Р.С: Пані Обухова, як зазвичай відбувається пошукова робота?
Л.О.: Наша робота полягає в тому, щоб допомагати громадянам розшукати людей, а вже механізми які – через архівні установи, через будь-які установи, організації, що можуть сприяти в розшуку.
Р.С.: Скільки Ви особисто знайшли людей?
Л.О.: Ви знаєте, я не дуже рахувала, та мені здається, близько семи тисяч родин я возз’єднала за майже 16 років своєї роботи в Червоному Хресті.
Р.С.: Вам, напевно, дорогий кожен випадок, але чи можете ви пригадати якийсь один, який ви особливо запам’ятали?
Л.О.: Дійсно, кожен випадок – він унікальний, бо це долі людей, долі родин. Але я особисто пригадую, коли мені пощастило возз’єднати родину тут, в Україні. Дві сестри були розлучені під час Другої світової війни і зустрілися майже через 60 років. Одна з сестер була вивезена на примусові роботи до Австрії. І завдяки нашій службі вона приїхала сюди, в Україну разом із чоловіком. Всі разом ми поїхали до Івано-Франківської області, і там стали свідками просто неймовірної зустрічі двох сестер. Знаєте, вони навіть не могли висловити свої почуття, просто стояли, мовчки обнімалися і плакали.
Р.С.: Що найскладніше у вашій професії?
Л.О.: Найскладніше, мабуть, те, що кожна людина сподівається на позитивний результат пошуків, але ми знаємо, що на жаль, не всі архіви збереглися, і коли ми змушені давати негативну відповідь – це найболючіше.
Р.С.: А чому розшуком займаються саме жінки, адже серед співробітників Служби розшуку немає чоловіків?
Л.О.: Ця робота дуже копітка, тут треба мати багато терплячості. Бо інколи здається, що все начебто зробив по справі, і можна її закривати, але рука не піднімається. І тільки жінки, мають, напевно, дуже багато терпіння.
Л.О.: Наша робота полягає в тому, щоб допомагати громадянам розшукати людей, а вже механізми які – через архівні установи, через будь-які установи, організації, що можуть сприяти в розшуку.
Р.С.: Скільки Ви особисто знайшли людей?
Л.О.: Ви знаєте, я не дуже рахувала, та мені здається, близько семи тисяч родин я возз’єднала за майже 16 років своєї роботи в Червоному Хресті.
Р.С.: Вам, напевно, дорогий кожен випадок, але чи можете ви пригадати якийсь один, який ви особливо запам’ятали?
Л.О.: Дійсно, кожен випадок – він унікальний, бо це долі людей, долі родин. Але я особисто пригадую, коли мені пощастило возз’єднати родину тут, в Україні. Дві сестри були розлучені під час Другої світової війни і зустрілися майже через 60 років. Одна з сестер була вивезена на примусові роботи до Австрії. І завдяки нашій службі вона приїхала сюди, в Україну разом із чоловіком. Всі разом ми поїхали до Івано-Франківської області, і там стали свідками просто неймовірної зустрічі двох сестер. Знаєте, вони навіть не могли висловити свої почуття, просто стояли, мовчки обнімалися і плакали.
Р.С.: Що найскладніше у вашій професії?
Л.О.: Найскладніше, мабуть, те, що кожна людина сподівається на позитивний результат пошуків, але ми знаємо, що на жаль, не всі архіви збереглися, і коли ми змушені давати негативну відповідь – це найболючіше.
Р.С.: А чому розшуком займаються саме жінки, адже серед співробітників Служби розшуку немає чоловіків?
Л.О.: Ця робота дуже копітка, тут треба мати багато терплячості. Бо інколи здається, що все начебто зробив по справі, і можна її закривати, але рука не піднімається. І тільки жінки, мають, напевно, дуже багато терпіння.