Кращого місця за Коломию для фестивалю писанки не знайти, адже тут знаходиться єдиний у світі Музей Писанки. Дивно, що ідея його проведення не виникла раніше.
«Великдень недалечко, І ось тобі яєчко. Його ти розфарбуй І мамі подаруй».
Семирічна Іванка на свято приїхала з мамою, бабцею і тетою з гуцульського села Прокурава. На їхньому столику яких лиш писанок нема. Вона ж поки що вміє робити галунки.
«Беру яєчко, потому малюю крапочки, потому фарбую і потому обпалюю».
Робити писанки, кажуть жінки, то справа нелегка і відповідальна.
«Ніколи не можна нічого поганого думати, як пишеться писанку, бо це оберіг, це щось святе».
Щоб не переривалася нитка традицій
На площі перед музеєм писанки показували і продавали, а на майстер-класах діти писанки робили. Їх приїхало майже сто з усіх районів. 15-ий раз беруть участь у такому святі члени гуртка писанкарства і килимарства Іллінецької школи Снятинського району, яким керує Марія Павлюк.
«Ми розписуєм писанки, робимо драпанки, писанки з бісеру, писанки-обереги, так як роблять обереги на мітлах і підковах, писанки-мальованки – обкачуєм яйце в манці, а потім його розписуєм акварельними фарбами».
11-класниця Надя Стадник з Коломиї вперше на такий конкурс поїхала в другому класі, а тепер закінчує школу.
«Це перейшло від бабусі до мами, і мамуся вже нам передала».
Писанка як аполітичний метод української політики
Були часи, коли в Галичині писанки, як і все, пов’язане з церквою та народними звичаями, ледь не заборонялося. А це не просто традиційна річ у великодньому кошику чи витвір мистецтва. В ній закладена певна інформація від минулих поколінь нам, і її ще треба розшифровувати, науково досліджувати, а насамперед відроджувати. Так каже директор музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, заслужений працівник культури Ярослава Ткачук.
«Через писанку аполітичними методами можна робити величезну українську політику задля тих українців, які прийдуть після нас, яких ми повинні ще народити і виховати. Щоб не забували, хто ми є, бо дерево без коріння – це колода, а народ без коріння – це натовп».
А чого лиш не було на виставці декоративно-ужиткового мистецтва. Трохи купували, більше дивилися і хвалили. Майстри зізнаються, що надто великого заробітку від того нема, але без того вже не можуть.
«Великдень недалечко, І ось тобі яєчко. Його ти розфарбуй І мамі подаруй».
Семирічна Іванка на свято приїхала з мамою, бабцею і тетою з гуцульського села Прокурава. На їхньому столику яких лиш писанок нема. Вона ж поки що вміє робити галунки.
«Беру яєчко, потому малюю крапочки, потому фарбую і потому обпалюю».
Робити писанки, кажуть жінки, то справа нелегка і відповідальна.
«Ніколи не можна нічого поганого думати, як пишеться писанку, бо це оберіг, це щось святе».
Щоб не переривалася нитка традицій
На площі перед музеєм писанки показували і продавали, а на майстер-класах діти писанки робили. Їх приїхало майже сто з усіх районів. 15-ий раз беруть участь у такому святі члени гуртка писанкарства і килимарства Іллінецької школи Снятинського району, яким керує Марія Павлюк.
«Ми розписуєм писанки, робимо драпанки, писанки з бісеру, писанки-обереги, так як роблять обереги на мітлах і підковах, писанки-мальованки – обкачуєм яйце в манці, а потім його розписуєм акварельними фарбами».
11-класниця Надя Стадник з Коломиї вперше на такий конкурс поїхала в другому класі, а тепер закінчує школу.
«Це перейшло від бабусі до мами, і мамуся вже нам передала».
Писанка як аполітичний метод української політики
Були часи, коли в Галичині писанки, як і все, пов’язане з церквою та народними звичаями, ледь не заборонялося. А це не просто традиційна річ у великодньому кошику чи витвір мистецтва. В ній закладена певна інформація від минулих поколінь нам, і її ще треба розшифровувати, науково досліджувати, а насамперед відроджувати. Так каже директор музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, заслужений працівник культури Ярослава Ткачук.
«Через писанку аполітичними методами можна робити величезну українську політику задля тих українців, які прийдуть після нас, яких ми повинні ще народити і виховати. Щоб не забували, хто ми є, бо дерево без коріння – це колода, а народ без коріння – це натовп».
А чого лиш не було на виставці декоративно-ужиткового мистецтва. Трохи купували, більше дивилися і хвалили. Майстри зізнаються, що надто великого заробітку від того нема, але без того вже не можуть.