До сторічного ювілею церкви на початку 20-го століття тут провели капітальний ремонт. Виявилось: перший і останній в історії споруди. Радянська влада з пам’яткою не церемонилась: її переобладнали під майстерні та клуб, певний час тут навіть тримали коней.
Двері будівлі як сакральної споруди, як це не парадоксально, відчинились за часів німецької окупації. А у 1970-ті від знесення радянською владою храм урятував тодішній парох: вблагав чиновників не поспішати з висотками, що мали постати на місці святині.
За часів незалежності у храмі розпочали реконструкцію. Минуло понад 10 років, а роботи все тривають.
Наразі стіни будівлі з розписом, датованим 19-м століттям, запліснявіли і вкрились тріщинами, фундамент гниє через підтоплення. Щовесни вода піднімається більш як на півметра.
Коштів не мають ні церква, ні місто
Нехитра система водопониження, яку парох церкви облаштував власними силами, не рятує. Коштів на серйозний проект немає, каже отець Анатолій: «Роботи понад 10 років я роблю сам, власними силами».
У Дніпропетровській міській раді про проблеми з руйнацією церкви знають. Однак кажуть: поки вдіяти нічого не можуть. Сакральні споруди з міського бюджету не фінансуються. З проектом водопониження допомогти б раді, але це теж кошти, каже фахівець головного управління будівництва та архітектури міськради Олександр Бердик: «Можна зробити дренажну систему. Можна зробити так, щоб волога не піднімалася вище від фундаменту і не сягала стін. Технічних засобів наразі достатньо. Бракує тільки коштів».
У міськраді підрахували: дренажні роботи коштуватимуть дорого. Це сотні тисяч гривень. Зібрати з парафіян, кажуть у храмі, такі суми неможливо. Грошовиті люди з цього «спального» житлового масиву невеличку церкву, загублену в бетонних хащах багатоповерхівок, не відвідують. Та й меценатів більше приваблюють великі собори у центрі міста.