КУЛЬТ-МАЙДАН на Свободі. Два ювілеї: Кучми і Стуса

Пам'ятається, 70-річчя Леоніда Кучми урочисто відзначалося влітку, в Криму, в «родинному колі», в котрому того разу, за повідомленнями ЗМІ, взяли участь три сотні осіб. Звісно, все як годиться – подарунки, промови, пісні провідних артистів, які прибули за покликом серця до іменитого ювілянта. Щоправда, трансляцій концерту тоді не було, що й зрозуміло з огляду на закритий формат святкування. Але недавно широку телеаудиторію ощасливили вже іншим концертом, листопадовим, у Палаці «Україна». Був і сам ювілянт, і рідні люди, й друзі. Зокрема, й чи не найближчий серед них Віктор Черномирдін, посол Російської Федерації в Україні й тонкий майстер усного вислову, серед останніх шедеврів якого зблискує актуальний афоризм: «Проблєми газа в постєлі нє рєшаются»...

Рябіло в очах від «зіркової» віхоли на сцені, куди, знову ж таки, за покликом серця, злетілися чи не найвідоміші артисти колишнього Союзу. Кажу це абсолютно щиро, не претендуючи на жодний стьоб. Бо вже колись писав і зараз лишаюся в тому ж переконанні: в особистісному плані Леонід Данилович є людиною, яку приємно мати за друга, прихильника, сусіда – без огляду на пости, регалії та про кого кажуть – «нормальний мужик». Він точно позичить десятку до зарплати, допоможе в скруті й підтягне пісню за приятельським столом. До речі, Кучма зробив це й на концерті, на завершення піднявшись на сцену й заспівавши дуетом із Йосипом Кобзоном шлягер 60-х «Я люблю тєбя, жизнь». Зрозуміло, що переповнений зал аплодував стоячи, довго й захоплено. Дуже довго. Натхненно. Оплески трохи не переходили, як писали раніше в стенограмах партійних з’їздів, «в овації». Так вітають, мабуть, найвидатніших державних діячів... Безстрашних, а головне успішних реформаторів. Мудреців. Переможців. Яких-небудь де Голя й Ататюрка, Даяна й Рейгана...

Тулиться до того шерегу наш ювілянт? Хтозна. Судячи з реакції зали, що промінилася, сказати б, персональною вдячністю, зроблено таки чимало. Атож. «Порішались» питання, «розрулилися» теми, «одмазались» люди, розписалася «пуля». Хтось одержав цілі галузі, хтось звання, майно, хтось «жінці на патинки». В масштабах усієї країни результати президентства можуть видатись не такими зримими, але то лише на верхоглядний змиг ока. Вбачив же один «поето-політолог» і тут позитивний ефект – хоча б у тому, що, Кучма тримав усіх за одне місце... Знову ж таки, може бути. А за що тримають другого Президента згадувані «усі», тобто суспільство, сказати важко. Воно не було на концерті. В кращому разі, дивилось по телевізору. Щоб назавтра, поскрипуючи «кучмовозами», кудись похмуро поспішати. Напевно, в майбуття, якому й визначати справжній масштаб Леоніда Даниловича.

«А вони ж, виявляється, ровесники... – так подумалося на іншому дійстві. – І які різні їхні України. Взагалі, скільки їх ще, різних – дві? десять? 46 мільйонів?»

Дійство, присвячене 70-річчю з дня народження Василя Стуса, відбулося в театрі імені Франка. До честі творців літературно-музичного проекту «Стусове коло», слід сказати, що все обійшлося без ювілейних помпезностей. Людським голосом, насамперед самого Поета, прожитого й втіленого на сцені актором Романом Семисалом, голосами Дмитра Стуса й сестер Тельнюк упродовж години-двох було сказано й проспівано щось дуже посутнє. З акторської експресії, з глухуватого речетативу поетового сина, з тривожних, рваних акордів, зі світлин на екрані в глибині сцени проступав незабронзовілий Василь Стус – так, легенда, так, прапор, і водночас – жива людина, до найтонших нервів і папілярних ліній.

«Золотий наш чоловік», – так, наголошуючи кожне слово, казав мені колись про Стуса Микола Вінграновський. Важко сказати краще. Без Стуса, котрий справді, коло за колом, пройшов свій шлях і, зрештою, переміг, не поступившись, Україна була б іншою. Хоч і зараз, слід визнати, Україна не зовсім Стусова. Тож і їй, відштовхуючись від особистісної перемоги одного зі своїх кращих синів і поетів, зміцнюючись і надихаючись нею, треба йти далі – коло за колом.

...Зала, тим часом, аплодувала стоячи. Довго й натхненно.