Доступність посилання

ТОП новини
18 листопада 2019, Київ 01:42

Соборність України в контексті Великої Історії


Київ – Адекватно оцінити події, які відбулися 90 років тому, як це не дивно, досі не змогло чимало політиків та інтелектуалів України. З одного боку, маємо романтичну піднесеність гучних декларацій про «виповнені віковічні народні жадання» та про «незламну волю нації до незалежності і свободи». Але ж виникають елементарні запитання: якщо все було так чудово, чому ж Українська держава (під тією чи іншою назвами) не втримала тоді свою незалежність та цілісність?

З іншого боку, лунають (і не лише від комуністів) твердження, що суверенітет, ба більше, саме існування України як певної геополітичної реальності – це наслідок доброї волі російських більшовиків, що спершу Ленін, а потім Сталін у своєрідний спосіб дбали про те, щоб зібрати етнічні українські землі в певну цілісність, і саме їм, а не борцям за незалежність, має завдячувати сьогоднішня Українська держава своїми кордонами. Проте з якого дива тоді більшовики стільки воювали з Україною, з якого дива вони перекроювали її кордони, як їм заманеться, і не один раз?

А ще ж існують і скептики, котрі наголошують, що Україна – це не більше, ніж побічний наслідок великої геополітичної гри між німецьким генералом Гофманом та більшовицьким наркомом Троцьким у 1918 році, одне слово, така собі історико-політична фата-моргана, з усіма належними висновками.

А тим часом 90 років тому розгорталися події, значення яких підсвідомо чи свідомо відчували навіть ті, кому ці події ламали всі попередні плани.

«Прискорений курс розвитку»

На початку ХХ століття у невідворотність близького унезалежнення України вірило буквально кілька десятків інтелектуалів. Щоправда, вони звалися Юліан Бачинський, Левко Мацієвич, Микола Міхновський, Іван Франко... Та незрівнянно більше число інтелігенції обмежувало свої мрії автономією українських земель у складі конституційної монархії чи то Романових, чи то Габсбургів. Власне, й той «простолюд», який відчував свою українськість (а це був, мабуть, лише кожен десятий чи навіть двадцятий селянин і робітник на Наддніпрянщині, натомість – майже вся сільська людність Східної Галичини), не прагнув більшого, ніж освіти і преси рідною мовою та певних політичних прав – свободи слова, свободи віросповідання, свободи зборів, виборності місцевої та регіональної влади. Тож не дивно, що у 1920-ті роки численні спостерігачі дивувалися: а звідки постала та Україна? Та й ще з ідеологічно різними державними проектами? Хто її придумав?

А тим часом на все наклала свій відбиток і шалено прискорила політичні процеси Перша світова війна.

Ця війна одним із головних своїх театрів воєнних дій мала саме Україну. Для участі в ній були мобілізовані мільйони українців з обох боків фронту. Своє ставлення до війни мусили висловити всі політичні сили та ідейні проводирі. Війна зруйнувала тихий плин сільського і містечкового життя, вона рішуче перемішала людей, принесла мільйонам горе і страждання, а водночас іншим мільйонам (або навіть тим самим) показала такі обшири світу, яких вони самі не побачили б. А на додачу армія Російської імперії в 1914 році вдерлася на Галичину і Буковину; і сотні тисяч рядових, унтерів та молодших офіцерів, які були в цих військах, побачили, що живе там такий, як і вони, народ; ба більше – уславлений драматург Микола Куліш, який був тоді поручником-артилеристом, пізніше згадував: вперше Шевченків «Кобзар» він узяв до рук в окупованому російським військом Львові у 1914 році. Взяв – і назавжди із малороса перетворився на українця. А хіба тільки він один?

Нарешті, кілька сотень тисяч вояків-східняків потрапило до австрійського та німецького полону, а кілька тисяч галичан – до полону російського; чимало цивільного галицького люду було депортовано углиб імперії Романових. Це теж сприяло усвідомленню загальноукраїнської єдності, а, крім того, ставило просте і логічне запитання: якою є власна мета українців у цій війні? За що вони гинуть і страждають? Задля того, щоб Романови приєднали до своєї імперії Константинополь чи щоб Габсбурги мали володіння в Африці?

Одне слово, визрівання національного духу йшло швидко, набувши особливо радикальних темпів після скинення династії Романових у Петрограді (в чому, до речі, найактивнішу участь узяв лейб-гвардії Волинський полк). Як зауважив пізніше знаний науковець Дмитро Чижевський, Україна «проходила прискорений курс розвитку». У цьому були й свої мінуси, – адже новонабута українська тожсамість не могла стали стійкою одразу у всіх мільйонів неофітів, національні інтереси неспроможні були одразу відсунути на другий план почуття єдності з «братами по класу» чи «православним людом» колишньої Російської імперії. Але за всіх обставин із українським самовизначенням великих мас селянства, козацтва, міщанства й різночинної інтелігенції Наддніпрянщини довелося рахуватися всім.

Свобода. Суверенність. Соборність

«Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки... Всіх громадян нашої Республіки закликаємо: не жаліючи життя боронити добробут і свободу нашого народу».

Ці слова IV Універсалу Центральної Ради знаменували завершення майже річного періоду становлення української нації і її представницьких органів у революційний період. Почавши як одна із громадських організацій, Рада за кілька місяців стала повноважним органом етнічних українців, а ще за якийсь час, на початок осені 1917 року, – вищою представницькою структурою абсолютної більшості всього населення українських губерній у складі Російської республіки. Тому цілком логічно у листопаді 1917 року саме Центральна Рада проголосила автономну Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 року – її незалежність.

А рівно через рік, 22 січня 1919 року, так само Універсалом Директорія відновленої Української Народної Республіки оповістила про об’єднання Заходу (де на той час також розгорнулася національна революція і де було вже ухвалене рішення про національну єдність) і Сходу країни.

«Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».

Зауважмо, що восени 1918-го – на початку 1919 року рішення про входження до складу Української держави висловили не тільки наддніпрянці, слобожанці та галичани; такі рішення були ухвалені представницькими органами Криму, Кубані, Буковини та Закарпаття. Іншими словами, українцями як політичною нацією усвідомили себе десятки мільйонів людей, і серед них і ті, хто етнічно до українців не належав (досить згадати хоча б генералів УНР та ЗУНР Кравса, Бізанца, Дельвіга, Грекова, Сінклера, Галкіна й інших). І це вже була реальність, із якою не можна було не рахуватися. Тодішні провідні політичні гравці (Вільгельм ІІ, Ленін, Врангель, Пілсудський) змушені були зважати на український чинник і намагатися використати його у своїх інтересах.

Від символу до самоствердження

На зламі 1920/21 років УНР зазнала остаточної військової поразки. Проте залишилися не тільки український уряд у вигнанні та політична еміграція, а на додачу й історична пам’ять. За всієї своєї суб’єктно-правової обмеженості і більшовицька Українська Соціалістична Радянська Республіка залишилася реальністю, яку не вільно було скасувати. А тим часом до 1917 року Ленін і Ко навіть автономію українських земель усерйоз не розглядали; за всі роки боротьби із царатом більшовиками була надрукована одна-єдина листівка українською мовою. Та й після проголошення незалежності України позиція ленінців тривалий час залишалася практично незмінною. У резолюції I з’їзду КП(б)У, який відбувся влітку 1918 року у Москві, ставилося завдання «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки», а наче-партія КП(б)У існувала на правах обласної організації РКП(б). В програмі ж останньої, ухваленої 1919 року, вказувалося: «Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за радянським типом».

Проте більшовикам довелося порушувати їхню власну програму; Володимир Затонський, один із діячів КП(б)У, писав 1920 року Леніну: «Тричі ми здобували Україну, і тричі український народ викидав нас геть». Тож Москва змушена була піти на номінальне визнання української самостійності й укласти на якийсь час неписану угоду з місцевими націонал-комуністами, утворивши Радянський Союз замість «автономізації» та входження всіх соціалістичних республік до складу федеративної Росії. Власне, і сама УСРР – це своєрідна «політична тінь» УНР; враховуючи популярність української незалежності у масах, більшовики у 1917-19 роках створювали «справжні» уряди УНР «паралельна» УНР і навіть – не зі своєї волі, звісна річ – використовували жовто-блакитний прапор поряд із червоним...

І ще одне: після Акту Злуки 22 січня 1919 року соборність України стала реальністю – поки що не в сенсі прагматично-політичному, а в сенсі духовно-символічному. Але, як відомо, символи історії нерідко стають реальнішими за «грубу матерію» людського поступу. Тож від Універсалу Директорії 1919 року на факт єдності Наддніпрянщини, Галичини, Волині, Закарпаття і Буковини мусили зважати всі політики всіх держав. І практично в цих кордонах УРСР у 1939-54 роках і була остаточно конституйована у складі Радянського Союзу (цікаво, що нарком закордонних справ СРСР Молотов 1940 року, аргументуючи приєднання Північної Буковини, посилався на... рішення місцевих установчих зборів від листопада 1918 року про приєднання до Української держави). І західні сусіди врешті дійшли думки, що без незалежної України незалежність Польщі завжди буде загроженою.

А потім на дві третини комуністична Верховна Рада повною мірою використала формальні засади суверенітету УРСР й у серпні 1991 року цілком легітимно проголосила українську незалежність, виходячи з «тисячолітньої традиції державотворення», і символіку часів Української революції затвердила невдовзі як символіку державну. Одне слово: Велика Історія ствердила факт українського державного буття, хоча й наклала на самих українців у ХХ столітті надзвичайно тяжкі випробування, – очевидно, внаслідок того, що значне число з них недостатньо цінувало власну державу, щоб боротися за неї до останку. Та це вже інша тема.

(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG