Доступність посилання

24 Травень 2017, Київ 13:17

17-та річниця утворення Збройних Сил України змушує замислитися над деякими аспектами оборонної політики держави. На жаль, Україна в XX столітті мала вельми прикрі прецеденти в цій царині.

Якщо українські націоналісти створення потужного українського війська висували на перший план, справедливо вважаючи його в геополітичній ситуації України вирішальним (досить лише згадати слова автора «Самостійної України» Миколи Міхновського: «Військо – це право нації на існування»), то українські соціалісти, соціал-демократи, ліберали здебільшого не розумілися на цьому питанні взагалі, або починали розумітися на ньому, коли вже ставало запізно.
Прикладом національно-політичної наївності й безвідповідальності в цьому сенсі є Центральна Рада, що проґавила момент українізації російської армії наприкінці Першої світової війни і виступила з пацифістськими гаслами самороззброєння України, позбавивши себе можливості кинути на шальки терезів історії в 1917-1918 роках. мільйон українських багнетів. А потім були Крути, де через недолугість псевдо-політиків довелося офірувати на вівтар Вітчизни своє молоде життя київським студентам і гімназистам.
Чи зробили для себе урок із цих історичних подій нинішні керманичі Української держави? Здається, що ні.

Радянська спадщина і розбудова українського війська

У 1991 році на теренах УРСР було дислоковано майже мільйонне угруповання совєтської армії і військово-морського флоту.
У 1991 році на теренах УРСР було дислоковано майже мільйонне угруповання совєтської армії і військово-морського флоту. Історія, на відміну від справді спонтанних і швидкоплинних ситуацій початку XX століття, наприкінці цього ж століття надала керівникам України вже 17 відносно спокійних років на розбудову національної військової потуги. Але від самого початку давалася взнаки відсутність у середовищі українського керівництва геополітичної культури, глибокого розуміння проблем оборони і національної безпеки. Найвища влада робила якісь кроки в цьому напрямку тільки під тиском офіцерів-патріотів. До речі, саме так було створено Військово-морські сили України, коли група морських офіцерів із Севастополя змусила Леоніда Кравчука видати указ про організацію українського військового флоту.
Влада, що складалася переважно із представників партійно-господарського активу УРСР, погано уявляла геополітичні інтереси України, не відчувала належним чином потреби війська і характер зовнішніх воєнних загроз. Щонайменше 15 років влада стверджувала, що жодних таких загроз для України не існує (це улюблена публічна теза Юлії Тимошенко), що позначалося на воєнній доктрині держави. Власне кажучи, ніхто в політичній верхівці України не ставив за мету розбудувати потужну українську армію і флот.
Пацифістський дух Центральної Ради і в 1990-х ширяв коридорами урядових будинків Києва. Відчайдушні заклики окремих українських генералів і адміралів не гаяти часу, бо потім буде пізно, якомога швидше розбудовувати модерні Збройні сили, можновладці не чули, як не чули їх попередники з Центральної Ради вимог генералів Грекова, Дельвіга, Омеляновича-Павленка та багатьох інших.
17 років військової руйнації
Армія – це гарант існування нації і держави, це збройний та ідейний хребет країни, це живе втілення національного патріотизму, зрештою – це безпека для кожного українця.
З огляду на проблему національної безпеки, 17 років незалежності можна назвати змарнованим часом, і це найпереконливіше засвідчує ставлення до Збройних сил України, адже впродовж усього згадуваного періоду всі лідери країни, уряди і більшість політичних партій сприймали збройні сили як зайвий тягар, але такий, що треба мати як один із атрибутів держави. Крім того, армія цікавила бюрократів і бізнесменів як резервуар майна, землі, технічних засобів, що їх можна було задешево приватизувати і з користю для себе продати.
Протягом 17 років українське військо практично не отримувало нового озброєння...
Жоден державний лідер не збагнув, що армія – це гарант існування нації і держави, це збройний та ідейний хребет країни, це живе втілення національного патріотизму, зрештою – це безпека для кожного українця. Легковажно руйнуючи цю структуру, грабуючи її, вимиваючи найкращі офіцерські кадри тощо, лідери заколисували народ обіцянками вступити до НАТО. Але поки сонце зійде, роса очі виїсть. Україна як держава ще має зберегтися декілька років, допоки її членство в НАТО стане доконаним фактом. А зберегтися без потужного війська Україна не має жодного шансу. Трагедія Грузії ще раз про це нагадала. А крім того, НАТО – це звичайно добре, але насамперед, треба розраховувати на власні сили, адже НАТО буде захищати ту чи іншу державу в складі блоку не замість неї, а разом із нею. Тут варто згадати фразу Фрідріха Ніцше: «Допоможи собі сам, і тоді кожен тобі допоможе».
Ніхто не буде допомагати тим, хто не продемонструє мужність і героїзм, стійкість і жертовність в обороні власної країни. А для цього потрібні три речі: озброєння, соціальний статус військовиків у суспільстві й патріотизм.
Ніхто не буде допомагати тим, хто не продемонструє мужність і героїзм, стійкість і жертовність в обороні власної країни. А для цього потрібні три речі: озброєння, соціальний статус військовиків у суспільстві й патріотизм. Протягом 17 років українське військо практично не отримувало нового озброєння, живлячись радянською технічною спадщиною. Це чомусь не турбувало найвище керівництво – йшла велика приватизація...

Чи відродиться українське військо?
Що ж маємо сьогодні? Колись дуже престижна професія офіцера нині в Україні приваблює не багатьох, бо український офіцер є незаможною людиною, що здебільшого не має житла і реальних перспектив його отримати і будь-якої миті може бути викинутою на вулицю внаслідок чергової реорганізації чи скорочення. А патріотизм було знищено сумнівною ідеєю про неідеологічність українського суспільства, мовляв, не може бути обов'язкової для всіх ідеології. Проте патріотизм – це та ідеологія, без якої жодна держава існувати не здатна. То звідки ж патріотизм візьметься у війську, коли його немає в суспільстві? Якщо в ньому культивуються протилежні «ідеали»? Коли й досі не вистачило честі й політичної мужності визнати тих, хто зі зброєю в руках виборював державну незалежність України?
Хоча, здається, дещо все ж таки починають розуміти і в цьому контексті треба згадати той факт, що нещодавно указом Верховного Головнокомандувача було відновлено управління виховної роботи Збройних Сил України. Добре, що врешті-решт збагнули, що якщо українська держава не виховуватиме власне військо, то за цю справу охоче візьмуться інші держави. Однак, не можна не нагадати, що впродовж 17 років незалежності фінансування Збройних Сил України жодного разу не сягнуло позначки 2% ВВП (норма Північноатлантичного альянсу), хоча, за українським законодавством, на військо треба витрачати 3% ВВП.
Призов мусить бути
Агітаційний плакат на стіні одного з військових комісаріатів Києва
Українська армія не розвивається, вона намагається вижити. І це тоді, коли російську пресу переповнюють сюжети про можливий «визвольний похід» російських військ на українські терени... А Юлія Тимошенко заради збільшення на її користь голосів виборців на останніх парламентських виборах ледве не спричинила катастрофу оборонного відомства, пообіцявши негайне скасування військового призову. Нескінченні скорочення армії викликали обґрунтовані підозри, що таким чином військову потугу України просто хочуть знищити.
Тепер українцям доповідають, що країна має на службі 155 тисяч військовослужбовців. Це в країні з 603 тисячами квадратних кілометрів території і 46 мільйонами населення, не кажучи вже про «миролюбну братню» Росію на півночі й на сході, та ще й на півдні – в особі російського ж Чорноморського флоту, а поза тим, на південному заході (Придністров'я з «миротворцями» Російської Федерації). Для порівняння: як заявив військовий аташе Швейцарії в Києві, полковник Томас Букхелі, його країна має 200 тисяч віояків. І це при тому, що Швейцарія традиційно нейтральна держава, зусібіч оточена країнами НАТО і нейтральною Австрією.
Допоки Україна не стане членом НАТО, її військо має бути за численністю не менше, ніж 700-800 тисяч вояків, оснащених найсучаснішими системами зброї.
Допоки Україна не стане членом НАТО, її військо має бути за численністю не менше, ніж 700-800 тисяч вояків, оснащених найсучаснішими системами зброї. А це змушує припинити всі розмови про контрактну армію. Безвідповідальність української верхівки у сфері національної оборони й безпеки особливо яскраво показує політика щодо військової присутності України в Криму. На початку 1990-х років Україна мала на півострові дивізію берегової оборони й армійський корпус. Тепер дивізії немає, а від корпусу залишилася одна бригада...
Трагедією України є те, що її влада опікується проблемами оборони й національної безпеки лише в перервах між клановими і партійними чварами.
Проте, ще не пізно серйозно поставитися до військової потуги держави, тим більше, що події в Грузії продемонстрували, що всі розмови про відсутність зовнішньої воєнної загрози для України – то розмови від лукавого. Те, що сталося в серпні 2008 року на Кавказі є останнім попередженням Україні та її керівництву, що не завжди пам'ятає, що функція оборони країни від іноземної збройної агресії є однією з найголовніших функцій будь-якої держави. Хоч би які добрі союзники були в України, не треба забувати, що найкращими, найвідданішими і найнезрадливішими союзниками України є українська армія і український військовий флот. І якщо до цих своїх союзників Україна поставиться належним чином, то обов'язково знайдуться й інші...
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG