші власні інтереси.
Якщо відчуваєте, що спорту стало 5-6 годин на день, цукерок це вже третя коробка, то значить варто зрозуміти, що саме ви цим закриваєте
Коли ми живемо тільки в очікуванні і тільки так, ніби життям іншої людини, то це дуже сильно виснажує. Від нас мало що залежить, тому треба повертати себе в своє життя. Я люблю читати – я значить читаю, я люблю фільми – я дивлюсь фільми. Тобто повертаємо прямо собі смак життя. Смакуємо його, сприймаємо з різних сфер.
Але тут є інша сторона. Часто жінки, навпаки, впадають у такий стан, коли я буду багато працювати або багато займатись спортом так, ніби вичавлюючи ті емоції, бо коли я на роботі, я не переживаю ось так кожну секунду свого життя чоловіка, тому важливо мати баланс. Ось ці перегини і вичавлювання одних емоцій іншими, можливо, навіть штучними, на це треба теж зважати. Якщо, наприклад, відчуваєте, що спорту стало 5-6 годин на день, цукерок це вже третя коробка, то значить варто зрозуміти, що саме ви цим закриваєте і закриваєте.
Щодо дозування, то є така техніка – ви вимальовуєте коло, де є сегменти вашого життя, де обов’язково мають бути турбота про себе, робота, якась діяльність, сім’я, друзі, відпочинок, духовний розвиток. Якщо ви бачите, що в сегментах все не заповнено, і тільки є сегмент, наприклад, роботи, а ви давно вже ні з ким не спілкувались і собою не займались – це перший дзвіночок для того, щоб перенаправити свою енергію на інші сфери життя.
– Як спілкуватись і підтримувати жінку, яка чекає коханого з війни?
– У нашому суспільстві стає все більше чутливих тем, до яких ми не готові були. Ми вчимося. Суспільство має бути більш толерантним і чуттєвим один до одного. Тому до такої категорії людей, як дружини, дівчата, які чекають, має бути, знаєте, така певна толерантність.
Інколи необов’язково розмовляти про переживання. Важливо, що тебе про це запитали і ти зрозуміла, що не сама
Звичайно, треба дивитися на стан, в якому перебуває жінка. Вона часто маскує свій сум за радістю. Важливо дуже турботливо і коректно, лагідно запитувати, а може, навіть краще не запитувати напряму, як чоловік, бо жінка дійсно може в цей момент не знати, як її чоловік – він, може, їй не дзвонив вже 2-3 дні.
А запитати: «Як ти?» – це буде доречним. І навіть якщо стандартна відповідь: «Все ок. Все добре» – так, як ніби вона прикрилась тією ширмочкою, то запитати: «А чим ти цікавим вчора займалась, позавчора?». І, можливо, якраз це питання спонукає жінку замислитися: «Давно в моєму житті не було нічого цікавого…», і тоді лагідно запропонувати: «Може, ми кудись сходимо?», якщо у вас є щире таке бажання сходити кудись поспілкуватися. Можливо, вона там зможе вам розкритися.
Або ж просто побути поруч. Інколи необов’язково розмовляти про переживання. Важливо, що тебе про це запитали і ти зрозуміла, що не сама; хтось дійсно щиро питає, як я.
Чоловіки, коли приходять у відпустку, у відрядження або просто телефонують, вони на нас певним чином опираються. Опора має бути сильною
В розрізі підтримуючих груп завжди перше питання: «Дівчата, як ви?», «Як ви тиждень прожили?», бо зустрічі зазвичай раз на тиждень відбуваються. Коли тебе там запитують: «А як ти?», то проходять такі метаморфози, що спочатку дівчата перші дві-три зустрічі починають говорити: «От чоловік…», «Чоловік не дзвонив», ніби перенаправляючи в розріз тільки «я і чоловік», а потім вони починають говорити більше про себе: «Я сьогодні зварила щось таке смачненьке собі на сніданок», «А я прочитала нову книжку». Такі питання повертають жінку до себе, до своїх почуттів і своїх зацікавленостей.
– Щоб хотіли порадити, сказати жінкам, які чекають на коханих з фронту?
– Хочу побажати сил, бути в ресурсі для ось цього очікування, а ресурс треба брати. Перше і найголовніше – це піклування про себе. Тому що чоловіки, коли приходять у відпустку, у відрядження або просто телефонують, вони на нас певним чином опираються. Опора має бути сильною. Але в той же час не забувати бути і слабкою з розумінням того, що ми не є суперменами, ми – живі люди, і в цьому наша сила.
Ми маємо бути живими, сильними, гнучкими. Це має поєднуватися, і цьому треба і можна вчитися, не забуваючи про себе, розвиваючи себе, звертаючись про допомогу. І це не соромно, і, навпаки, дуже правильно. Знаходити підтримку одна в одної тому, що дуже важливо перебувати і в колі таких, скажімо, однодумців, де можна розмістити свої емоції.
Шукати підтримку і допомогу від своїх близьких, які, можливо, проживають з вами, можливо, перебувають десь за кордоном, але так само ви підтримуєте контакт, зв'язок. І розвиватися. Так, ніби війна поставила нас всіх на паузу, але наше життя продовжується, і вже два роки повномасштабної війни, і насправді ми розуміємо, що треба адаптуватися. Як би це дивно не звучало, але адаптація і розвиток зроблять свою справу, і ми точно пройдемо цей шлях, що теж є частиною нашого життя.
Куди жінки, які чекають на коханих з війни, можуть звернутися за психологічною підтримкою:
Гарячі лінії
Телефонна лінія «Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців»: 0 800 332 720 (в Україні), +380 67 130 32 73, +48226022512 (з Польщі); Telegram: @pidtrymkainua. Графік роботи лінії: 10:00-20:00 щоденно.
Національна лінія підтримки для воїнів, їхніх близьких і коханих від Veteran hub: +380 67 348 28 68. Графік роботи лінії: 9:00–21:00 щоденно.
Психологічна підтримка військових та їхніх близьких від кол-центр #ВАРТОЖИТИ: 5522. Графік роботи лінії: 11:00–19:00 з понеділка по п'ятницю, вихідні – субота, неділя, державні свята.
«Гаряча лінія кризової підтримки» для ветеранів і їхні родин від Українського ветеранського фонду: 0 800 33 20 29. Графік роботи лінії: цілодобово
Групи підтримки
Щотижнева група підтримки ветеранів, їхніх родин від Українського ветеранського фонду. Відбувається онлайн у Zoom щонеділі.
Групи підтримки дружин та матерів від «Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців». Проходять онлайн у Zoom раз на тиждень.
Групи підтримки для дівчат, які чекають, від Veteran hub. Діють онлайн, а також офлайн у Києві та Вінниці.
Проєкт підтримки жінок із родин військовослужбовців «Плюс-Плюс» від «Гончаренко центр».
Групи підтримки для дівчат та дружин, що чекають своїх коханих з війни, від Спілка ветеранів Запорізької області та ГО «Активна громада».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
Форум