Андрій Лимич народився в Сибіру, куди ще в 1940-му році за політичним наклепом заслали його батьків. Андрій закінчив Красноярський медінститут, освоїв голкотерапію у відомого китайського цілителя. Однак притягувала далека Україна. Тож коли з’явився найменший шанс – обмін квартири на українське Дубно – Лимич не вагався.
Невдовзі здібного фахівця запросили до Рівного, де він розпочав серйозне дослідження родоводу – спілкувався з односельцями діда на Вінниччині, працював в архівах і бібліотеках. У столичному державному архіві знайшов згадку про першого на Вінниччині Лимича. Потім з’ясував, що половина всіх українських Лимичів мешкають на Львівщині – на межі Лемківщини і Бойківщини, звідки пізніше розселилися і на Поділля. Там, у львівському селі Лікоть, у 2000-му році Андрій Лимич провів перший з’їзд свого роду. Тоді й виникла ідея привезти на свою історичну прабатьківщину всіх Лимичів.
Хто шукає, той знайде
За десятиліття пошуків Андрій Лимич знайшов своїх родичів в усіх областях України, а ще в Німеччині, Росії, Канаді, Сполучених Штатах, але найбільше – у Хорватії. Ниточки з архівів потяглися до хорватського округу Поліца. За легендою, Поліцу 1000 років тому заснували сини хорватського короля Мирослава, серед яких і Елем, предок Лимичів. Елем означає – «син волхва». А це, пояснює Андрій Лимич, свідчить про те, що цей рід – дуже древній і існує ще з язичницьких часів.
Більше трьохсот українських Лимичів, а також родичі з Росії, Америки та Польщі зібралися цієї осені у Львові, щоб провести з’їзд та відправитися на прабатьківщину. Там вони відвідали кам’яний саркофаг Елема і відкрили музей історії роду, розповідає Андрій Лимич, він відзначає теплий прийом місцевих мешканців і керівництва області і навіть президента Хорватії, «який надіслав нам листа, і патронував увесь наш захід…».
Ось така інтеграція…
У мальовничій Хорватії до Лимичів приєднався і посол України в Хорватії Мар’ян Лубківський, котрий наголосив: історія об’єднання роду – приклад того, як люди заради високої мети можуть об’єднуватися: «Вони приїхали в Хорватію, яка за кілька років стане членом Європейського союзу. Вони принесли сюди свою культуру, а звідси понесуть знання про Хорватію. Ось це і є інтеграція».
Дружина дослідника, рівненська поетеса Ганна Войнарович, цілком поділяє його захоплення: «Його крок зробив єднання двох країн, двох народів. Ми однієї крові, бо відчувається спорідненість душ».
(Рівне – Київ – Прага)
Невдовзі здібного фахівця запросили до Рівного, де він розпочав серйозне дослідження родоводу – спілкувався з односельцями діда на Вінниччині, працював в архівах і бібліотеках. У столичному державному архіві знайшов згадку про першого на Вінниччині Лимича. Потім з’ясував, що половина всіх українських Лимичів мешкають на Львівщині – на межі Лемківщини і Бойківщини, звідки пізніше розселилися і на Поділля. Там, у львівському селі Лікоть, у 2000-му році Андрій Лимич провів перший з’їзд свого роду. Тоді й виникла ідея привезти на свою історичну прабатьківщину всіх Лимичів.
Хто шукає, той знайде
За десятиліття пошуків Андрій Лимич знайшов своїх родичів в усіх областях України, а ще в Німеччині, Росії, Канаді, Сполучених Штатах, але найбільше – у Хорватії. Ниточки з архівів потяглися до хорватського округу Поліца. За легендою, Поліцу 1000 років тому заснували сини хорватського короля Мирослава, серед яких і Елем, предок Лимичів. Елем означає – «син волхва». А це, пояснює Андрій Лимич, свідчить про те, що цей рід – дуже древній і існує ще з язичницьких часів.
Більше трьохсот українських Лимичів, а також родичі з Росії, Америки та Польщі зібралися цієї осені у Львові, щоб провести з’їзд та відправитися на прабатьківщину. Там вони відвідали кам’яний саркофаг Елема і відкрили музей історії роду, розповідає Андрій Лимич, він відзначає теплий прийом місцевих мешканців і керівництва області і навіть президента Хорватії, «який надіслав нам листа, і патронував увесь наш захід…».
Ось така інтеграція…
У мальовничій Хорватії до Лимичів приєднався і посол України в Хорватії Мар’ян Лубківський, котрий наголосив: історія об’єднання роду – приклад того, як люди заради високої мети можуть об’єднуватися: «Вони приїхали в Хорватію, яка за кілька років стане членом Європейського союзу. Вони принесли сюди свою культуру, а звідси понесуть знання про Хорватію. Ось це і є інтеграція».
Дружина дослідника, рівненська поетеса Ганна Войнарович, цілком поділяє його захоплення: «Його крок зробив єднання двох країн, двох народів. Ми однієї крові, бо відчувається спорідненість душ».
(Рівне – Київ – Прага)
