«Український вісник» уже покійного В’ячеслава Чорновола, «Голос відродження» уже покійного Сергія Набоки, «Наша віра» Євгена Сверстюка, альманах «Євшан-Зілля» подружжя Калинців, «Кафедра» уже покійного Михайла Осадчого і ще численні часописи політичних партій і громадських організацій, студентського братства, релігійних спільнот. Культурологічні, літературно-мистецькі, релігійні видання, студентські листки, гумористичні, розважальні, самвидавні часописи з діаспори. Частина молодих людей і гадки не мають, що такі видання існували у 70-х, 80-х на початку 90-х років і були популярні в усіх українських регіонах. Адже люди хотіли знати правду про історію, культуру, прагнули незалежності і свободи для своєї держави. 
Статті дисидентів передруковували під копірку на машинці і таємно розповсюджували. За таку діяльність можна було опинитись за ґратами чи в сибірських таборах.
На початку 90-х був бум самвидаву
Самвидав набув найбільших масштабів у роки правління Михайла Горбачова. Тоді з’явились сотні газет і журналів: «Бахмут», «Провід», «Славута», «Будитель», «Дуля», «Голос Марамарощини», «Дзвін», «Соборність», «Склеп», «Жорна» і ще сотні. Ці часописи зберегли українські дисиденти, журналісти, громадські діячі і надали для презентації на виставці «Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 років».
Автори самвидаву прагнули донести правду
Наприкінці 80-х історик і релігієзнавець Оксана Гайова співпрацювала з самвидавівським літературно-мистецьким журналом «Кафедра», який видавав Михайло Осадчий, відомий літературознавець, правозахисник, політв'язень, письменник. У 1988-му він був редактором самвидавівського журналу, матеріали до якого писали в Україні і таємно перевозили у Польщу, а звідти передавали в Канаду, де й друкувалась «Кафедра».
«Основною метою цього видання було те, оскільки усі ми прагнули незалежної держави, щоб на цей час надати правдиву інформацію про історію України, Церкви. Труднощі були в тому, що не було доступу до інформації, до архівів, не було сучасної видавничої техніки. Усе було на папіросному папері і надруковане на машинці. Це сшивалося і везлось таємно через кордон».
Одного разу, коли Оксана Гайова везла часопис через українсько-польський кордон, її затримали. Хтось повідомив митну службу, що вона везе самвидавівський журнал. Митник виявився прихильником незалежності держави і лишень забрав рукопис. Але цей номер таки видали.
«Це була гарна робота, необхідна, люди працювали щиро, були перейняті тим, щоб українці, які стояли перед днем Соборної незалежної держави, знали, якої держави вони прагнуть і очікують», – наголошує Оксана Гайова.
«Про шляхетність нації, – писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, – свідчить одна риса: риса вдячності». А виставка самвидавівської преси це є вияв вдячності усім, хто прагнув говорити правду і не боявся.
(Львів – Київ – Прага)
Статті дисидентів передруковували під копірку на машинці і таємно розповсюджували. За таку діяльність можна було опинитись за ґратами чи в сибірських таборах.
На початку 90-х був бум самвидаву
Самвидав набув найбільших масштабів у роки правління Михайла Горбачова. Тоді з’явились сотні газет і журналів: «Бахмут», «Провід», «Славута», «Будитель», «Дуля», «Голос Марамарощини», «Дзвін», «Соборність», «Склеп», «Жорна» і ще сотні. Ці часописи зберегли українські дисиденти, журналісти, громадські діячі і надали для презентації на виставці «Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 років».
Автори самвидаву прагнули донести правду
«Основною метою цього видання було те, оскільки усі ми прагнули незалежної держави, щоб на цей час надати правдиву інформацію про історію України, Церкви. Труднощі були в тому, що не було доступу до інформації, до архівів, не було сучасної видавничої техніки. Усе було на папіросному папері і надруковане на машинці. Це сшивалося і везлось таємно через кордон».
Одного разу, коли Оксана Гайова везла часопис через українсько-польський кордон, її затримали. Хтось повідомив митну службу, що вона везе самвидавівський журнал. Митник виявився прихильником незалежності держави і лишень забрав рукопис. Але цей номер таки видали.
«Це була гарна робота, необхідна, люди працювали щиро, були перейняті тим, щоб українці, які стояли перед днем Соборної незалежної держави, знали, якої держави вони прагнуть і очікують», – наголошує Оксана Гайова.
«Про шляхетність нації, – писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, – свідчить одна риса: риса вдячності». А виставка самвидавівської преси це є вияв вдячності усім, хто прагнув говорити правду і не боявся.
(Львів – Київ – Прага)
