Доступність посилання

ТОП новини
16 Листопад 2018, Київ 18:38

Святослав Вакарчук: «Президентські вибори 2010 року нічого не змінять. Вибирати треба того, хто принесе найменше злих несподіванок»


Cьогодні «дійова особа» у нас – людина з мистецького олімпу, нещодавно ця «дійова особа» була і на політичному олімпі, це Святослав Вакарчук.
Святослав Вакарчук
– Я готовий відповідати на будь-які запитання.
Що це за останній альбом «Вночі»? Я купив, витратив гроші, депресивний такий.
– Можна викинути. Не завжди купується те, що потім подобається.
– Я сумлінно слухав.
– Я можу забрати та комусь подарувати. В мене стільки бажаючих.
– Я насправді вже подарував. Послухав, а потім так сталось, що в людини, яка дуже любить твою творчість, був День народження. А оскільки криза...
– Я зрозумів, це був найкращий варіант.
– Скажу, що я з задоволенням послухав! Насправді нічого поганого в альбомі немає, тобто як завжди є якість! Я ще не бачив, щоб Святослав Вакарчук робив щось неякісне.
– З приводу настрою я скажу так. Він не депресивний, він швидше філософський. Я взагалі не люблю, коли мою музику називають депресивною, оскільки і в текстах, і в музиці я ніколи не даю глухих дверей вкінці. Я люблю давати світло вкінці тунелю.
З другого боку, робити легковажні речі, коли ти в середині думаєш про серйозне, було б нечесно. Плюс, думаю, акторів, які зовні грають в цирк, надто багато в нашому житті. Мені здається, не вистачає відвертості.
Вчора я дивився чергову програму, і там хтось навіть сказав, що пора вже починати говорити правду. Думаю, це стосується не тільки політики чи суспільного життя. Це стосується і творчості.
Співати без виключення про нові роки і про «зайка» не можна, тому що буде певний дисонанс між тим, що люди мають щодня в житті і тим, що ти бачиш або чуєш. Я просто чесний. Сьогодні в мене такий настрій, мені хочеться задуматись про майбутнє, про те, що я вже зробив.
Разом з тим, там є прекрасна весела пісня «Там, де літо», яку я дуже люблю, яка нас змушує думати про те, що незабаром літо, а не те, що зараз зима.
– Нарешті з’явилась посмішка на обличчі Святослава Вакарчука. Я переказую, щоб люди уявляли собі, що відбувається.
Про популярність чи про впливовість нашої «дійової особи» свідчить активність слухачів. Як це не дивно, але вже на перших хвилинах ефіру є слухач.
Слухачка: Я зараз перебуваю на трасі «Харків–Київ», тому говоритиму російською. Я сама співаю. Якраз співаю з розряду «Зайка», а моя душа вимагає чогось більшого. Надіюсь, на мене колись найде натхнення, і я зможу написати щось подібне, глибоке, річ, яка йде не в ширину, але в глибину.
Знаєте, це не в образу буде. Я нещодавно була на презентаційному концерті Руслани. До речі, Вас там зустріла.
Святослав Вакарчук: Мене?
Слухачка: Так.
Святослав Вакарчук: Мене там не було.
Слухачка: Може переплутала. Хочу сказати, що от патріотизм, все правильно. Але дуже багато блиску і мало глибини. Дуже багато шоу.
Роман Скрипін: Це ви про Руслану чи про Вакарчука?
Слухачка: Про Руслану.
Роман Скрипін: Так вона не «дійова особа».
Слухачка: Я веду до того, що пісня закінчується, а лишається пустота. Багато шуму, але багато пустоти.
А будь-яка Ваша пісня, Святославе, може бути просто у мікрофон чи просто зав’язаний на ньому шарф, після кожної пісні ти можеш пірнути в себе, в тебе лишаться хороші, теплі враження. Дякую Вам за вашу творчість.
Святослав Вакарчук: Дякую велике. Щодо шоу. Напевне, глибокі пісні виходять, бо на шоу ми економимо. Вам бажаю глибину не втратити, все-таки за кермо тримайтесь міцно.
Роман Скрипін: Святославе, чому ми не бачимо хулігана-Вакарчука? Кліпів життєствердних?
– Думаю, що зараз на пісню «Дзвони», яка є однією з моїх улюблених в альбомі «Вночі», який зараз вийшов... Я написав лише слова, а музику написав наш сербський клавішник Мілош Єліч, ми знімемо кліп. Знімемо відразу після Нового року. Може навіть не будемо навмисне щось знімати.
Відкрию таємницю, це я вперше говорю в ефірі, ми спробуємо зробити соціальний кліп. Втім не будемо в ньому показувати, як все погано. А будемо спонукати людей до дії, щоб стало краще. Це поки все, що я можу сказати.
Думаю, він буде цікавий тим, що там будуть зняті звичайні прості люди, жодних акторів, все буде просто. Постараємось вглибину, як казала слухачка.
– Святославе, ця відвертість, на якій ти наголошуєш, насправді це елемент ексгібіціонізму. Не набридло роздягатися?
– Абсолютно з тобою не згідний. Тому що ексгібіціонізм і чесність – це дві абсолютно різні речі. Ексгібіціонізм – це коли ти хочеш показати щось, що насправді неприйнято показувати. І ти отримуєш задоволення від того, що от дивись, який ти сміливий, ти показав те, що інші не можуть показати. Тебе будоражить те, що на це всі дивляться.
А чесність – це коли ти щось говориш, бо ти не можеш це не говорити. Тобі абсолютно все одно, чи дивляться на тебе, чи ні.
– Мені про чесність можна нічого не розповідати. Я якраз мав про відвертість говорити.
– Мені не потрібні глядачі, не потрібні (як потрібні ексгібіціоністу) вояристи, мені достатньо самовиразитися і розуміти, що я це сказав сам собі. Якщо так стається, що людям властиво на це дивитись ззовні, і вони споглядають, то вибач мене.
– То їхні проблеми.
– Абсолютно.
– Є знову слухач. Щось неймовірне відбувається.
Слухач: Мене звати Оксана. Вибачте, не можу висловитись українською, буду російською. Ви мені подобаєтесь до нестями. Там кажуть, що от Руслана... Та заради бога, та Руслана «Гей! Гей і побігли». Шоу можна зробити з будь-чого. Святославе, Ви мені дуже подобаєтесь, хоча моя мама Вас не любить.
Святослав Вакарчук: Чому не любить? За що?
Слухачка: Не знаю. Вона росіянка, вона у мене слухає Кіркорова.
Роман Скрипін: Дякую за Вашу думку. Святославе, от питання мовне. Люди телефонують, вибачаються, що от російською звертаються. Ну яка різниця, у нас є факт, що двомовна країна. Хто в цьому винен, ми зараз не будемо з’ясовувати, тому що є де-факто. Це стан речей на поточний момент.
Мені дуже прикро, що ті, хто вважає себе російськомовними, не знаходять в собі сил вивчити українську мову. Вона не складна, так само слов’янська, споріднена з російською, білоруською, польською, чеською, словацькою, далі можу перераховувати.
Але не в цьому річ. Справа в тому, що твого батька звинувачує Партія регіонів зараз в тому, що він насильницький українізатор, його хочуть за це з’їсти на міністерській посаді. Чи у вас родинне насильницьке українізаторство, месіанство?
– Мої перші серйозні книжки, які я читав, це була російська класика, яку мені рекомендував тато. Це був Чехов, Достоєвський, це був українець, що писав російською, Гоголь. Це улюблені мої автори, яких я люблю до сьогодні. Саме тато і моя сім’я привели мені до них любов.
Все, що говорять нині, це абсолютна нісенітниця. Просто батько – перший в історії України, хто справді звернув увагу на ті проблеми, які існують в освіті, зокрема, у мові.
Не секрет, що де-юре у нас державна мова українська, але де-факто, більша частина України не сприймають цю мову, як таку, яку потрібно вчити. Ця проблема піднята назовні, і запропоновані шляхи її вирішення.
Замість того, щоб займатися охотою на відьом, як люблять це робити багато наших політиків. До речі, різних таборів, як східного спрямування, які ненавидять все українське, так і багато ультранаціоналістичних людей із заходу, які ставлять це на прапор. Хочу сказати, що партія «Свобода» також регулярно звинувачує міністра Вакарчука, що він недостатньо український.
Думаю, правда знаходиться там.., що він – людина, яка робить свої реформи, робить їх чесно, робить їх достатньо спокійно і без жодного шуму. Ви напевне його рідко бачили на якихось передачах чи шоу, він нікому нічого не доказує, а робить свою справу.
Я людина яка сама вільно говорить двома мовами, ви самі це чуєте, повністю в цьому плані можу сказати...
– Не лише двома?
– Я говорю більше, ніж двома. Маю на увазі, що мені все одно, чи говорити українською, чи російською. Всі ці звинувачення – це повна нісенітниця, вони абсолютно заполітизовані. Хтось просто хоче, щоб ця проблема взагалі не вирішувалась. От і все.
– Якщо говорити братньою мово, це «туфта» насправді.
На сьогоднішній день національна ідея, яка має об’єднувати Україну, не повинна в жодному разі, і не може базуватись виключно на етнічному, національному принципі.
– Мені здається, на сьогоднішній день національна ідея, яка має об’єднувати Україну, не повинна в жодному разі, і не може базуватись виключно на етнічному, національному принципі.
Вона має базуватись на певній державницькій моделі, яка мала б об’єднувати всіх українців, незалежно від того, якою мовою вони говорять, в яку церкву вони ходять, навіть, умовно кажучи, які країни їм ближчі, Польща чи Росія. Ми повинні мати щось своє. І точно не мова стане тим фактором, який стане об’єднуючим.
– Добре, як розв’язати мовне питання?
– Його не треба розв’язувати силою. Це питання не треба піднімати. Українська мова має вчитись і розвиватись так, як вона поступово розвивається. А російська повинна мати всі свої права, які вона зрештою і має.
Тобто моя позиція – тему мови потрібно поставити як мінімум на паузу, на мораторій поставити все, що відбувається.
Згадай, до 2004 року, до моменту, коли почали поляризуватись думки по мові, НАТО і так далі, через протистояння двох президентів, яких підтримували два різні електорати, питання мови, хоч де-факто воно існувало, його ніхто не піднімав.
– Де ж воно існувало?
– Все одно були моменти, були дві мови, була інтелігенція, яка спілкувалась, і так далі. Але я згадую себе, «Океан Ельзи» як їздив у Луганськ, у Донецьк і в інші російськомовні міста, співав українською мовою, так і робить це до сих пір з великим успіхом.
Разом з тим, ніколи цих проблем не виникало, поки політики не підняли їх на прапор і не почали їх роздмухувати. Я впевнений, що це цікаво абсолютно не людям, які думаю про цілісність країни. Не можна по живому різати.
– Не можна, але Партія регіонів говорить про те, що вони хочуть зробити через референдум російську другою державною.
– Будь який розкол, будь-які штучні питання, які навмисне гіперболізуються, ставляться для того, щоб розколювати суспільство, я обіцяю, повернуться рано чи пізно бумерангом до тих, хто їх піднімає.
– Прямо в голову.
– Кудись.
– Тобто мовне питання не стоїть для Святослава Вакарчука. Давай поговоримо про політику, ненависну Святославу Вакарчуку.
– Вона мені не ненависна, вона мені дуже цікава.
– Якщо говорити образно, ти так плюнув і сказав: я не хочу більше тут бути. І пішов із Ради, склавши депутатський мандат.
Політика – це не той цирк, що відбувається у Верховній Раді. Політика – це те, що щодня робиться в цій країні непомітно для тих, хто називає себе політиками.
– Уточнення! Політика – це не той цирк, що відбувається у Верховній Раді. Політика – це те, що щодня робиться в цій країні непомітно для тих, хто називає себе політиками.
– Тих, хто добровільно складає з себе депутатський мандат, їх можна порахувати на пальцях однієї руки.
– Мені цікаво. Хто ще? Бо я не знайшов ще жодного, якщо не говорити про...
– На руці п’ять пальців. Я беру перший і кажу – це Святослав Вакарчук. Для чого? Чому? Можна ж сидіти і нічого не робити. Тому що депутатська робота – ну сиди собі, кнопочку натискай. Або взагалі не ходи на засідання, як деякі депутати, і отримуй немалу зарплату.
Тому що там величезні гроші насправді йдуть на утримання депутатів. Простим людям, які отримують в місяць півтори тисячі гривень, це здається космічною сумою. Йдеться про 15 тисяч гривень мінімум – це депутатська зарплата. Що більше?
– Там вже навіть більші гроші. Там є різні доплати, за виконання повноважень і так далі.
– Депутатський обов’язок, це мені нагадало подружній обов’язок. Або обов’язок, який виконують повії на окружній в Києві. У нас є слухач.
Слухач: Мене звати Олеся. Я власне та людина, якій подарували диск. Святославе, Ви дуже гарно співаєте. Але скажіть, чи не тошнило Вас, коли Ви зайшли до Верховної Ради? Що вами рухало?
Ви ж розумна людина і розумієте, що партія, коли приваблює дуже відомих людей, особливо за ким піде молодь, таким чином додає собі рейтингу і можливо розраховує на електорат.
Святослав Вакарчук: Тобто ви мене питаєте чи мене не «тошнило» і чи я розумна людина.
Слухач: Ні, питання друге, що вами керувало?
Святослав Вакарчук: «Тошнити» не «тошнило», але голова боліла регулярно, енергетика там непроста.
Що мною рухало? Мною рухало абсолютно щире бажання змін. Я завжди відчував, що мене використають, але точно так само я вважаю, що я міг використати їх, або хтось інший. Досвід, який я здобув за цей рік, є неоціненний для мене.
Якби я не хотів займатись політикою і допомагати державі більш ніколи, я б ніколи не написав цієї заяви. Я просто емоційно розчарувався в політиці. Мені простіше було б напевне, багато хто так робить, сидіти собі, формально виконувати обов’язки, насолоджуватись життям і робити музику.
Мій крок був абсолютно свідомим, виваженим, громадянським. Жодної емоції там не було. Я хотів показати, що молоде покоління людей, яке хоче змін, яке приходить до влади, вони, по перше, не чіпляються за цю владу, вона їм непотрібна.
Воно вміє відмовлятись, воно вміє робити вчинки, які є абсолютно нормальними для Європи чи для західного (чи вільного) світу. І абсолютно є незвичними для нашого рабського менталітету.
І третє – для мене принципи є важливіші. Я прийшов із одними принципами. До початку осені, особливо починаючи з травня, з тих абсолютно примітивних і цинічних протистоянь між своїми, і закінчуючи вереснем, я зрозумів, що така людина як я, голос такої людини, як я, голос совісті, потрібен поза Верховною Радою. Він зробить значно більше там, дасть людям значно більше прикладу, позитиву, майбутньої енергії. Все тільки починається.
Роман Скрипін: У нас знову є слухач.
Слухач: Добрий вечір, Анатолій Верягін, журналіст, Київ.
Роман Скрипін: Це мій однокурсник, Анатолій Верягін. Говори, Толю.
Слухач: Чи зараз Ви є депутатом? Чи дійсна Ваша картка? Хто нею голосує? Чи Ви, чи хтось інший? Які плани на майбутнє?
Святослав Вакарчук: Ви напевне спортивний журналіст чи сільськогосподарський. Якби ви були політичним, то ви б знали, що всередині грудня Верховна Рада офіційно звільнила мене і проголосувала більшістю за те, щоб зняти з мене повноваження.
Замість мене там вже є відомий міліціонер тепер, наскільки я знаю. Так що моя картка вже ніяк не голосує.
Більше того, за три місяці, що пройшли між моєю заявою та тим, як мене зняли, моя картка без мого відома жодного разу не голосувала. Всі спроби, які були зроблені, вони при кореню припинялись.
Роман Скрипін: Із депутатським повноваженнями зрозуміло. Але хто затягнув тебе у список?
– Що значить затягнув?
– Добре, не затягнув. З тобою зустрілись, запропонували увійди до списку?
– Це було бажання з двох сторін. Я абсолютно щиро хотів. Якби мене просто просили, як це бувало регулярно до того, то я б ніколи в житті не пішов. Я не входжу в списки тільки тому, що мене хтось добре попросив. Я пішов туди, тому що я сам хотів.
Мені дійсно здавалось, що «Наша Україна» на той момент – це була та політична сила, яка збирала різних людей, зокрема багато нових облич. Згадай, список «Нашої України» був сильно оновлений, порівняно з попередніми роками.
Мені здавалось, що там є багато людей, які не тільки декларують правильні речі, починаючи від депутатської недоторканності, закінчуючи абсолютно прагматичними речами, але й будуть їх робити.
На жаль, ситуація склалась зовсім інакше. На жаль, ця невеличка купка розумних, прагматичних людей самоусунулась і дала місце політичним авантюристам.
– Хто ці політичні авантюристи? Назви будь ласка прізвища.
– Я не буду відкривати список прізвищ, бо ми його ніколи потім не закриємо. Зараз це не час. Я думаю, люди все багать і все чують. І не тому, що я не хочу.
– Піду від зворотного. Назви чесних людей, які віддані своїй справі у списку «Нашої України – Народної самооборони».
– Їх там також достатньо і багато. Проблема не в чесності зараз, проблема в обставинах. Багато хто опиняється заручником обставин. Я зміг вийти за рамки цих обставин. Хтось – інший, але нормальні порядні люди, обмежені цими обставинами, власними, обставинами майбутнього, обставинами страху страти все і так далі. Вони більш сковані.
В принципі, та політика, яка сьогодні робиться у Верховній Раді, ні на йоту нас не наближає до «вільного світу», до Європи, про яку щодня ми так багато говоримо. Радує лише одне, що весь цей цирк та цинізм, що відбувається, стратегічно – це просто одна зі стадій хвороби росту. Все одно демократія росте.
– Хотілось би вірити, що вона росте. Просто в Європу не їдуть на машині асенізаторській, розумієте?
– Розумію.
– В Європу приїжджають на якомусь легковику. Не можна кордон перетнути на сміттєвозі.
Святослав Вакарчук
– До речі, вчора вранці я задумався, що є велика різниця між тим, як ми називаємо наші устремління в ту частину світу. Ми називаємо це «європейський вибір».
А люди, що живуть в цьому «європейському виборі», вони слово Європа не вживають. Вони вживають інше слово, вони кажуть «вільний світ». Від них ніколи не почуєш «європейський вибір», у них почуєш слово «вільний світ».
– Знаєш, в чому проблема? Тому що наші люди уявляють собі цей «вільний світ», який називають Європою, чомусь дуже принадним. Вони там ніколи не були, вони не розуміють цього.
– Багато хто навіть був. Голова їхня там ніколи не була. От що! І серце їхнє там не було. Може ноги та очі були, а от голова і серце не були. Починати треба з себе.
Сподіватись, що пройде місяць чи сто днів, і за цей час прийде великий чоловік чи велика жінка і зробить чудо... Цього ніколи не буде.
Великий російський письменник Чехов, якого я дуже люблю, казав, що «надо с себя выдавливать по капле раба». Поки ми з себе не видавимо цього раба по краплі, до тих пір ми будемо постійно виходити на майдани, вибирати нових очільників, вибирати з-поміж кольорів, сподіватись, що пройде місяць чи сто днів, і за цей час прийде великий чоловік чи велика жінка і зробить чудо... Цього ніколи не буде.
– У нас знову є слухач. Говоріть.
Слухач: Мене звати Сергій, я також, як і ви, професійний музикант, давно займаюсь музикою. Я дуже добре розумію, звідки у людській душі береться музика і потім перекладається на музичний інструмент та спів. Дуже добре Ви в цьому розумієтесь.
От є в мене подруга, яка дуже любить поплакати під Ваші пісні. Я так розумію, що маючи армію прихильників, над вашими піснями плаче вся країна. Хочу зрозуміти, які душевні позиви спонукають Вас до написання такої музики? Чого не вистачає Вам для цього? Може ми всі зберемось і допоможемо, щоб Вам було трохи веселіше?
Святослав Вакарчук: Цікавий феномен! Люди говорять чистою російською, але російських слів їм не вистачає, і вони вживають українські. А що буде за 20-30 років?
Роман Скрипін: Я тебе можу познайомити з феноменом своєю мамою, яка забула російську, і говорить суржиком.
– Я хочу сказати, що сльози бувають слізьми очищення та катарсису. Якщо це так, то це правильно, після них ми стаємо сильнішими та більш впевненими в собі. Якщо ми плачемо від внутрішніх переживань, це значно краще, ніж коли ми плачемо від голоду, холоду або того, що нас хтось образив.
Тому думаю, що такі сльози, навіть якщо вони приносять певний душевний біль, вони закінчуються. За таким болем завжди йде радість. Інколи потрібно поплакати.
– Коли ми побачимо такого Вакарчука, який напише страшну попсу, веселеньку, зніме кольоровий кліпчик, буде реготати весь кліп, бігати.
– На спір можна спробувати. А серйозно...
– Перфоменс можна було б зробити. Сльози щастя, ми в них тонемо.
– Насправді давай я зараз назву кілька пісень наших, і ви зрозумієте. Наприклад, пісня «Я не здамся без бою», «Все буде добре», «Ото була весна», хіба це негативні?
– Хочеш про це поговорити? Давай про це поговоримо. «Я не здамся без бою» – життєствердна пісня, пісня-гімн практично.
– Абсолютно, хоча вона про любов. Знаєш, що мені сказали? Що ця пісня – це гімн хлопців, які зустрічаються з дівчатами і не хочуть одружуватись на цих дівчатах. Це дівчата казали.
– Яке в тебе найбільше враження у 2008 році, окрім того, що ти склав депутатський мандат?
– По-перше, це нескромно, але факт, це вихід моєї пластинки «Вночі». Для мене це було дуже важливо.
Якщо говорити про мистецькі події, це безумовно приїзд Пола Маккартні, на концерті якого я був. Це була моя давня мрія. Я не тільки побував на концерті, але й познайомився з ним.
Якщо говорити про більш загальні події. Я скажу може дивну річ, але перемога Барака Обами на виборах у США – це велика насправді подія, яку поки що ми не можемо оцінити. Я думаю, це формальний привід, з якого колись історики почнуть нову еру. Я не думаю, що це була причина появи нової ери, просто з чогось будуть починати.
– В Україні вже починали рахувати нову еру з 2004 року, День свободи придумали.
– Я цього не починав. Я кажу про те, що я кажу зараз. Україна, на жаль, сьогодні не є країною, яка диктує ні політичну, ні соціальну, ні тим більше історичну моду. Україна слідує за. Я думаю, вона буде слідувати за трендом, який задали Сполучені Штати.
We need changes. Yes we can. Ми потребуємо змін. Так ми можемо. Ці дві речі казав Обама. Я думаю, вони прийдуть до нас рефреном, на жаль. Але вони нам допоможуть.
– У нас було «Знаю! Вірю! Можемо!»
– Так, але воно було більш політтехнологічно, ніж готовність суспільства. Тобто я, коли слухав це, я в це вірив. Але я зрозумів, що мало вірити, потрібно ще добре розуміти, що на тобі лежить відповідальність за виконання цих гасел.
Думаю, ця річ буде дуже важлива. Це як прихід Рузвельта під час економічної кризи в штатах, це як де Голь у Франції після війни.
Зараз є епоха змін, в тому числі дуже серйозна економічна криза, яка зараз відбувається, вона є не просто так. Світ переформатовується, відбувається тектонічний зсув по всіх параметрах: історичних, соціальних, економічних і так далі.
Україна має шанс, абсолютно щиро, скористатись цим тектонічним зсувом, щоб прірву, яка є столітня, подолати за кілька років. Це можна зробити, в такі моменти це робиться.
– У нас знову є слухач.
Слухачка: Добрий вечір, це Марина з Одеси. В 2005 році я мала досвід, коли депутат Зубанов з Партії регіонів, який також хотів скласти повноваження.
Святослав Вакарчук: І склав?
Слухач: Ні, ви просто не могли перерахувати таких депутатів.
Маю питання до вас: чи не є це складання депутатських повноважень зайвим приводом для PR-акції? Ви склали повноваження, щоб скликати прес-конференцію, пояснити, чому це було зроблено.
Святослав Вакарчук: Як же ви хотіли, щоб я склав повноваження тихенько, мовчки, щоб ніхто про це знав? Я написав заяву, де я чітко пояснив, чому я це зробив.
Роман Скрипін: А чому? Складаєш повноваження, збираєш пресуху, піар класний, взагалі шара. Тобто безкоштовно, жодної копійки ти не вкладаєш. Тебе показують по всіх телеканалах, про тебе дуже багато говорять. І що? Герой такий фальшивий?
– У мене ніколи не було проблем із безкоштовним PR. Наша країна зіпсута, якщо ти серйозно зараз говориш.
Ні, я жартую звісно. Я навмисне провокую, бо є така думка, чому ні? Якщо говорити відверто, то все одно, що заради PR один раз померти, і про тебе точно всі писатимуть, якщо ти відома особа. Бо ти помер, навіть некролог надрукують, уявляєте, з портретом.
– Це точно! Думаю, нам усім потрібно стати трохи менш цинічними. Разом з тим, почати більше думати. Бо українці поєднують у собі дві речі: з одного боку, вони нікому ніби не вірять. А з другого боку, за п’ять хвилин відкривають рота і йдуть одною великою юрбою у прірву, бо їм сказали, що туди треба йти. Думаю, менше треба цинізму, а розуму і мудрості більше.
– От ти такий розумний у цій студії сьогодні. Дай будь ласка пораду, за кого голосувати на виборах? Елементарне питання. От будуть парламентські вибори, будуть президентські.
– Не буде парламентських, я думаю.
– Ніколи не буде?
– Колись будуть.
Я про ті кажу. Те, що не буде дострокових, це вже всім зрозуміло. Дивись, твій вибір на парламентських виборах, якби вони раптом відбувались наступного тижня. За кого ти б голосував і не був юрбою?
– Я буду відповідати на це питання, коли воно буде актуальним. Бо зараз це дійсно провокативно. Нема змісту відповідати.
– Твої політичні симпатії на сьогоднішній момент?
Не існує жодної політичної сили, яка на сьогоднішній момент повністю б відповідала моїм політичним симпатіям.
– Не існує жодної політичної сили, яка на сьогоднішній момент повністю б відповідала моїм політичним симпатіям. Найцікавіше, що таких як я, судячи по всьому, 85% населення.
– Але населення голосує.
– Відбувається на сьогодні цікавий процес. Він, на жаль (а може на щастя), не показується по телебаченню, у ток-шоу, про нього не говорять в новинах. Це момент дозрівання, бродіння молодого середнього класу, який все більше стає незадоволеним тим, що відбувається в країні.
І не просто незадоволений, як це було під час Помаранчевої революції, коли він шукав нових лідерів, а він розуміє, що треба все брати в свої руки. Yes, we can! Цей символ поступово починає передаватися українцям.
– На лідера такого руху зараз претендує хто? У нас є відповідь: це Арсеній Яценюк, він принаймні про це казав відверто.
– Думаю, будь-хто, хто запропонує Україні не чергові слова, а своїми діями покаже приклад, як треба робити і як ніхто ніколи раніше не робив, він має шанс на успіх. Я щиро зичу всім молодим людям, які йдуть в політику, які зараз є флагманами, не втратити себе по дорозі. Як кажуть музиканти, не перегоріти.
– Я хочу змін в цій країні, але я не хочу йти в політику. Тому що ще один журналіст-політик – це буде абсурд.
– Романе, політика – це не обов’язково те, що робиться у Верховній Раді. Політика – це в тому числі великі суспільні рухи, вміння відстоювати свої права.
От приклад. Вимикають незаконно в будинку воду або газ. Люди всі заплатили. Що роблять люди? Вони сидять і вдома на кухні клянуть владу. Замість того, щоб усім вийти, колективно зібратись і подати до суду, або вийти тисячами людей на мирні законні демонстрації, як це робиться у кожній країні Європи.
Ми до цього не готові. Ми постійно чекаємо доброго царя. Коли ж ми виберемо того, хто нам зробить. Та такого не буде ніколи. Я не вірю, що прийде хоч один політик, який одноосібно змінить щось в цій країні.
Не царська ця справа – брати лопату в руки. У нас є слухач.
Слухач: Добрий вечір. Це Андрій, місто Львів. Мене дуже тішить, що я – Ваш земляк. Славіку, я з Вами згідний щодо нових людей. Але люди з новим баченням, а не люди з новими обличчями. Тому що от такий як Ви, як Арсеній Яценюк, ви можете принести зміни.
А приходять нові обличчя. От, наприклад, в БЮТ Валерій Писаренко. Він – нове обличчя, приємне, але він кнопкодав, йому кажуть тиснути, він тисне.
Роман Скрипін: Добре, що це ви сказали.
Слухач: Я хочу сказати, що повинні прийти нові люди, які будуть хотіти не влади, а хотіти змінити щось в Україні.
От наприклад, Віктор Ющенко зараз говорить прекрасно. Думаю, він повинен піти ще на один термін, тому що він прагне в Україну внести зміни, зміни хороші.
Роман Скрипін: Вакарчук хапається зараз за голову, я вам скажу відверто. Дякую вам за думку.
Слухач: Тому що от Ви говорили про Європу. В Європі дійсно краще. Повинно бути нове бачення України.
Роман Скрипін: Ну, не у всій Європі краще. Наприклад, в Албанію не їздять. А у вас є бачення нової України?
Слухач: В мене є бачення нової України. Молоді люди повинні приходити і дивитись на владу не як на джерело надходжень власних інтересів, а для того, щоб працювати. Я вважаю, що прийшовши до влади, потрібно думати, що я можу зробити хорошого, а не витягнути із влади.
Роман Скрипін: Дякую. Все ж таки сформуйте своє бачення України, тому що це дуже важливо перед тим, як виходити на трибуну насправді.
Святослав Вакарчук: Поки ми не навчимось добровільно виносити сміття із власної квартири і прибирати під будинком, а не тільки у своїй власній квартирі, залишаючи кульки, де попало, доти не прийде жоден месія.
Роман Скрипін: У мене бажання зробити партію чистоти і естетики.
Якщо людина з типовою нашою ментальністю прибираючи на Пасху у себе вдома, вилизує свою квартиру, а потім пакет зі сміттям виносить і викидає в дворі, де попало. На цьому Європа і закінчується, друзі мої.
– Як можна говорити про нову Європу, про новий світ, про нову політику, нові обличчя, якщо людина з типовою нашою ментальністю прибираючи на Пасху у себе вдома, вилизує свою квартиру, а потім пакет зі сміттям виносить і викидає в дворі, де попало. На цьому Європа і закінчується, друзі мої.
Так, Європа закінчується на пакеті сміття у дворі.
У нашого продюсера програми виникло питання. Я одразу скажу, це не моє. Наталка Коваленко з Києва питає, чи представлятиме Україну на «Євробаченні» Святослав Вакарчук?
– Що ж я вам такого поганого зробив?
– Чому? Ну треба ж на гідному рівні представляти державу, це ж всесвітньо відомий конкурс.
– Треба на адекватному рівні представляти державу. Не на гідному, а на адекватному. «Євробачення» безумовно важливе, але неадекватне для мене дійство, як на мене. Тому що конкурс не має жодного відношення до музики.
Це до речі, скажу чесно, дуже важлива для України подія, тому що це одна з небагатьох подій, де ми разом з іншою Східною Європою маємо рівний доступ до того ж, що має Західна Європа.
Але при чому тут музика? Це конкурс голосувань людей за ту чи іншу країну, це таке прекрасне шоу телефонного голосування.
– Там вже трохи правила помінялись.
– За винятком групи АББА, яка там була сто років тому, я не пам’ятаю там жодного нормального музичного проекту.
– Що заважає тобі взяти участь у «Євробаченні»?
– Там ніколи в житті не виберуть таку музику.
– Я ж не питаю, чи брав би ти участь у «Фабриці зірок–3», скажімо.
– Ніколи в житті така музика не буде актуальна та потрібна на «Євробаченні». Там потрібно щось дуже «это же не эстетично! Зато дешево, удобно и практично».
– А хто б мав поїхати наступного року?
– У нас стільки претендентів! Чого-чого, але з «Євробаченням», думаю, в України жодних проблем. У нас, по моєму, там конкурс 10 осіб на місце.
У мене є ідея, пропозиція. Оскільки зараз є модні штучні проекти, давайте зробимо збірний проект. Наприклад, візьмемо три соліста: дві дівчинки, які обов’язково вже співають, і один хлопчик. І на балет теж візьмемо різних відомих людей: спортсменів, музикантів, політиків (думаю треба дати штук 6-8).
– Кого це? Я уявляю.
– Кого-небудь. І вони всі разом, така збірна програма, вбивають всіх зайців.
Підтанцьовує Янукович? Вражало б, звичайно.
– Я не спеціаліст в балеті, я не можу прізвища зараз назвати. Уяви собі, збірна політики, музиканти, спортсмени.
– Виступає вперше балет, який стоїть на місці, не рушить. Такий собі балет політиків: опа, встали, в костюмах, в краватках, все як слід.
– Думаю, не менш епатажні були б, ніж Вєрка Сєрдючка чи фіни, страшні «Лорди».
– Або індик... Я б на минулому «Євробаченні» голосував за індика, але чомусь Європа віддала голоси Дімі Біану, який вже вдруге. То можна було б Руслану ще поставити, раз-другий-третій.
– До речі, я вважаю це вихід. Тих, хто виграв раз «Євробачення», ставити постійно. Тому що Росія показала, що це вихід.
– Маю ще одне можливо неприємне питання. Рік 2009 стає роком президентських виборів, передвиборчою кампанією.
І тут у нас катастрофа, тому що доведеться обирати. Я б хотів тебе запитати, між ким ти хочеш обирати? Тому що нам дають «на манеже одни и те же». Знову у нас Янукович, Ющенко, Тимошенко, Симоненко, Литвин. Хочеш, додай когось.
– По-перше, президентські вибори 2010 року нічого не змінять. Вибирати, думаю, треба того, хто принесе найменше злих несподіванок.
– Це хто?
– Просто говорю вголос. Люди, про яких ми говоримо, ми бачимо, що в них паталогічно відсутнє вміння домовлятись заради загальних інтересів.
Вони часто вміють домовлятись заради власних інтересів, але ця модель не працює, вона дуже короткотермінова. Як тільки двоє домовляться заради власних інтересів, треті проти. А таких спільних власних інтересів, щоб були на трьох, не існує. Всі спільні інтереси на трьох тільки можуть бути інтересами держави. Тому, я думаю, той, хто перший покаже приклад саме такий, буде достойний бути президентом.
– Хто? За кого голосувати? Реально ми побачимо 5 прізвищ в бюлетені. Може більше, але це не важливо.
– Думаю, сьогодні світ змінюється так швидко, що давати з мого боку пропозиції сьогодні було б некоректно. Я не знаю, я хочу почекати.
– Я тебе витягну тоді під час президентської кампанії. Не вийди тільки на Майдані на сцену знову.
– Я тільки разом з тобою.
– Я не ходив на сцену на Майдані, якось утримувались...
–Я ні на «5 канал»...
– При чому тут «5 канал»? Це далеко в минулому. Ти щаслива людина взагалі?
– Місцями. Часом.
– Якими? Яким часом? Одруження з Ляльою Фанарьовою відбулось ще в 2007-му, так?
– Ми одружились де-факто вже дуже давно, а де-юре ми взагалі не одружувались.
– Не відбулось. Тому що це не складання депутатських повноважень, про це мало відомо. Я так покопав в Інтернеті. Святослав Вакарчук пообіцяв найближчим часом (це 2007-го було) оформити свої взаємини з Лялею Фанарьовою. А чому ні? Печатку в паспорт хлоп!
– Що ти там про президентські вибори?
– Я про щастя! Як ти оформлюєш своє щастя?
– Щастя, на мою думку, не буває перманентним. Воно сьогодні є, а завтра його знову нема, і ти знову його чекаєш. Щастя – це відчуття щастя. Воно секунду є, а потім ти місяцями до нього прагнеш. Це такий момент імпульсивний та суб’єктивний.
Я постійно прагну щастя, часто його отримую, часто відчуваю, що воно вислизнуло з рук, але мені здається, це нормально. Так цікаво жити.
– Філософ.
– А ти маєш постійне щастя?
– Я? Я щасливий через те, що працюю в ефірі для людей і маю таких цікавих співрозмовників. Принаймні щосуботи.
– Тобто ти щасливий щосуботи з 5-ти до 6-ти.
Скажу тобі відверто, те що приходиться робити щодня в ефірі. Тому що на радіо, туди ж приходять в основному політики. От було питання сьогодні, чи не «тошнить». Я утримуюсь, бо це моя робота. Але я не скажу, що це найбільш позитивні емоції за день.
– Голова болить, я ж сказав.
– А по суботах у нас є «Дійова особа», спільний проект Радіо Свобода та «Нашого Радіо».
– А «Наше радіо» забороняє політиків, бо рейтинг відразу падає?
– Ні, вони бувають. Минулого тижня була Ольга Герасим’юк, чому?
– Вона ж не чистий політик.
– А хто вона? Вона – журналіст-політик. Ти – музикант-політик.
– Ти бачив по Камеді-Клаб показують дуже класну штуку «Страшний сон Ольги Герасим’юк». Дуже смішна історія.
– На кінець програми хочу привітати тебе зі святами. Бажаю натхнення, успіху, якщо повертатимешся в політику, то повернутись в цікавій компанії.
– Дякую, гарні побажання. Мені було дуже приємного тут бути, незважаючи на сумбурний такий жартівливий ефір.
Тому що ти прийшов набундючений. В мене було таке грандіозне питання. Чи Святослав Вакарчук – такий собі музичний Дон Кіхот? А не вистачило часу.
– Головне, щоб не Санчо Панса. Всіх із Новим роком, із Різдвом! Радості, всього найкращого і слухачам, і всім українцям!

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG