Доступність посилання

ТОП новини
16 листопада 2019, Київ 01:32

Павло Загребельний. Той, хто не втратив контакт


Письменник Павло Загребельний на дачі у Конча-Заспі. Зйомка 24 вересня 2004 року.

Київ – 3 лютого пішов із життя Павло Загребельний. Його твори давно стали класикою української літератури і входять до шкільної програми. Серед більше ніж 30 романів і повістей, найчастіше згадують «Диво», «Роксолана», «Я Богдан». За сценаріями Загребельного знято 7 художніх фільмів. Письменника вирізняла колосальна працездатність, феноменальна ерудиція та винесене з концтабору уміння бути вільним попри усі обставини. Саме ця риса допомогла Павлу Загребельному залишитися самим собою в епоху «застою» і захистити багатьох «шістдесятників» від тоталітарного тиску.

Павлу Загребельному було 84 з половиною роки. Його називали «живим класиком» та «патріархом української літератури».

Народився у селі Солошине на Полтащині. Ріс без матері. Закінчивши у 1941 році школу, в 16 років добровільно пішов воювати. У серпні того ж року отримав поранення. Після лікування навчався у військовому училищі, а потім знову – фронт. У 1942 році нове поранення, потрапив у полон і до 1945 року був у німецькому концтаборі, а потім ще й у радянському.

Із 1946 року навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету, по закінченні – працював журналістом.

Був головним редактором «Літературної газети» (пізніше – «Літературна Україна»), секретарем правління Союзу письменників України, Головою комітету Державної премії імені Тараса Шевченка, депутатом Верховної Ради.

Півстоліття писав прозу

Мало хто може зрівнятися із Павлом Загребельним у його фантастичній працездатності. Майже 50 років він писав прозу, публіцистичні статті і працював до останнього часу.

Більшість своїх романів Загребельний написав у 60-70-х роках: Спека (1960); Європа.Захід (1961); День для прийдешнього (1964); «Шепіт» (1966); «Добрий диявол» (1967); «Диво» (1968); трилогія «З погляду вічності» (1970); «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980), романну будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»; «Левине серце», «Роксолана» (1980), (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); «Переходимо до любові» (1971); «Намилена трава» (1974); «Євпраксія» (1975); «Я, Богдан» (1983), «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984). Вигнання з раю (1985) (продовження «Левиного серця»)

Пізніше вийшли друком «Юлія, або запрошення до самовбивства»(1994), «Тисячолітній Миколай» (1994), «Брухт» (2002), «Стовпотворіння» (2004).

За його сценаріями на Київській кіностудії імені Олександра Довженка знято художні фільми «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено – мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Але що найголовніше, вважає сучасна українська письменниця Лариса Денисенко – Павло Загребельний залишився класиком, якого читають. Його роман «Роксолана» у 80-х оновив сприйняття української літератури, осучаснив її і зламав стереотип «хрестоматійності». Це відкрило дорогу молодому поколінню авторів.

«Вільним можна бути і в концтаборі»

Павлу Загребельному вдалося наблизити історію до сучасної людини, виписати історичні події такими, що примушують аналізувати світ навколо.

«Його твори з історії України перевернули уявлення про минуле, змусили робити проекцію на сьогодення і повернути відчуття причетності до творення історії сьогоднішньої», – переконана лауреатка Шевченківської премії 2005 року, авторка «Солодкої Дарусі» – Марія Матіос.

Тому Загребельному, як письменнику, не загрожує забуття.

Але головне, що вирізняє Павла Загребельного – це його теза про те, що навіть «у концтаборі людина може бути вільною».

Саме це уміння зберігати власну свободу під тиском будь-яких обставин допомогло Павлу Загребельному не лише блискуче писати, а й рятувати від переслідування тих, кого тепер називають «шістдесятниками».

«У 1961 році Загребельний мене врятував, коли мене вигнали з університету. Він узяв мене на роботу у «Літературну газету», надрукував мою поему «Ніж у сонці» і почав друкувати усіх «шістдесятників» – Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Юрія Щербака, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда та інших письменників. Він сприяв тому, щоб ця нова хвиля увійшла в українську літературу», – засвідчує поет-класик і кіносценарист Іван Драч.

На думку Драча, сумнівними видаються твердження, що Загребельний інколи вдавався до плагіату. Йшлося власне не про романи, бо їхній аналіз одразу засвідчує неповторний стиль автора, а про передмову до багатотомника Анатоля Франса. Відомо ж, що Загребельний окрім енциклопедичних знань мав ще й виняткову пам’ять, яка дозволяла йому запам’ятовувати інформацію «цілими блоками». Може саме ця особливість і зіграла свою роль у цій історії.

Останній з тих, хто достукався

Павло Загребельний залишався цікавим для читача, навіть тоді, коли «письменник, як явище» уже втрачав в українському суспільстві своє значення «морального авторитету».

Саме Загребельним закінчилася та епоха, вважає «останній захисник культурних барикад», письменник і критик Михайло Бриних.

Загребельний був своєрідним «Дон Кіхотом», який навіть у своїх останніх творах, намагався «достукатися, докричатися до людей, до суспільства» тоді, коли письменників вже майже ніхто не слухав. Його останні романи були великою мірою публіцистикою, бо «нервово і напружено» намагалися дістатися свідомості сучасної людини.

(Київ – Прага)


Можете сприйняти, як заповіт:

Павло Загребельний: «Треба будь-що зберегти ядро творців, які не втратили віри в сенс життя, в буття і судьбу. Це ядро повинне бути твердим, упевненим у собі, послідовним у діях. Воно повинне вміти надихати й захоплювати своїм прикладом; між ним і його оточенням не повинно бути різких протиріч, інакше всі набутки будуть відкинуті й змаловажені. Станеться те, від чого застерігав Христос у Нагірній Проповіді: сіль втратить свій смак – і в суспільстві запанують профани й невігласи... Стоїмо над безоднею. Треба вистояти». («Думки нарозхрист». 1. Ех еrемо — «З самотини». Стор.22).




  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Дивитись коментарі (5)

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG