Отож не може не викликати цікавості: а як самі росіяни оцінюють нинішній стан своєї країни, яким вони бачать оптимальний політичний та економічний устрій держави?
Стабільність понад свободу
24 вересня у Москві директор знаної дослідницької компанії ВЦИОМ (Всеросійський центр дослідження громадської думки) Валерій Федоров оприлюднив доповідь на тему «Політичні та світоглядні цінності росіян і трансформація партійно-політичної системи країни». Висновки з результатів масштабного загальнонаціонального дослідження, яке лягло в основу цієї доповіді, випливають вельми небуденні, і не завжди вони збігаються із тим, про що говорять самі російські соціологи (втім, останніх зрозуміти можна; чи все сьогодні науковці в Росії, які залежні від державного фінансування, наважуються говорити вголос?)
Отже, за даними опитувань, політичне життя в сучасній Росії «пішло на узбіччя», периферію суспільного інтересу. Росіяни переймаються власними, передусім соціально-економічними проблемами, працюють, відпочивають, учаться, а політикою цікавляться «раз-у-раз, від випадку до випадку», – та і то менше, ніж половина населення країни, в основному це найбільш освічена і заможна суспільна верства. Тим часом політичне життя, яке не одержує «підживлення знизу», багато в чому йде само собою, у своєрідному безповітряному просторі. Це стосується і суперництва політичних партій на виборах, і роботи виборних органів влади, і процесу оновлення політичних еліт в цілому. Симптоми кризового розвитку ситуації в соціально-економічній сфері, які з’являються час від часу, не знаходять розвитку, не ведуть ані до росту впливу опозиції, ані до загострення політичної дискусії.
На загал, у Росії склалася партійно-політична система з потужним, але ідейно аморфним і керованим політичним центром й ідеологізованими, проте слабкими флангами. Її підтримка населенням базується на негативному ставленні суспільства до опозиції й готовності надати владі «карт-бланш» – «робіть, що хочете, і не заважайте нам робити те, що ми хочемо».
Російська «втеча від свободи»
При цьому відносна більшість росіян вважає своїм політичним пріоритетом ідеї соціальної справедливості (46%), і значно менша кількість – розвиток ринку та демократії (18%) чи російські національні цінності й традиції (15%) – інші респонденти не визначилися або дотримуються інших поглядів. Тож не дивно, вважають дослідники, що практично всі політичні партії Росії в перебігу виборчих кампаній апелюють передусім до популістських ідеологічних настанов, наголошуючи на потребі соціальної справедливості.
Проте не лише соціальна справедливість є пріоритетом для російського виборця. Ще більш знакова відповідь на запитання: «Яким, на вашу думку, має бути характер державної влади в Росії?» Відповідь «Передусім такий, що забезпечує порядок у державі» дали 80% опитаних; «Такий, що в першу чергу забезпечує свободи громадян» – лише 16%; інші (4%) не визначилися. І хоча дослідники намагаються обґрунтувати такі настрої тим, що всі останні роки, мовляв, спостерігається зростання соціального оптимізму, покращення соціального самопочуття більшої частини росіян, стабільність настроїв і сподівань на основі поліпшення добробуту, а тому у концентрації електорату навколо «партії влади» є чимало об’єктивних передумов, все ж є підстави вважати, що перед нами – один із різновидів описаної понад півстоліття тому класиком світової філософської і соціально-психологічної думки Еріхом Фромом «утечі від свободи». На матеріали Німеччини 1930-х Фром переконливо показав, яким чином за умов довготривалої соціально-економічної кризи великі маси населення віддають перевагу стабільності над свободою, мінімальному добробуту над громадянськими правами.
Російські ж автори підкреслюють, що така «втеча від свободи» має причиною те, що більша частина росіян бачить зміни на краще і готова віддячити владі відповідним голосуванням на виборах, навіть багато в чому не поділяючи її курсу, особливо у соціально-економічній сфері. А успішна зовнішня політика, відновлення ролі Росії на міжнародній арені, зростання патріотичних настроїв – усе це оцінюється зі знаком «плюс» росіянами з найрізноманітнішими політичними переконаннями. Проте чи так усе просто?
Видається, така одностайність дуже добре організована за допомогою майже повністю підконтрольних владі ЗМІ, й особливо телебачення. Бо ж насправді хіба сучасна Росія, частка якої у світовій економіці ледь перевищує 2%, може на рівних змагатися з іншими світовими потугами, такими, як США чи ЄС (частка кожної з яких у глобальній економіці близька до чверті), ба, навіть із Бразилією, ВВП якої перевищує російський майже удвічі? І хіба настрої, які культивуються кремлівською владою, не точніше звати «шовіністичними», що наочно засвідчує постійне зростання кількості злочинів на етнічному та расовому ґрунті у Москві та інших великих містах Росії (у малих містах, на думку російських правозахисників, таких злочинів теж вистачає, але вони не стають предметом публічного обговорення, замовчуються)?
Багатопартійна монопартійність
Автори зазначеного дослідження вважають, що в їхній країні сьогодні сформувався ідейно-політичний синтез, який став основою «консенсусної метаідеології» так званої «путінської більшості», що забезпечує суспільно-політичну стабільність. Визначальною рисою цієї метаідеології є орієнтація на владу, що, як написано у доповіді, об’єднує суспільство й реалізує загальнонаціональну суб’єктність, на противагу численним кланам й угрупуванням, які розтягують владу, реалізуючи приватні чи групові інтереси. Чільний ціннісний вектор тут пов’язаний з пріоритетом цінностей «порядку» та «справедливості», це свого роду «ліво-правий» синтез, який поділяється практично всіма групами суспільства.
Сьогодні всі чи майже всі інші суперечності, уявні й реальні, «тонуть» у консенсусній метаідеології і слабо впливають на реальну політичну мотивацію суспільства. Одне слово, Френсіс Фукуяма міг би тішитися, що «закінчення історії», яке він описав два століття тому, знайшло місце у межах окремо взятої держави. Тільки ж от проблема: за Фукуямою, таке «закінчення» має означати повне торжество ліберальної демократії, а у Росії сьогодні торжествує «суверенна демократія». Ідеологи адміністрації Путіна винайшли новітню ідеологію.
У межах цієї «суверенної демократії», як засвідчують дані ВЦИОМ, більшість росіян (57%) бачить в країні лише одну впливову політичну партію – «Єдину Росію», а кожен третій (30%) вважає, що багатопартійність в Росії взагалі не потрібна. Впадає в око, що два роки тому так про «Єдину Росію» говорили тільки 42% росіян, натомість істотно (на 10%) знизилася частка тих, хто вважає політичні партії необхідними російському суспільству (з 48 до 38%). І лише 15% оптимістів вважає, що у Росії сформувалася реальна багатопартійність.
Парадоксально, але факт: існування в Росії багатопартійності найбільш схильні відзначати прибічники ЛДПР Володимира Жириновського (20%), в той час як для прибічників КПРФ характерна думка про те, що, крім «Єдиної Росії», в країні не існує сильних партій (68%). Крім того, симпатики ЛДПР частіше за інших респондентів висловлюють переконаність у необхідності багатопартійної системи, сильних політичних партій (52%). Натомість комуністи і прихильники партії «Єдина Росія» частіше за інших респондентів висловлюють думку про те, що багатопартійної системи в Росії не існує. Одне слово, прихильники Жириновського у сьогоднішній Російській державі є чи не головним носієм ідей політичного плюралізму.
Хоча така ситуація не дивна: за даними ВЦИОМ, частка прихильників партії «Єдина Росія» постійно зростає, причому це характерно для всіх вікових груп російського суспільства. Якщо 2004 року прихильників цієї партії було 46%, то 2008 року – вже 61%. Якщо ця тенденція збережеться, то на наступних виборах до Державної Думи інші партії можуть не пройти...
Отож за минулі 15 років російське суспільство істотно змінилося. На місце неорадянських настроїв та ідеологій прийшли інші. Та чи істотно – не за назвою, а за змістом – вони відрізняються від того, що було раніше, і чи справді відійшла Росія від тоталітаризму, а чи знову наблизилася до нього?
(Київ – Прага)
