Ще 1989 року очолювана нинішнім лідером Меджлісу кримськотатарського народу, народним депутатом України, а тоді дисидентом і колишнім політв’язнем Мустафою Джемілєвим Організація кримськотатарського національного руху ухвалила рішення підтримати український національно-демократичний рух з його прагненням незалежної і соборної України.
З того часу кримські татари неодноразово відігравали значну роль у становленні української держави, збереженні її цілісності та зміцненні українського суверенітету в Криму. У 1991 році їхні голоси за незалежність України серед 54% загальнокримських були вирішальними. Як і їхня політична воля в часи розгулу кримського сепаратизму і криміналітету 1994-98 років. Щоразу, коли виникала загроза українським інтересам на півострові, Меджліс недвозначно заявляв, що кримськотатарська громада всіма своїми ресурсами, організованністю та єдністю підтримує офіційний Київ. Здебільше саме це охолоджувало гарячі голови як у Криму, так і у близькому закордонні.
Традиційно саме кримськотатарський електорарат давав найбільший виборчий урожай у Криму українським національно-демократичним силам. А під час усіх турів президентських виборів 2004 року у майже 15-відсотковій підтримці кримчан Віктора Ющенка левовою часткою були кримськотатарські голоси.
Втім, після 17 років незалежності України ситуація в Криму радикально міняється. Схоже, офіційному Києву доведеться зіштовхнутися з наслідками розчарування кримських татар і кримськотатарської еліти в його кримській політиці. Чим це загрожує регіону та загалом Україні, можна не говорити, досить лише глянути на сусідню Грузію.
«Міллі Фірка» – останній дзвоник Києву?
Перманентні політичні кризи та все запекліша боротьба за владні повноваження, політизація правоохоронних органів і деградація судової системи не залишають навіть ілюзій щодо того, що офіційний Київ зможе адекватно реагувати на виклики і загрози, що виникають українському суверенітету і громадсько-політичній ситуації в Криму. Останнім попередженням про можливість виникнення серйозних проблем стало звернення групи активістів кримськотатарської громадської організації, що називає себе «Партія Міллі Фірка», до державного керівництва Росії.
Васві Абдураїмов - екс-лідер Міллі Фірка
В одному зі своїх не дуже давніх матеріалів я писав, що «Міллі Фірка» все ніяк не визначиться, з ким вона – з БЮТ чи ФСБ. Схоже, деякі її лідери уже все вирішили. У вересні тодішній лідер «Міллі Фірка», редактор газети «Полуостров» Васві Абдураїмов з групою товаришів передали до Генерального консульства Росії у Сімферополі звернення, в якому закликали Володимира Путіна та його президента Дмитра Мєдвєдєва захистити «малі народи та національні меншини Криму від українського націоналізму».
Досі в автономії не було жодної кримськотатарської організації чи групи проросійського спрямування, якщо не враховувати маргінальну «Кримські татари за союз із Росією», яка складається з однієї особи.
Водночас, після російського вторгнення в Грузію в Криму очікували, що тут активізуються борці «за права російського народу», які звинувачуватимуть українську владу у порушенні цих прав і запрошуватимуть путінських «миротворців» їх захистити. Але ніхто цього не чекав від кримських татар.
І хоча в результаті скандалу, що вибухнув в кримськотатарській громаді, Васві Абдураїмов був змушений подати у відставку з посади очільника «Міллі Фірка», усе ж він залишився головним редактором рупору «партії» газети «Полуостров», яка й далі переконує своїх читачів, що Путін і Мєдвєдєв мають «захистити» кримських татар від України, як «захистили» абхазів та осетинів від Грузії.
У тому ж «Полуостровє», як і ще в кількох кримськотатарських виданнях, уже понад рік триває кампанія під умовною назвою «Нашим братам казанським татарам у Росії ведеться добре, а нам, кримським татарам, в Україні погано». Втім, заперечити закиди у кримськотатарській пресі важко – справді, Путін назвав татар Поволжя «титульною нацією» Росії, справді, казанці мають цілу низку театрів, мовознавчі та культурологічні академічні установи, радіо і телеканали, десятки газет і журналів для дорослих та дітей, сотні шкіл і дошкільних закладів, без проблем зводять мечеті і медресе, за сприяння влади літають у Хадж до Мекки, і, що важливо, глибоко інтегровані до російської влади і допущені до розподілу прибутків від експлуатації природних багатств Татарстану.
Припускаю, що картина в Казані є насправді не настільки оптимістичною, але в результаті цієї кампанії в середовищі кримських татар становище казанців у Росії сприймається майже ідеальним. А що ж у Криму?
Ні землі, ні волі
Мітинг кримських татар (архів, травень 2008 року) Через 20 років після початку масового повернення кримських татар на свою історичну батьківщину до Криму вони і далі залишаються слабко інтегрованими в українське суспільство, досі не реабілітовані і відчувають дискримінацію з боку влади і більшості.
Досі гострою залишається земельна проблема. Кримські татари, які в результаті депортації втратили землі, передані до колгоспів, повернувшись залишилися поза процесами розпаювання сільськогосподарських угідь. Коли ж їм відмовили і у виділенні землі під індивідуальне житло, розпочалися масові самозахоплення, чи, як їх називали репатріанти, «самоповернення» землі, причому, переважно у приморських регіонах.
Тут слід згадати недавню історію: в часи масового повернення на початку 90 років минулого століття кримські татари були не допущені в місця історичного проживання – на Південне узбережжя Криму, до Балаклавського і Судацького регіонів. Без перешкод репатріантів прописували переважно лише у степових, економічно депресивних районах. У депортації переважно міські мешканці, але на батьківщині кримські татари були змушені селитися у сільській місцевості, де не було роботи, а соціальна інфраструктура зруйнована.
Коли ж на початку двохтисячних років почався економічний підйом – туристи повернулися на Південнобережжя, і в курортних регіонах завирувало економічне життя. Все це проходило на тлі безпрецедентного «дерибану» приморської землі, що виросла в ціні до захмарних висот. Саме тоді розпочалася внутрішня кримська міграція репатріантів на морські узбережжя і до Сімферополя.
Кримські татари сподівалися отримати землю ще й як певну компенсацію за втрачене майно під час депортації. Старі татарські будинки в Бахчисараї, Алушті чи Ялті й досі хвилюють душу не одного кримського татарина, до того ж значну частину цих будинків збереглися старі документи.
Ще кілька років тому і лідери Меджлісу, і пересічні кримські татари говорили, що не вимагають повернення відібраного – будинків. землі та рухомого майна. Хочуть лише ділянок для зведення індивідуального житла. Після 5 років безуспішної боротьби за землю тепер все більше кримськотатарських організацій вимагають реституції, а на кожному мітингу тепер обов’язковим є гасло: «Верніть наші будинки і землі!». У Криму вже підростає нове покоління кримських татар, народжених у незалежній Україні, які переконані, що рано чи пізно вкрадені в їхніх дідів будинки і землі вони повернуть.
Беззаконня
Як вважають експерти, зняти більшість гострих питань могли б закони «Про реабілітацію кримськотатарського народу» і «Про статус кримськотатарського народу в Україні». За останні 10 років ці законопроекти кілька разів вносилися до Верховної Ради України, але жодного разу не були проголосовані. Наприкінці вересня Кабінет міністрів затвердив і подав до парламенту законопроект «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». Проте і Меджліс, і опозиційні йому кримськотатарські організації виступили з різкою критикою цього документу і вимогою до уряду відкликати його з Верховної Ради.
За словами керівника Фонду корінних народів Криму Надира Бекирова, урядовий законопроект не тільки не вирішує проблем кримськотатарського народу, але й поглиблює їх. Він називає «неприйнятним» те, що в категорію «депортованих за національною ознакою осіб», потрапляють лише власне ті, кого виселяли 18 травня 1944 року та їхні діти. А от уже внуки, навіть якщо вони народилися у місцях депортації, на цей статум претендувати не можуть.
Справді, влада Української РСР упродовж багатьох років перешкоджала поверненню кримських татар до Криму. Багато з тих, хто намагався повернутися знову, силою були депортовані. Саме тому у місцях депортації, за межами історичної батьківщини народилися і нові покоління депортованих. Чому нинішній український уряд не хоче це визнавати, не зрозуміло.
Перший заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров теж назвав урядовий законопроект «абсолютно порожнім» і висловився за його відкликання з парламенту та переопрацювання за участі фахівців. Політику ж української держави стосовно проблем кримських татар він вважає «подвійною»: з одного боку, держава «до певної міри допомагає облаштуванню» тих, хто повернувся на свою батьківщину, з іншого, не ухвалюються закони, спрямовані на відновлення прав кримськотатарського народу.
Рефат Чубаров переконаний, що саме через відсутність цих законів виникають проблеми не тільки із землею, але й такі конфліктні ситуації, як довкола заборони будівництва Соборної мечеті в Сімферополі, заборони закликів муедзидіна в Ялті, надмірного застосування проти кримських татар сили з боку правоохоронців у Сімферополі, на Ай-Петрі, в Бахчисарайському районі, перешкоджання у відкритті кримськотатарських шкіл у Сімферопольському, Первомайському та деяких інших районах, саботування програми видання підручників кримськотатарською мовою тощо.
Розчарування у новом Президенті
Втім, досі більшу частину відповідальності за такий стан речей в Меджлісі адресували кримській і місцевій владі. Водночас великі сподівання кримські татари покладали на прихід Віктора Ющенка до влади. Тим більшим було їхнє розчарування.
Леонід Кучма фактично легалізував Меджліс, створивши Раду представників кримськотатарського народу при Президентові, а потім регулярно,3-4 рази на рік, зустрічався з нею чи з її (Ради) керівниками. А от Віктор Ющенко за роки свого президентства провів лише одне засідання Ради представників кримськотатарського народу – у травні 2005 року, на якому заявив, що кримські татари мусять скасувати Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, ухвалену на першому Курултаї, загальнонаціональному з’їзді, ще у радянські часи і спрямовану проти комуністичної влади.
Новий Президент так і не подав до парламенту законопроекти, спрямовані на реабілітацію кримськотатарського народу та відновлення його прав, натомість підписавши закон про встановлення кримінальної відповідальності за самовільне зайняття землі, спрямований, насамперед, проти репатріантів.
Необережно (чи свідомо) сказані Главою держави слова про «єдину націю, єдину церкву та єдину мову» відразу підхопила місцева проросійська преса, знущально змальовучи майбутнє кримськотатарського народу в Україні «по-ющенківськи».
Більшість місцевих спостерігачів сходяться на тому, що нині кримськотатарський національний рух дезорієнтований і значною мірою деморалізований, серед кримських татар панує розчарування, зневіра і все більше – озлобленість. Досі лідерам Меджлісу вдавалося стримувати своїх співвітчизників і не піддаватися на провокації. Втім, вплив Меджлісу, який орієнтувався на Київ і національно-демократичні сили України, об’єктивно зменшується. І зараз, коли в самому представницькому органі кримських татар назріла зміна поколінь, а ще він, як і весь кримськотатарський рух, опинився під прицілом російських спецслужб, втрата Києвом такого потужного союзника в Криму стала цілком реальною.
Влада в Києві загрузла у чварах і паралізована; в Криму різко зросла кількість та активність проросійських організацій; правоохоронні органи в автономії дедалі більше підпадають під вплив кримської влади, в яку інтегровані антиукраїнські сили; український флот та інші військові формування на півострові роками фінансуються за залишковим принципом і рівень їхньої боєздатності не відповідає вимогам часу; українська громада у Криму русифікується і зазнає морального та фізичного тиску. До всього цього слід додати зміни настроїв у кримськотатарській громаді і стане зрозумілим, що Крим не МОЖЕ стати наступним після Абхазії та Південної Осетії, як пише закордонна преса,— він обов’язково СТАНЕ наступним, якщо вже ним не став.
З того часу кримські татари неодноразово відігравали значну роль у становленні української держави, збереженні її цілісності та зміцненні українського суверенітету в Криму. У 1991 році їхні голоси за незалежність України серед 54% загальнокримських були вирішальними. Як і їхня політична воля в часи розгулу кримського сепаратизму і криміналітету 1994-98 років. Щоразу, коли виникала загроза українським інтересам на півострові, Меджліс недвозначно заявляв, що кримськотатарська громада всіма своїми ресурсами, організованністю та єдністю підтримує офіційний Київ. Здебільше саме це охолоджувало гарячі голови як у Криму, так і у близькому закордонні.
Традиційно саме кримськотатарський електорарат давав найбільший виборчий урожай у Криму українським національно-демократичним силам. А під час усіх турів президентських виборів 2004 року у майже 15-відсотковій підтримці кримчан Віктора Ющенка левовою часткою були кримськотатарські голоси.
Втім, після 17 років незалежності України ситуація в Криму радикально міняється. Схоже, офіційному Києву доведеться зіштовхнутися з наслідками розчарування кримських татар і кримськотатарської еліти в його кримській політиці. Чим це загрожує регіону та загалом Україні, можна не говорити, досить лише глянути на сусідню Грузію.
«Міллі Фірка» – останній дзвоник Києву?
Перманентні політичні кризи та все запекліша боротьба за владні повноваження, політизація правоохоронних органів і деградація судової системи не залишають навіть ілюзій щодо того, що офіційний Київ зможе адекватно реагувати на виклики і загрози, що виникають українському суверенітету і громадсько-політичній ситуації в Криму. Останнім попередженням про можливість виникнення серйозних проблем стало звернення групи активістів кримськотатарської громадської організації, що називає себе «Партія Міллі Фірка», до державного керівництва Росії.
В одному зі своїх не дуже давніх матеріалів я писав, що «Міллі Фірка» все ніяк не визначиться, з ким вона – з БЮТ чи ФСБ. Схоже, деякі її лідери уже все вирішили. У вересні тодішній лідер «Міллі Фірка», редактор газети «Полуостров» Васві Абдураїмов з групою товаришів передали до Генерального консульства Росії у Сімферополі звернення, в якому закликали Володимира Путіна та його президента Дмитра Мєдвєдєва захистити «малі народи та національні меншини Криму від українського націоналізму».
Досі в автономії не було жодної кримськотатарської організації чи групи проросійського спрямування, якщо не враховувати маргінальну «Кримські татари за союз із Росією», яка складається з однієї особи.
Водночас, після російського вторгнення в Грузію в Криму очікували, що тут активізуються борці «за права російського народу», які звинувачуватимуть українську владу у порушенні цих прав і запрошуватимуть путінських «миротворців» їх захистити. Але ніхто цього не чекав від кримських татар.
І хоча в результаті скандалу, що вибухнув в кримськотатарській громаді, Васві Абдураїмов був змушений подати у відставку з посади очільника «Міллі Фірка», усе ж він залишився головним редактором рупору «партії» газети «Полуостров», яка й далі переконує своїх читачів, що Путін і Мєдвєдєв мають «захистити» кримських татар від України, як «захистили» абхазів та осетинів від Грузії.
У тому ж «Полуостровє», як і ще в кількох кримськотатарських виданнях, уже понад рік триває кампанія під умовною назвою «Нашим братам казанським татарам у Росії ведеться добре, а нам, кримським татарам, в Україні погано». Втім, заперечити закиди у кримськотатарській пресі важко – справді, Путін назвав татар Поволжя «титульною нацією» Росії, справді, казанці мають цілу низку театрів, мовознавчі та культурологічні академічні установи, радіо і телеканали, десятки газет і журналів для дорослих та дітей, сотні шкіл і дошкільних закладів, без проблем зводять мечеті і медресе, за сприяння влади літають у Хадж до Мекки, і, що важливо, глибоко інтегровані до російської влади і допущені до розподілу прибутків від експлуатації природних багатств Татарстану.
Припускаю, що картина в Казані є насправді не настільки оптимістичною, але в результаті цієї кампанії в середовищі кримських татар становище казанців у Росії сприймається майже ідеальним. А що ж у Криму?
Ні землі, ні волі
Досі гострою залишається земельна проблема. Кримські татари, які в результаті депортації втратили землі, передані до колгоспів, повернувшись залишилися поза процесами розпаювання сільськогосподарських угідь. Коли ж їм відмовили і у виділенні землі під індивідуальне житло, розпочалися масові самозахоплення, чи, як їх називали репатріанти, «самоповернення» землі, причому, переважно у приморських регіонах.
Тут слід згадати недавню історію: в часи масового повернення на початку 90 років минулого століття кримські татари були не допущені в місця історичного проживання – на Південне узбережжя Криму, до Балаклавського і Судацького регіонів. Без перешкод репатріантів прописували переважно лише у степових, економічно депресивних районах. У депортації переважно міські мешканці, але на батьківщині кримські татари були змушені селитися у сільській місцевості, де не було роботи, а соціальна інфраструктура зруйнована.
Коли ж на початку двохтисячних років почався економічний підйом – туристи повернулися на Південнобережжя, і в курортних регіонах завирувало економічне життя. Все це проходило на тлі безпрецедентного «дерибану» приморської землі, що виросла в ціні до захмарних висот. Саме тоді розпочалася внутрішня кримська міграція репатріантів на морські узбережжя і до Сімферополя.
Кримські татари сподівалися отримати землю ще й як певну компенсацію за втрачене майно під час депортації. Старі татарські будинки в Бахчисараї, Алушті чи Ялті й досі хвилюють душу не одного кримського татарина, до того ж значну частину цих будинків збереглися старі документи.
Ще кілька років тому і лідери Меджлісу, і пересічні кримські татари говорили, що не вимагають повернення відібраного – будинків. землі та рухомого майна. Хочуть лише ділянок для зведення індивідуального житла. Після 5 років безуспішної боротьби за землю тепер все більше кримськотатарських організацій вимагають реституції, а на кожному мітингу тепер обов’язковим є гасло: «Верніть наші будинки і землі!». У Криму вже підростає нове покоління кримських татар, народжених у незалежній Україні, які переконані, що рано чи пізно вкрадені в їхніх дідів будинки і землі вони повернуть.
Беззаконня
Як вважають експерти, зняти більшість гострих питань могли б закони «Про реабілітацію кримськотатарського народу» і «Про статус кримськотатарського народу в Україні». За останні 10 років ці законопроекти кілька разів вносилися до Верховної Ради України, але жодного разу не були проголосовані. Наприкінці вересня Кабінет міністрів затвердив і подав до парламенту законопроект «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». Проте і Меджліс, і опозиційні йому кримськотатарські організації виступили з різкою критикою цього документу і вимогою до уряду відкликати його з Верховної Ради.
За словами керівника Фонду корінних народів Криму Надира Бекирова, урядовий законопроект не тільки не вирішує проблем кримськотатарського народу, але й поглиблює їх. Він називає «неприйнятним» те, що в категорію «депортованих за національною ознакою осіб», потрапляють лише власне ті, кого виселяли 18 травня 1944 року та їхні діти. А от уже внуки, навіть якщо вони народилися у місцях депортації, на цей статум претендувати не можуть.
Справді, влада Української РСР упродовж багатьох років перешкоджала поверненню кримських татар до Криму. Багато з тих, хто намагався повернутися знову, силою були депортовані. Саме тому у місцях депортації, за межами історичної батьківщини народилися і нові покоління депортованих. Чому нинішній український уряд не хоче це визнавати, не зрозуміло.
Перший заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров теж назвав урядовий законопроект «абсолютно порожнім» і висловився за його відкликання з парламенту та переопрацювання за участі фахівців. Політику ж української держави стосовно проблем кримських татар він вважає «подвійною»: з одного боку, держава «до певної міри допомагає облаштуванню» тих, хто повернувся на свою батьківщину, з іншого, не ухвалюються закони, спрямовані на відновлення прав кримськотатарського народу.
Рефат Чубаров переконаний, що саме через відсутність цих законів виникають проблеми не тільки із землею, але й такі конфліктні ситуації, як довкола заборони будівництва Соборної мечеті в Сімферополі, заборони закликів муедзидіна в Ялті, надмірного застосування проти кримських татар сили з боку правоохоронців у Сімферополі, на Ай-Петрі, в Бахчисарайському районі, перешкоджання у відкритті кримськотатарських шкіл у Сімферопольському, Первомайському та деяких інших районах, саботування програми видання підручників кримськотатарською мовою тощо.
Розчарування у новом Президенті
Втім, досі більшу частину відповідальності за такий стан речей в Меджлісі адресували кримській і місцевій владі. Водночас великі сподівання кримські татари покладали на прихід Віктора Ющенка до влади. Тим більшим було їхнє розчарування.
Леонід Кучма фактично легалізував Меджліс, створивши Раду представників кримськотатарського народу при Президентові, а потім регулярно,3-4 рази на рік, зустрічався з нею чи з її (Ради) керівниками. А от Віктор Ющенко за роки свого президентства провів лише одне засідання Ради представників кримськотатарського народу – у травні 2005 року, на якому заявив, що кримські татари мусять скасувати Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу, ухвалену на першому Курултаї, загальнонаціональному з’їзді, ще у радянські часи і спрямовану проти комуністичної влади.
Новий Президент так і не подав до парламенту законопроекти, спрямовані на реабілітацію кримськотатарського народу та відновлення його прав, натомість підписавши закон про встановлення кримінальної відповідальності за самовільне зайняття землі, спрямований, насамперед, проти репатріантів.
Необережно (чи свідомо) сказані Главою держави слова про «єдину націю, єдину церкву та єдину мову» відразу підхопила місцева проросійська преса, знущально змальовучи майбутнє кримськотатарського народу в Україні «по-ющенківськи».
Більшість місцевих спостерігачів сходяться на тому, що нині кримськотатарський національний рух дезорієнтований і значною мірою деморалізований, серед кримських татар панує розчарування, зневіра і все більше – озлобленість. Досі лідерам Меджлісу вдавалося стримувати своїх співвітчизників і не піддаватися на провокації. Втім, вплив Меджлісу, який орієнтувався на Київ і національно-демократичні сили України, об’єктивно зменшується. І зараз, коли в самому представницькому органі кримських татар назріла зміна поколінь, а ще він, як і весь кримськотатарський рух, опинився під прицілом російських спецслужб, втрата Києвом такого потужного союзника в Криму стала цілком реальною.
Влада в Києві загрузла у чварах і паралізована; в Криму різко зросла кількість та активність проросійських організацій; правоохоронні органи в автономії дедалі більше підпадають під вплив кримської влади, в яку інтегровані антиукраїнські сили; український флот та інші військові формування на півострові роками фінансуються за залишковим принципом і рівень їхньої боєздатності не відповідає вимогам часу; українська громада у Криму русифікується і зазнає морального та фізичного тиску. До всього цього слід додати зміни настроїв у кримськотатарській громаді і стане зрозумілим, що Крим не МОЖЕ стати наступним після Абхазії та Південної Осетії, як пише закордонна преса,— він обов’язково СТАНЕ наступним, якщо вже ним не став.
