«Голосувати «так» за Лісабонську угоду — все одно що індикові голосувати за Різдво, під час якого його з’їдять!» – подібними закликами ірландські опозиціонери нового європейського закону намагаються переконати співвітчизників заблокувати його ратифікацію.
На сьогодні вже 15 країн Євросоюзу висловили свою підтримку угоді, що мала б надати спільноті нової форми та більшого значення на світовій арені. Проте, ірландці, що становлять лише 1 відсоток всього населення ЄС, можуть зупинити процес його ратифікації. Причина в тому, що основний закон мусить бути ухвалений всіма, без винятку, країнами Європейського Союзу.
Як висловився на місцевому телебаченні один із бельгійських політиків, Ірландія поводить себе, як розбещене дитя Європи.
А голова французького МЗС Бернар Кушнер навіть звинуватив ірландців у невдячності, заявивши: «Буде дуже шкода, коли ми не зможемо покластися на ірландців, котрі самі не раз покладалися на гроші Євросоюзу».
Чия агітація більш переконлива?
Головною силою, що виступає проти ухвалення Лісабонської угоди, є націоналістична партія «Шин Фейн». Її опоненти на чолі з новим прем’єр-міністром Брайаном Коуеном намагаються переконати співвітчизників, вказуючи на те, що у документі якраз враховано всі побажання ірландців.
«Цей документ великою мірою підготовлений за участі Ірландії. 95 відстотків робіт із трансформації проекту конституції у проект Лісабонської угоди було здійснено саме у період головування Ірландії в ЄС. Тоді ж були проведені всі процедури її ухвалення», – заявив прем’єр-міністр, звертаючись до своїх співвітчизників.
Сам текст Лісабонської угоди написаний на 350 сторінках, тому мало ймовірно, що велика кількість ірландців її прочитала. А це, в свою чергу, грає на руку тим, хто виступає проти. Як результат, доходило до того, що прибічники партії «Шин Фейн», за словами прем’єра Коуена, ходили по домівках і говорили, що, мовляв, у разі ухвалення закону, молоді ірландці підуть служити до європейського війська. Що, насправді, неможливе.
Старший аналітик брюссельського Центру досліджень європейської політики Марко Інчерті зауважує, що попри все, у деяких країнах ЄС є політики, що приховано сподіваються на провал ірландської ратифікації Лісабонської угоди. Адже в разі негативних результатів референдуму стане нагальним створення нових методів ухвалення рішень на рівні євроінституцій. Наприклад, у вузькому колі представників членів європейського клубу.
У будь-якому разі, доля угоди має визначитися завтра, і все залежатиме від ступеня довіри ірландців агітаціям проєвропейського чи пронаціоналістичного табору. У разі неухвалення Лісабонської угоди Євросоюзові загрожує законодавчий параліч, що вже спостерігався тут після французько-нідерландської відмови від проекту євроконституції три роки тому.
