Доступність посилання

15 Грудень 2018, Київ 17:40

Хто ж насправді є русофобом?


Київ – Якщо взяти до рук московські видання чи зайти на інтернет-сайти, то в більшості з них легко знайти численні інвективи на адресу української влади та національно-демократичних політичних сил – мовляв, ті насаджують в Україні розгнуздану русофобію. Особливо охоче кидає такі звинувачення МЗС Росії – чи не кожен крок України зі ствердження національних цінностей на внутрішній і міжнародній арені оголошується русофобським – часом без використання цього терміну, але з неодмінним посиланням на «антиросійські дії».

Подібних видань та заяв вистачає і в Україні. ЗМІ та політики певного ґатунку записують до числа русофобів ледь не кожного, хто насмілюється сказати критичні слова щодо «братнього» втручання Російсько-Радянської імперії до українських чи грузинських справ – у минулому чи в сьогоденні. Під цим оглядом й ушанування борців за незалежність України часів Другої світової війни – це теж, виявляється, русофобія.

Тести на русофобію реальну й уявну

Свого часу активізувалися борці з «русофобією» в Україні та в Росії з нагоди 350-ліття Переяславської ради; тепер те ж саме робиться у зв’язку із 300-літтям Полтавської битки. Логіка цих «борців» вражає: мовляв, багато українців сприймають перемогу росіян під Полтавою позитивно, отже, треба її відзначати (чи означає це, що схвальне ставлення до наркотиків і проституції певного числа українців повинно мати наслідком легалізацію цих речей?). Але справа не тільки в логіці. Справа в тому: а що таке русофобія?

Візьмімо конкретний приклад, не пов’язаний напряму з українцями. Є такий народ – кримські татари. 1944 року комуністична влада СРСР провела депортацію кримських татар, під час якої загинуло до половини цього народу, і заселила Крим переважно росіянами. Запитання: чи було це актом геноциду? Безсумнівно, було. Хто здійснював цей акт? Влада «союзу непорушного», який «навіки був згуртований Великою Руссю», де російський народ мав статус «першого серед рівних». А у компартії та її керівництві більшість становили росіяни (сам Сталін говорив про себе: «ми, росіяни»). То чи повинна сучасна Росія, за прикладом Німеччини, котра покаялася за вчинений нацистами Голокост, просити пробачення у кримських татар і матеріально відшкодувати їм збитки? Бодай не всі, а тільки більшу частину, як і належить «першим серед рівних»? Скажіть так, і ви одразу одержите ярлик «русофоба».

А тепер подивімося на «подвиги» російських комуністичних героїв щодо власного народу. Сучасні історики стверджують, що політика комуністів коштувала народам СРСР від 20 до 35 мільйонів загиблих (без воєнних втрат). Розкуркулювання, колективізація, голодомори, депортації, ҐУЛАҐ – список засобів проведення терору та геноциду у комуністів був довгим. Додамо сюди щонайменше 20 мільйонів червоноармійців, покладених «геніальним полководцем Сталіним» під час Другої світової війни; додамо понад 10 мільйонів цивільних жертв війни. І зауважимо: попри те, що основою режиму був саме російський народ, майже третина всього цього страшного списку була етнічними росіянами.

Хто ж після цього русофоб? Той, хто засуджує звірства російських комуністів, чи той, хто їх виправдовує, в тому числі і знищення десятків мільйонів кращих представників російського люду (селян, підприємців, інтелігенції, кадрових військовиків, священиків)? Той, хто є противником тоталітаризму у всіх його різновидах, у тому числі й російського, чи той, хто виправдовує тоталітаризм як засіб «модернізації країни» і «побудови великої держави»?

Монументи і тоталітарні міфи


У московських ЗМІ впродовж останніх років можна було зустріти чимало інвектив на адресу латвійських та естонських «русофобів». Мовляв, зруйнували «бронзового солдата» у Таллінні і кидають за ґрати славних чекістів, чиї груди вкриті орденами, а скроні – сивиною. Цікаво, скільки етнічних росіян знищили ті чекісти, перш, ніж дорватися до Балтійських країн? І чи відповідає російським традиціям поховання не те, що героїв, а просто людей на цвинтарі у центрі міста, фактично на тролейбусній зупинці, навколо «бронзового солдата»? І знов-таки – хто ж тут русофоб?

І ще про пам’ятники. Повсюдно по Росії, а також по Східній і Південній Україні стоять монументи Леніну, Дзержинському, Кірову, Свердлову, Петровському, Брежнєву та іншим тоталітарним лідерам. Щойно минуло 80-ліття від початку нічим не обмеженого «червоного терору», який проголосили Свердлов, Дзержинський і Петровський і який забрав життя десятків тисяч кращих російських інтелігентів, не кажучи вже про сотні тисяч представників інших соціальних груп. Але чомусь наявність цих пам’ятників русофобією не вважається...

А відтак і поставимо запитання: головний пам’ятник комуністичної і «суверенно-демократичної» Росії на головній площі цієї країни, тобто мумія творця першої у світі тоталітарної держави, людини, у котрої очно вчився Муссоліні і заочно – Гітлер з Пол Потом, – це як, прояв русофобії чи ні? Володимир Ульянов-Ленін чесно говорив, що готовий покласти в ім’я світової революції 9/10 росіян – і в Росії його люблять. Адольф Гітлер в ім’я світового панування готовий був пожертвувати 9/10 німців – і в Німеччині його ненавидять. То хто у типологічно подібній ситуації поводиться адекватно?

Історія розставляє крапки над «і»

Тепер повернімося до ювілеїв Переяславської ради та Полтавської битви. Якщо розібратися, то саме прихильники «старого» і «нового» Переяслава є найбільшими русофобами, хоча того не усвідомлюють. Адже саме після Переяславської ради Московщина, замість розвитку шляхом розбудови інституцій станової монархії з поступовою еволюцією в бік конституціоналізму, замість поетапної економічної, політичної і культурної інтеграції з Європою, замість розвитку товарно-грошових стосунків, стає зовсім на інший шлях – той, на який вона остаточно стала за часів Петра І. Якраз після «попленения Малой Руси» (як писав тогочасний московський літописець) в Московському царстві перестають скликатися Земські собори – органи представництва і консолідації ледь наміченої політичної нації, до яких входили бояри, вище духовенство, вище чиновництво, вибрані представники від регіонального дворянства та заможних городян. Так само після цього відбувається церковний розкол, унаслідок якого Церква де-факто (а за Петра І – і де-юре) стає ідеологічним органом держави. Значно посилюється кріпосне гноблення, а товарно-грошові стосунки знову (як і за Івана Лютого) відступають на задній план перед силою позаекономічного примусу й експлуатації. Збройна конфронтація з Європою (якої перед тим Московщина кілька десятиліть поспіль намагалася уникнути) стає правилом кремлівської політики.

І тут не повинні вводити в оману спроби запозичення європейських технологій Москвою, що стали постійними саме після Переяслава: йшлося про технології військові, промислові, наукові, але не про громадсько-політичні. Власне, Переяславська рада і Березневі статті стали таким собі тестом на здатність Московщини до європейського типу політичних стосунків; проте спокуса тактичних вигод виявилася більшою за перспективу просування країни до тодішніх норм правової держави. Саме після Переяслава Московська держава починає набувати вигляду такої колоніальної імперії, яка все більше виступає реакційною силою всеєвропейського масштабу, що нищить економіку, культуру й політико-правові традиції більш розвинених народів – разом із носіями цих традицій.

Іншими словами, без Переяслава та загарбання України Росія мала б значно більші шанси стати «нормальною» розвиненою національною державою; захоплення ж України у минулому і спроби такого захоплення зараз продукують у Московщині імперські інтенції, реалізація яких завжди дорого коштує не тільки сусіднім народам, а і самим росіянам. Проте «Переяславський синдром» продовжує негативно впливати на сучасну Російську Федерацію, навіюючи їй та її симпатикам за межами держави нові імперські ілюзії.

Ще красномовнішою у цьому плані є Полтавська битва. Свого часу Олександр Солженіцин зазначав, що перемога у ній Російської держави стала великою трагедією для російського народу, оскільки мала наслідком ріст його безправ’я і посилення самодержавства. Може, Солженіцин також був русофобом?

Отож, видається, що реально русофобами є зовсім не ті, хто негативно ставиться до імперсько-тоталітарної спадщини Росії, а ті, хто (бодай і народився етнічними росіянами) вповні ототожнює радянське і російське і не бачить, скільки лиха самій Росії приніс більшовицький тоталітаризм. Якщо потрібна коротка формула, то саме радянофілія=русофобія. А от ті, кого у Москві звично звуть «українськими буржуазними націоналістами», були і залишаються борцями за свободу всіх народів, включно з російським, – за свободу росіян від усіх гнобителів, у тому числі і «своїх» можновладних носіїв імперського безумства.

(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG