Доступність посилання

ТОП новини
15 листопада 2019, Київ 17:53

Ліберально-капіталістичний соціалізм від Партії регіонів


Київ – Ви знаєте, що Віктор Янукович-молодший, так само, як і Сергій Ківалов, – переконані соціалісти європейського ґатунку, тоді як їхні однопартійці Борис Колесников та Сергій Клюєв ставлять на перше місце в політиці побудову в Україні національної держави і розвиток української нації? А ще один народний депутат від Партії регіонів Сергій Головатий вірить лише в ліберальні ідеї?

Не знаєте і не вірите в те, що в межах однієї партії можуть сусідити політики з такими різними ідейними вподобаннями? Зайдіть на сайт Парламентської Асамблеї Ради Європи – і ви самі переконаєтеся в істинності цієї інформації.

Як відомо, в ПАРЄ беруть участь члени парламентів держав-членів організації пропорційно до чисельності депутатських фракцій у національних парламентах.

Зазвичай ці депутати розходяться по п’яти політичних групах, які діють у цій міжнародній структурі: Об’єднані ліві (простіше кажучи, комуністи), Соціалісти (це ті, хто сповідує демократичний соціалізм), Європейські демократи (за ідейними настановами – неоконсерватори), Європейська народна партія (правоцентристи-солідаристи), Ліберально-демократичний альянс (ліберали в більш-менш «чистому» вигляді).

Є, звичайно, й ті, хто не знайшов собі депутатську групу до вподоби, але їх тільки двадцятеро (для порівняння: у групі Європейської народної партії – 203 репрезентанти національних парламентів).

Так от, представники Верховної Ради України дружно вписалися у політичні групи ПАРЄ відповідно до ідеології тих депутатських фракцій, до яких вони належать на Батьківщині: комуністи до лівих, БЮТівці та НУНСівці (за одним винятком – Романа Зварича, котрий, мабуть, ніяк не може забути американські ідеологічні моделі і тому ні до кого не пристає) – до європейських «народників», Володимир Литвин, котрий представляє весь свій блок, – ані до тих, ані до сих, як і в Україні.

І тільки Партія регіонів виявилася розкиданою аж по трьох політичних групах. Причому політичних групах із дуже різною ідеологією.

А це не дрібничка. Це дуже серйозний симптом реального стану цієї, здавалося б, потужної партії, яка впродовж останнього п’ятиліття претендує на провідне становище в українському політикумі.

Ідеологія – це не красива обгортка, а інструмент мобілізації мас

А тепер – кілька майже абеткових тез. Отже: кожна справжня політична партія має свою ідеологію. Ця ідеологія відбиває інтереси певних груп виборців й акумулює їхні надії та сподівання на рівні концептуальних формул, гасел і програм діяльності.

І хоча ідеологія – це не зібрання наукових теорій, вона все ж мусить бути достатньо чіткою і визначеною. Адже її головне призначення – мобілізувати прихильників партії, об’єднати їх навколо тих чи інших політичних цілей.

Дослідники вважають, що мобілізаційна функція – чи не головна в ідеології; якщо виборців об’єднує не ідеологія, то йдеться про об’єднання на засадах клієнтизму: голоси в обмін на блага.

За минулі століття вироблений цілій спектр ідеологій: від нацизму та більшовизму до еколібералізму та політичного фемінізму. Отож, власне, вигадувати щось абсолютно нове, чи то пак конструювати свого ідеологічного велосипеда, українським партіям не випадає. Бо ж навіть, здавалося б, суто українська ідеологія націонал-демократії має чимало своїх прототипів, причому ефективних, вироблених у різних країнах, які вели активну боротьбу за визволення і будували національні держави – список чималий, від Ірландії до Індії.

Іншими словами, йдеться тільки про певні модифікації загальних ідеологічних конструкцій відповідно до української реальності. І хоча Україна має істотну специфіку, як на європейські обшири (бо ж на початку ХХІ століття не так багато залишилося тут країн, які б суміщали постколоніальну та посттоталітарну специфіку), але на загал особливих проблем тут бути не повинно: слід тільки ретельно вивчити і зарубіжний, і власне український досвід розбудови партійної ідеології та вести активну ідеологічну роботу з виборцями.

Власне, останнім часом, скажімо, той же Блок Юлії Тимошенко вів активний пошук своєї ідеологічної визначеності, схиляючись то до лівоцентризму, то до неолібералізму, – але врешті-решт його лідери спинилися на українській версії християнського солідаризму.

Чи буде ця ідеологія в Україні настільки ж ефективною, як у повоєнній Західній Німеччині? Очевидно, реальні шанси на це існують, якщо тільки лідери БЮТ не на словах, а на ділі дотримуватимуться проголошених ними самими ідеологічних настанов.

Та повернімося до Партії регіонів, депутати-представники якої у ПАРЄ розбрелися по трьох політичних групах. Якщо, очевидно, знайдуться охочі повірити у ліберальні настанови Сергія Головатого (принаймні, про свій лібералізм він говорить упродовж тривалого часу), то як бути з Януковичем-молодшим і Ківаловим? Чи хтось побачить у них українські віддзеркалення Улофа Пальме та Віллі Брандта?

Власне, й із тими, хто вписався до групи Європейських демократів, не так просто. Адже до цієї групи входять, скажімо, депутати від польської партії «Право і справедливість». Чи спроможні Клюєв і Колесников захищати національні інтереси українців так само полум’яно, як лідери «ПіС» брати-близнюки Качинські постійно роблять це стосовно поляків?

Політичний клієнтизм – це завжди продажність

Як відомо, офіційною ідеологією Партії регіонів визначено «новий центризм». Очевидно, реалізуючи цю ідеологію, чолівка партії (а у ПАРЄ її представляють не останні люди) одночасно виступає і ліво-, і правоцентристами, паралельно будує демократичний соціалізм і розвиває ринковий лібералізм, а ще – і поборює націоналізм, й обстоює його.

Якби йшлося про людину, яка б щиро обстоювала такий букет ідеологій, можна було б сміливо діагностувати тяжку шизофренію. Якби йшлося про політичну партію цивілізованої країни, не менш сміливо можна було б констатувати, що такої партії немає і бути не може; строк її життя – до перших виборів.

Але не даремно Леонід Кравчук охарактеризував українські реалії словами «маємо те, що маємо». Партія регіонів якимось дивом існує вже досить тривалий час і завойовує численні голоси виборців, які, схоже, зважають не на наявність чи відсутність ідеології, яка б змальовувала перспективи країни, не на раціональність партійної програми і послідовність дій партійної еліти, а тільки на те, що йдеться про «своїх хлопців».

Принцип «голоси в обмін на блага» діє. Не таємниця, що десь близько чверті українських виборців вважає, скажімо, що кримінальне минуле не є ґанджем для народного обранця, тільки б він ділився із своїм електоратом часткою вкраденого. Бо цей сегмент електорату, просто за класикою, вважає: якось та воно буде, ще ніколи не було, щоб воно якось то не було.

Іншими словами, поведінка представників Партії регіонів у ПАРЄ наочно засвідчує: йдеться не реальну політичну партію, а про такий собі електоральний проект, призначений для завоювання голосів виборців усередині країни і лояльного ставлення з боку європейців поза нею.

Щодо певної частини виборців такий проект, як бачимо, спрацьовує. Та чи не загрожує поширення клієнтистського принципу в політиці руйнацією самих засад національного політичного життя?

(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG