Доступність посилання

ТОП новини
21 Липень 2018, Київ 23:22

Інформаційна вертикаль Володимира Путіна у «газовій війні»


Ігор Лосєв

Київ – Власне, вже серпневі події у Грузії наочно продемонстрували, що нинішні російські ЗМІ докорінно відрізняються від медій демократичних країн Європи. І не в ліпший бік. У колишньому СРСР, коли хотіли звинуватити засоби масової інформації у брехні, то називали їх геббельсівськими, маючи на увазі райхсміністра пропаганди нацистської Німеччини Йозефа Геббельса. Але типологічних відмінностей між ЗМІ комуністичного СРСР і нацистської Німеччини не було, радянську пропаганду можна було назвати як геббельсівською, так і щербаковською.

Олександр Щербаков очолював інформаційну службу СРСР за часів Сталіна. Перед тим Щербаков був професійним чекістом, брав участь у багатьох злочинах сталінського режиму. На посаді шефа ідеологічної машини Кремля він «уславився» фантастичною, феноменальною брехнею. Наслідування їй світ побачив під час цьогорічної російської агресії проти Грузії: розповіді ЗМІ Росії про «геноцид» осетинів, про моторошні «звірства» грузинів проти національних меншин (хоча міжнародні, в тому числі неурядові, організації тих «звірств» там не знайшли), про «афроамериканців», які нібито воювали у складі армії Грузії, про якихось «українців», що зі зброєю в руках «атакували» на грузинських теренах російське військо і таке інше. Про участь міфічних «українців» у війні в Москві розповідають аж дотепер…
Те, що насправді, не має жодного значення
Проте справжня вакханалія розпочалась у медіях Росії під час останнього раунду енергетичної війни Російської Федерації проти України. Ще раз можна було спостерігати дивовижним чином буквально за кілька років установлену залізну дисципліну в середовищі російських журналістів. Одностайність телеканалів, радіостанцій і газет (за рідкісними винятками) просто вражала. Виникала думка, що ЗМІ цієї країни вже стали частиною державного апарату. На цьому тлі факт звільнення з роботи в газеті російського журналіста Доброхотова за те, що на науково-практичній конференції за участі президента Дмитра Медведєва він насмілився критично оцінити вголос виступ глави російської держави, справляє враження абсолютно не випадкового.
То чи варто дивуватися, що російські журналісти виправдовують не лише нинішню обов’язкову державну ідеологію, а й кожний крок Кремля, не переймаючись тим, наскільки він є законним і справедливим. Говорити про незалежну пресу (за поодинокими винятками) в нинішній Росії не випадає. Йдеться про абсолютно контрольовану владою пропагандистську структуру, що демонструє доволі яскраво свою цілковиту байдужість до істини, що, між іншим, є однією з ознак пропаганди. Російським журналістам, схоже, нецікаво, якою є ситуація насправді, або як каже Володимир Путін, «на самом дєлє».
Російські телеканали «1-й національний», РТР, НТВ, «Вєсті» висвітлювали газовий конфлікт з Україною в суто монологічному режимі, причому йшлося про монолог тільки московський. Володимир Путін, Дмитро Медведєв, керівники та речники «Газпрому» Олексій Міллєр, Олександр Медведєв, Сергій Купріянов отримали необмежені можливості звинувачувати Україну, не зустрічаючи заперечень і неприємних запитань.
Дуже показовим на прес-конференції «Газпрому» був виступ заступника голови «Газпрому» Олександра Медведєва. Він звинувачував Україну в тому, що вона відмовляється транспортувати російський газ за маршрутом Суджа-Орловка. Олександр Медведєв свідомо не розповів, чому Україна не може цього зробити. Адже у зв’язку з відсутністю постачання газу з Росії Україна змушена була опалювати міста Сходу і Півдня країни газом із підземних сховищ у Західній Україні. Цей газ було скеровано із заходу на схід. У випадку транспортування в напрямку Суджа-Орловка (як вимагає Росія), західні потоки газу було б відрізані від споживачів сходу і півдня, розпочався б справжній «холодомор» для половини України.
Лише один журналіст на конференції (здається, український) запитав Олександра Медведєва, чому «Газпром» уперто не хоче транспортувати газ по маршруту Валуйки-Писарівка, запропонованому Україною? Олександр Медведєв ухилився від відповіді, натомість накинувся на журналіста в модному нині в Росії хамському стилі. І що цікаво: жоден російський журналіст не зацікавився, чому не відповів Медведєв і що він приховує. Відсутність фактів і правдивої інформації компенсується підвищеною емоційністю і брутальністю в заявах і оцінках.
Дуже побоюються російські ЗМІ, що висвітлюють газовий конфлікт, прямої мови українських керівників і європейських експертів. Тому замість неї – суцільні виклади московських журналістів, причому ці перекази чесними назвати важко. Побоюються в Москві прямої дискусії у відкритому ефірі між шефом «Газпрому» Міллєром і шефом «Нафтогазу» Дубиною. Суцільна дезінформація, що виливається з російських екранів, газет і радіохвиль, інтернетсайтів, тощо розрахована на ґрунтовно зазомбоване протягом путінського правління російське населення. Однак окремі інтелектуали Росії, що ще зберігають здоровий глузд, як приміром, колишній радник Володимира Путіна з економічних питань Андрій Ілларіонов, оцінюють поведінку російської влади і російських ЗМІ таким способом:
«...Брехня російських офіційних осіб сягає якихось зовсім уже фантасмагорійних розмірів. Вони брешуть – їх негайно викривають. Вони брешуть знову і ще фантастичніше – їх викривають ще швидше. Вони верзуть найцинічнішу, найабсурднішу нісенітницю – й тисячі, мільйоні людей змушені кидати свої справи і перевіряти, перевіряти, перевіряти кожне вимовлене офіційне слово. Щоби ще раз переконатися в тому, в чому переконувалися не один раз – знову брехня.
Нахабна, цинічна, рясно змащена хамством брехня.
Тепер уже не тільки громадяни Росії, не тільки сусіди, не тільки європейці – весь світ переконався: жодній заяві російської влади на слово вірити не можна.
До позачасового опису поведінки влади на Русі тепер треба обов’язково додавати: брешуть. Брешуть і крадуть. Крадуть і брешуть».
У тому, про що пише Андрій Ілларіонов, привертає увагу та обставина, що крім демонстративної брехні, в інформаційній війні проти України використовується ще й така «зброя» як свідоме ігнорування невигідної для Росії інформації, зокрема й про те, що європейські експерти з першого ж дня газового конфлікту, проаналізувавши постачання газу до Європи територією України, відкинули всі звинувачення на кшталт того, що Україна «краде газ» у Росії, а також підтвердили технічну неможливість транспортування газу за маршрутами, визначеними «Газпромом». Що ж, рейхсміністрові пропаганди Йозефові Геббельсу було б чого повчитися в російських колег, за винятком хіба що нахабства, де вони все одно неперевершені…
Російські ЗМІ цього разу також продемонстрували притаманне їм невігластво щодо України, яке є дуже поширеним у середовищі російських «професійних знавців» сусідньої країни. Наприклад, у «Російській газеті» (офіціоз) від 15 січня 2009 року оприлюднено статтю «Мороз в украинскую ночь» такого собі Павла Дульмана. То звичайна «українознавча» публікація, де змальовується «жах і занепад» в Україні на тлі «добробуту» Росії, що «підводиться з колін». Але про рівень компетентності добродія Дульмана та офіціозної газети свідчить така фраза в названій статті: «Антимонопольний комітет України зажадав від усіх 52 (!) облгазів…» Себто журналіст заходиться писати про Україну, навіть елементарно не уявляючи собі її адміністративний устрій. Не може бути в Україні 52 облгазів, бо немає (і ніколи не було) 52 областей. В Україні разом із Києвом, Севастополем і Автономною республікою Крим нараховується 27 адміністративних одиниць.
Ліберали на службі «Газпрому»
А як же оцінюють газову війну путінського Кремля проти України так звані російські ліберали і демократи? Колись ще на початку 90-х років минулого століття я написав про них дещо співзвучне словам Володимира Винниченка про те, що російська демократія закінчується на українському питанні: «…Принципових відмінностей у ставленні до України між російськими демократами і націонал-шовіністами немає. І ті, й ті сприймають незалежність України як абсурд, протиприродне явище і особисту образу. Хоча прояви це має різні – через відмінності в освіті, інтелекті й вихованні». Нині життя вкотре вже підтверджує цей висновок.
Є такий російсько-ізраїльський телеканал RTVI, що гордовито заявляє про себе, що його новини не зазнають цензури Кремля. Проте це аж ніяк не заважає йому за всієї його «демократичності» роздмухувати пристрасті, доводячи, що чимало російських інтелігентів ненавидять Україну не за наказом із Лубянки, а за покликом власної душі. Є такий оглядач RTVI, нонконформіст, судячи з його поведінки, який називає себе – Антон Орехъ. Його ідея дуже проста: Росія – погана, але гірше за неї може бути тільки Україна. Він усупереч усім заявам західних експертів, упевнено (ніби особисто був при цьому присутній) заявляє: Україна краде російський газ, краде давно і багато. Докази? А навіщо? Коли закидають болотом Україну, докази не потрібні. Цікаво, що Кремль за всі 17 років незалежності української держави жодного разу таких доказів надати не зміг.
На тому ж таки RTVI російські інтелігенти Л. Млечин, М. Сванідзе, О. Привалов та інші вправлялися у виливанні на Україну найрізноманітніших звинувачень. Вони чомусь думають, що якщо з ранку до вечору тупо повторювати «Україна краде газ у Росії» (нова російська національна ідея!), то це стане реальністю, в яку повірять європейці всупереч фактам.
Що вже після цих «демократів» чекати від колишнього соратника одіозного Рогозіна професора Михайла Делягіна, що як доказ на користь своїх сумнівних тверджень в інтернетівській статті наводить прізвище шефа «Нафтогазу України», мовляв, чого чекати від Олега Дубини… Ось такий рівень аргументації, гідний колгоспного ринку. А рівень самого економіста Делягіна визначає його твердження, що ціна $450 за 1000 кубометрів газу для України є економічною. Це при тому, що Німеччина отримуватиме в 2009 році російський газ за середньорічною ціною не більше $280… А до Німеччини ще треба оплатити транзит територією України, Словаччини і Чехії. Здається, путінська інформаційна вертикаль суттєво позначилася на розумовій незалежності її інтелектуальної обслуги. Навіть тих із них, хто суб’єктивно вважає себе антипутінською фрондою.
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG