Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 16:22

Верховна Рада як жертва боротьби за владу


Український політикум, схоже, останнім часом жити не може без напруженої боротьби всередині самого себе. І далеко не завжди боротьби ідейної – з цим, не дуже склалося. Головне питання, яке стоїть у всіх тих різноманітних бойовиськах, що їх майже щоденно спостерігають на телеекранах мільйони виборців – це питання про владу. Бажано, владу без обмежень і застережень.

Якщо узимку 2007-2008 року основна боротьба за владу точилася між новосформованою урядовою коаліцією та парламентською опозицією, яка ще недавно була владною, то з весни найбільшого градусу набула боротьба всередині самого владного табору: між структурами і політичними силами, які підтримують президента Віктора Ющенка, й державними інституціями і політичними партіями, які контролюються прихильниками прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Ситуація, абсурдна як на нормальну країну: номінально ці два державних лідери і їхні симпатики належать до одного політичного табору, реально ж вони перебувають у стані «холодної війни», яка чергується зі спалахами вельми гарячих публічних конфліктів.

Зрозуміло, що така боротьба неминуче відбивається на роботі державних інституцій усіх рівнів, істотно знижуючи її ефективність. І чи не найкраще це можна простежити на прикладі Верховної Ради України – єдиного законодавчого і вищого представницького органу держави.

Весняний парламент: підсумки роботи

Виконання функцій, покладених Конституцією на Верховну Раду (їх стислий перелік займе десятки рядків), вимагає чіткої, ритмічної, добре організованої роботи парламенту. Це, власне, апріорна істина, яку не треба доводити. Але так само апріорним за українських обставин є твердження, що періодів такої роботи за весь час існування ВР було не так і багато. Принаймні, парламент чинного VI скликання так ще не працював жодного тижня.

Якщо хтось сумнівається у цій тезі, досить поглянути на підсумки роботи ВР за весну 2008 року (http://portal.rada.gov.ua/). Цифри, які характеризують ці результати, говорять самі за себе.

Український парламент має три форми діяльності: пленарні засідання, робота в комітетах (26 комітетів та 5 спеціальних і тимчасових комісії) і робота на місцях з виборцями. Зазвичай календарний місяць розбитий так: два тижні – пленарні засідання, тиждень – виїзд до виборців, тиждень – робота в комітетах і комісіях. Відстежити, чи працювали депутати з електоратом і чи всі збиралися на засідання комітетів – завдання майже неможливе. А от пленарні засідання, на яких точаться публічні дебати й ухвалюються законодавчі акти, надаються до обліку значно легше. Отже: у березні було шість днів пленарних засідань (заплановано вісім); у квітні – дев’ять (стільки ж і заплановано); у травні – сім (заплановано вісім). Загалом проведено 22 дні пленарних засідань із запланованих 25. Начебто нічого жахливого, але варто згадати, що частина із цих днів – це короткі за часом засідання, на яких не ухвалювалося нічого чи, в кращому разі, один-два законодавчих акти. Причина – блокування парламентської трибуни: у березні – Партією регіонів, у травні – БЮТом.

За цей же час проведені одні парламентські слухання (на традиційну тему, яка завжди розглядається ВР у квітні, – на тему постчорнобильських проблем). Інші слухання на цій сесії не заплановані.

Головна сфера парламентської діяльності – це законотворчість. Суб’єктами законодавчої ініціативи є самі народні депутати, Президент України, Кабінет Міністрів. Отож результат у царині законотворчості: за три весняні місяці ухвалено загалом 180 законів та постанов. Іншими словами, на присвячений пленарним засіданням день в середньому припадає 8.2 документи.

Законотворча активність на межі фантастики

На перший погляд, ідеться не про таку вже й погану ефективність роботи ВР. Проте, якщо подивитися уважніше, то побачимо: впродовж весни ухвалено лише 31 закон. З них 13 – це закони про ратифікацію тих чи інших міжнародних угод, які підписала Україна, що зазвичай відбувається майже автоматично. З решти приблизно половина – це закони, пов’язані із вступом України до СОТ, які теж ухвалювалися в напівавтоматичному режимі...

Таким чином, абсолютна більшість документів, ухвалених парламентом – це постанови, в основному – нагально-поточного штибу, скажімо, про обрання та звільнення суддів чи про призначення дочасних місцевих виборів у тих чи інших населених пунктах. Відтак постає закономірне запитання: можливо, справа зовсім не в баталіях між різними політичними силами, які заважають роботі ВР? Можливо, система українського законодавства сьогодні настільки досконала, що не потребує змін у законах чи ухвалення принципово нових законодавчих актів, – і українському парламентові просто немає чого робити?

Але подивімося на інші цифри. Станом на 31.05.08 на опрацюванні у комітетах Верховної Ради перебуває (у цю цифру важко повірити, але вона взята з офіційного сайту ВР) 1256 законопроектів. Більшість із них внесли самі депутати, незначну частину – Кабінет Міністрів. На сьогодні президентських законопроектів, які мають розглядатися як першочергові, у ВР на розгляді немає. Іншими словами, самі парламентарії вважають чинне законодавство недосконалим і засвідчують свою готовність внести до нього істотні зміни, розширити сферу правового регулювання, модернізувати її відповідно до вимог часу. Скажімо, за останній тиждень травня зареєстровані 38 законопроектів. Серед них проект Закону про внесення змін до Закону України «Про державне оборонне замовлення», проект Закону про Уповноваженого Верховної Ради України з прав дитини, проект Закону про легалізацію доходів юридичних та фізичних осіб, проект Закону про внесення змін до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» тощо. Як бачимо, йдеться про цілком реальні проблеми, а не про таку собі імітацію бурхливої законодавчої діяльності; звернення до текстів законопроектів підтверджує цей висновок.

І ще кілька цифр. Лідерами у роботі над законами є Комітет ВР з питань бюджету – у ньому на розгляді 758 законопроектів; Комітет з питань європейської інтеграції – 754 законопроектів; Комітет з питань правової політики – 398 законопроектів (адже один законопроект може перебувати на розгляді одразу у кількох комітетах, до тематики роботи яких він належить).

Серед аутсайдерів – Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією 33 – в числі аутсайдерів. Чи то законодавче забезпечення такої боротьби в Україні на високому рівні і нові закони вже не потрібні, чи то проблеми корупції вже немає, а організована злочинність організовано самоліквідувалася, незрозуміло. Проте і 33 законопроекти – це немало. Особливо, якщо врахувати, що до кінця поточної сесії ВР заплановані два тижні роботи в комітетах і фракціях, і лише 12 днів пленарних засідань...

Парламентарії як заручники своїх вождів

Що ж виходить? Воістину величезна кількість розроблених депутатами законопроектів засвідчує їхнє прагнення (принаймні, прагнення більшої частини депутатського корпусу) виконувати свої конституційні обов’язки; і якщо навіть третина цих законопроектів буде відхилена на рівні комітетів (що є цілком нормально для законодавчої роботи), то решти вистачить ВР щонайменше на рік наднапруженої діяльності. Тим часом на тому рівні, на якому український парламент працював навесні 2008 року, розгляд тільки вже зареєстрованих законопроектів розтягнеться до кінця каденції чинної ВР, а частина проектів перейде у спадок наступному депутатському скликанню. Навряд чи це додасть харизми українському парламентаризмові, до якого ставлення суспільства і без того останнім часом украй критичне.

Видається, провідні політики і політичні сили України (як ті, що формально входять до владної коаліції, так й опозиційні) грають у дуже небезпечну гру, зробивши заручником своїх амбіцій парламент. Бо хіба здатен неефективний парламент ухвалювати ефективні закони? І до чого можна доборотися, коли боротьба за владу ведеться значною мірою у правовому вакуумі?
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG