Доступність посилання

ТОП новини
18 Липень 2018, Київ 04:31

Ідейно-політичні опоненти визвольних змагань українців завжди були схильні ототожнювати цю боротьбу за державну незалежність із найбільш яскравими та символічними постатями національного опору. Тому протягом майже двох століть прихильників усамостійнення України називали мазепинцями, до 40-х років XX століття – петлюрівцями і з половини минулого століття й до наших днів – бандерівцями.

Послідовні прихильники самостійності України сприймають Степана Бандеру однозначно позитивно. Супротивники української незалежності своє ставлення до самостійності переносять також на особистість лідера революційної ОУН. Ті ж, для кого незалежна Україна – це тільки гра історії, наслідок випадкового збігу обставин, воліють про Бандеру взагалі мовчати.
Проте в Україні вже виникає тенденція формування науково-об’єктивного дискурсу щодо Степана Бандери і того громадсько-політичного руху, тієї ідеології та політичної практики, символом яких він став. Усе це відбувається нелегко, адже ще живі традиції совєтського Агітпропу, що активно формував підсвідомий страх перед таємничою і жахливою силою, що називалася «бандерівці». Та часи, хоч не так швидко, як би хотілося, змінюються.
Здобудеш Україну, або загинеш за неї
Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в родині греко-католицького священика отця Андрія Бандери і Мирослави з Глодзінських в Угринові Старому Калуського повіту нинішньої Івано-Франківської області. Прізвище майбутнього провідника ОУН в іспанській, італійській і деяких інших мовах означає «прапор».
Галичина на той час із відсталої австрійської провінції, населення якої польські шовіністи зневажливо називали нацією «попів та хлопів», перетворилася на український П’ємонт, де відбувалися активні процеси національного самоусвідомлення. Значну роль у підготовці таких процесів відіграла національна релігійна інтелігенція, до якої належав й отець Андрій Бандера. Коли постала Західно-Українська Народна Республіка, він зголосився до Української Галицької Армії, де став капеланом. Десятирічним хлопцем Степан був свідком процесів національно-державного відродження.
А потім були довгі роки важкого для українців панування переможного польського шовінізму. Саме в Галичині в 1920 році колишні (проте самі вони не вважали себе колишніми) старшини армії УНР та Української Галицької Армії створили Українську Військову Організацію – УВО, попередницю ОУН. Ними керували біль поразки й нестримне прагнення за будь-яку ціну вибороти державну незалежність для свого народу. Однією з найголовніших причин поразки національно-визвольних змагань 1918–1921 років вони вважали нездатність Центральної Ради й урядів УНР до ефективної роботи в умовах жорсткого протистояння з боку зовнішніх і внутрішніх супротивників. Нескінченні чвари й інтриги депутатів Центральної Ради, демагогічна балаканина, безвідповідальність тощо переконали військовиків у тому, що тільки організація, збудована на активному жертовному патріотизмі («Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї») та на залізній армійській дисципліні, здатна повернути українцям утрачену державу. Ці засади стають ідейно-етичною основою ОУН, що виникла 1929 року, і в яку вступив Степан.
Бандера за кілька років зробив блискучу політичну кар’єру, уже 1934-го посівши місце крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях. Організація суміщала широкі пропагандистські кампанії з партизанською війною проти польських окупантів. У 1934 році бойовик ОУН Григорій Мацейко у Варшаві вбив польського міністра внутрішніх справ генерала Броніслава Пєрацького, відповідального за державний терор проти українців. Після цього проти Бандери та його соратників відбувся судовий процес, що справив величезний вплив на свідомість як українського, так і польського суспільства. Зокрема, польське видання «Wiadomości Literackie» 15 грудня 1935 року опублікувало статтю Ксаверія Прушинського, де було сказано:
«17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюванням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи… Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів… Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли знищити в цих людей захоплення молодістю й життям і замість того зродити думку про вбивання та самопожертву».
А орган польських народовців «Prosto z mostu» надрукував статтю «Справа найважливіша з важливих», у якій наголошувалося:
«Ми, польські народовці, маємо обов’язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державності, що його русифікують, полонізують, роздирають, а він завжди триває. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».
На цьому судовому процесі Степана Бандеру було засуджено до смертної кари, яку замінили довічним ув’язненням. Під час німецько-польської війни 1939 року він вийшов із польської в’язниці.
На війні як на війні
У 1938 році від рук агента НКВД Павла Судоплатова загинув провідник ОУН Євген Коновалець. Це спричинило розкол у проводі організації між прихильниками опертя на власні сили й тими, хто вважав вирішальним зовнішній чинник, між революційними борцями й опортуністами. 10 лютого 1940 року було сформовано Революційний Провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою.
До речі, одним із приводів для розколу було ставлення до подій у Карпатській Україні. Бандера і його соратники вважали, що треба кинути всі сили ОУН на допомогу цій маленькій українській державі, але офіційний наступник Коновальця, полковник Андрій Мельник виступив проти цього, не бажаючи дратувати європейські потуги. Новообраному лідерові ОУН Бандері треба було розв’язати проблему зі ставленням українських націоналістів до Другої світової війни та її учасників з огляду на український національно-державний інтерес.
Напередодні бурхливих воєнних подій на землях України ОУН ухвалила рішення: у війні, що насувається на терени України, вона мусить виступати перед світом як самостійний чинник, має виразно й рішуче задекларувати перед людством своє бажання жити самостійним державним життям і своє прагнення боротися проти кожного, хто заперечуватиме право українського народу жити вільно у власній самостійній державі й намагатиметься поневолювати Україну. Основна частина членського складу ОУН перебувала на теренах, окупованих Німеччиною і Радянським Союзом, тож організація мала визначитися щодо цих двох держав, що, на думку Проводу революційної ОУН, були приречені на збройне протистояння. Ставлення СРСР до незалежності України було однозначно негативним. Щодо ставлення Німеччини зберігалися деякі сумніви. Потрібна була акція, що поставила б нацистську Німеччину перед необхідністю чітко відповісти на це питання.
Такою акцією стало проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення Української держави. Визначний член ОУН Ярослав Стецько розпочав формування уряду, куди було запрошено представників різних політичних сил. Німецька влада арештувала Степана Бандеру, вимагаючи відкликати Акт 30 червня; невдовзі було заарештовано багатьох інших керівників ОУН. Бандера відмовився відкликати Акт. До 1944 року він перебував за колючим дротом нацистського табору Заксенхавзен. А його рідні брати Василь та Олекса були замордовані в концтаборі Освєнцим.
Символ боротьби
У вересні 1941 року в підпіллі відбулася Перша Конференція ОУН, що ухвалила вести пропагандивно-роз’яснювальну підготовку до активної боротьби з німецькими окупантами шляхом розкриття німецьким планів поневолення і колонізації України; здійснювати збирання й складування зброї; проводити вишкіл нових кадрів для визвольної боротьби та охоплення ними щораз дальших теренів. Такі настанови природним шляхом привели до утворення восени 1942-го Української Повстанської Армії – УПА.
Критики ОУН часто дорікають цій структурі недемократичністю. Але слід зазначити, що організація, збудована на засадах військової дисципліни, за визначенням не може бути демократичною, тим більше коли вона перебуває в підпіллі. Такі дорікання слушні тоді, коли вона приходить до влади і починає визначати політичну систему держави. Але треба віддати належне ОУН: навіть за умов війни та підпілля вона намагалася на рівноправній основі співпрацювати з іншими політичними силами (це стосувалося і уряду Ярослава Стецька, і Української Головної Визвольної Ради, що виконувала функцію підпільного парламенту України). У цьому сенсі важливу роль відіграв Третій Великий Збір ОУН, що відбувся 21–25 серпня 1943 року. Наведемо деякі його настанови.
«Борючись за визволення українського народу, ОУН організує політичну співпрацю з іншими поневоленими народами вже сьогодні і буде співпрацювати з усіма вільними народами в майбутньому. Але основою тієї співпраці є тільки взаємна пошана і визнання прав всіх на вільне життя. Історичну еволюцію нації в монолітну суспільність хоче ОУН приспішити шляхом знищення усіх економічних і соціальних нерівностей. Вважаємо, що в сучасну історичну добу є всі дані для побудови такого економічного ладу, який дасть рівні шанси праці та заробітку всім громадянам. Знищуючи всі форми експлуатації кляси клясою, створимо в Україні справедливий суспільний лад. Тільки при такому суспільному ладі буде запорука, що державна влада не стане на службу одній клясі, а буде організуючим, плянуючим і керуючим органом цілого народу».
Під час Другої світової війни до лав ОУН увійшла значна кількість українців Великої України, які були рішуче проти однопартійної системи, бо в УРСР вони відчули її згубний характер на собі. Насамперед їм відповів Третій Збір: «ОУН не бореться за Україну для себе, вона не бореться за владу в Україні ані за форму влади. Про владу та її форму буде рішати сам народ і його найкращі представники». Цей Збір відзначив: «ідеал нового суспільства – вільна людина»; «свобода друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти накидування суспільству світоглядових доктрин і догм»; «повне право національних меншин плекати власну за формою і за змістом національну культуру»; «рівність усіх громадян, незалежно від їх національности, в державних і громадських правах і обов’язках».
Ухвали Третього Збору мали за мету максимально розширити фронт боротьби проти нацизму та комунізму. Степан Бандера, через тривале ув’язнення відірваний від практичних проблем боротьби майже на всіх теренах України, далеко не все сприйняв у рішеннях Збору, побоюючись розмивання ідеологічної та організаційної монолітності руху, символом якого він став. Це призвело до нових ідейних конфронтацій уже в повоєнний період, коли практики боротьби на рідних землях значно більше тяжіли до рішень Третього Збору, ніж емігрантська частина організації.
У середині грудня 1944 року, коли вермахт не контролював уже жодного клаптика української землі, ізоляція лідера ОУН утратила актуальність для нацистів і Бандеру випустили з концтабору під поліційний нагляд. Нацисти запропонували йому переговори про встановлення союзницьких відносин між українським націоналістичним рухом і Німеччиною. Але вчорашній в’язень концтабору цю пропозицію відкинув.
Після 1945 року Бандера брав активну участь у діяльності ОУН як її лідер, але змушений був постійно переховуватися від агентів спецслужб СРСР на теренах ФРН. 15 жовтня 1959 року його вбив агент КГБ Богдан Сташинський. Однак в історії українського народу ця постать у політичному сенсі й дотепер залишається живою та спричиняє безліч дискусій. І сьогодні Степан Бандера є чи не найяскравішим символом прагнення до української державної самостійності в її найбільш безкомпромісній формі.
(Київ – Прага)


Аудіозапис промови Степана Бандери, 1959 рік:



  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG