Доступність посилання

ТОП новини
05 червня 2020, Київ 02:22

Отруйне жало «язика» української мови


Надія Степула

Київ – «День рідної мови» став інформаційним приводом для обговорення проблем мов різних меншин в Україні. Приємно, що з’являються словнички мови кримчаків чи урумів, виходить у світ буквар ромів, караїми тішаться новими розшифрованими надписами на старих каменях… Гірко, що досі, як виявляється, «зазнає утисків» в Україні російська мова – на тлі успішного розвитку мов інших меншин це більш ніж дивно; що замало ще російськомовних шкіл (бо – не всі?), замало прав у «вєлікого і могучєго язика» (бо ще не став «другою державною»?) Тим часом Україну охопила нова повзуча русифікація – страшніша від тієї, що була безжальним примусовим російщенням.

Фраза «Живлення Київводоканалу не відімкають» кілька днів «висіла» на одному з популярних сайтів, поки її не переінакшили на «…не відімкнуть світло». Так і не виправила редакція на «…не вимкнуть»…

Те, що світло «вимикають», двері – «відмикають», а з партії «виключають», як і безліч інших нюансів мовлення, залишається відомим хіба для мовознавців. Їх не так багато, щоб зупинити могутній потік неправильно вжитих слів у пресі, на радіо, в телепередачах чи й у книгах.

Із чиєїсь легкої руки (легкого язика) полетіло від міста до села й прижилося слово «прем’єрка» замість «прем’єр-міністр». Невдовзі слід очікувати з’яви «міністерка», «водійка», «стоматоложка», «депутатка»?..

А тим часом інерція довіри до диктора чи тексту на екрані, в газеті сприяє тому, що мовленнєві помилки та огріхи стають нормою. І вже не ріже слух глядача телесеріалу перекладене з російської «Єво грохнули» – себто, вбили, як «Його гепнули», – себто – ?.. Бо форми «гепнули» в українській мові не існує. А «він гепнувся» означає дещо інше, ніж «його вбили».

Або «бєлєни об’єлся» перекладено як «грибів наївся». Хоча в українській мові є відповідне: «блекоти об’ївся». Цікаво, що при цьому репліки тих, хто говорить англійською, французькою чи якоюсь іншою іноземною мовою – звучать у перекладі.

Таких прикладів можна навести мільйон і трішки. І всі вони засвідчують просту й страшну правду: сучасна українська мова потребує негайного захисту. Від чого чи від кого?

Передусім від явного і навіть спеціального її калічення. Від «шоу» вєрок сердючок на українському телебаченні, де пропонується (і водночас пропагується) без перебільшення страшний покруч українського слова.

Від «унікальної» офіційної вимоги: 50% мовлення повинно вестися власне державною мовою. Ці відсотки відіграють протилежну роль від тієї, яку б мали відігравати. Бо, по-перше, хто їх там вираховував? А, по-друге, ніхто вже й не кліпне від здивування, що більшість передач, програм, концертів ведуться в простий спосіб: один ведучий говорить по-українськи, інший – по-російськи. Або в передачі з’являється «гість», і відбувається двомовний діалог – як, наприклад, в адресованій українським господиням «Картатій потаті» (йдеться про страви, кулінарні рецепти тощо). Такі «діалоги» зайвий раз нагадують про торжество білінгвізму як доконаного факту.

До слова, ця передача віддалено нагадує іншу – авторську програму Юлії Висоцької на російському телебаченні, набагато, правда, цікавішу – на ту ж «кулінарну» тему. Але гості Юлії Висоцької іноземною мовою не розмовляють…

Є на українському телебаченні і «клон» теж відомої програми першого російського каналу «Модний приговор» із ведучим – відомим дизайнером В’ячеславом Зайцевим. В український варіант – «Модний вирок» – ведучим запрошено знаного російського артиста Бориса Моісеєва, який і веде цю програму рідною для нього – російською мовою. Учасники ж говорять і російською, і українською.

У жодній країні світу подібного нема. Навіть там, де офіційно впроваджено дві чи більше мов, існують відповідно різні канали – франкомовний, німецькомовний, англомовний тощо.

«Доборолись до самого краю…»

Російщення української мови – справа давня, з глибоким історичним корінням. І, як виглядає, це закорінення настільки міцне, що і пронизує теперішній час, і загрожує часові майбутньому.

Згідно з останніми дослідженнями, зокрема тими, які провело Українське демократичне коло на замовлення Інституту політики, «лише 15% українців зазначили, що мовне питання потребує негайного розв’язання», «80% українців не вважають актуальним вирішення мовного питання».

Українською мовою в Україні розмовляють лише 20% населення – «Переважна більшість населення вибирає російську мову – в Україні це 83%», – цитують соціологи (О. Кравець та інші) дані Інституту Ґеллапа (Gallup, Inc) за серпень минулого року. (Група дослідників-соціологів цього американського інституту вивчала вживання російської мови в країнах колишнього СРСР).

Майже три роки тому вперше в Україні було проведено незвичайне дослідження щодо вживання і статусу російської мови в Україні – за допомогою SMS-голосувань. Тривало воно з січня по березень 2006 року, проводилось Партією регіонів, проголосували 314 тисяч 629 учасників. Із них, згідно з інформацією організаторів, 81,55% виступають за надання російській мові в Україні статусу другої державної, 18,45% проголосували проти.

Подібними цифрами починають оперувати (маніпулювати) політики, як правило, напередодні чергових виборів. Але без підґрунтя в суспільних настроях потреби в таких маніпуляціях не було б.

Фактом залишається те, що іще на зорі незалежності країни українськомовних у дослідженнях було 80%. У чому причина такої разючої переміни?

Пояснити її інерцією колишньої примусової русифікації не виходить, бо наслідки тієї русифікації мали б уже стати історією, вивченим і засвоєним уроком.

Як зазначив у Зверненні до Дня рідної мови Президент Віктор Ющенко, «Завданням нинішнього покоління українців є остаточне подолання рудиментів колоніального минулого у мовній свідомості і практиці. Державна мова повинна посісти належне місце в усіх сферах суспільного життя на всій території країни».

Але… Колишнє підімперське минуле міцно тримає Україну за поли її самостійності, намагаючись не відпустити.

Мало хто помітив, можливо, бо досліджень на цю тему поки що не існує, що в перші роки незалежності країни українська мова стала популярною, війнуло якоюсь нібито стихійною, але доброю українізацією. Причому йшла вона не «зверху», а зсередини суспільства, була помітною у з’яві нових українських часописів, книг, елітних українськомовних шкіл і гімназій, у тому процесі, який дістав назву чергового «відродження».

А згодом усе це так само непомітно згасло. Слово «відродження» набуло мало що не негативного забарвлення. Елітні гімназії перейшли на російську мову викладання. Газети й часописи стали двомовними, а тоді вже й одномовними, себто, російськомовними. Начебто не було українськомовних фахівців для гімназій чи інститутів, ніби й не було українськомовних читачів.

Комп’ютеризація країни теж виявилася можливою тільки завдяки російській мові, російськомовним програмам і перекладам програм. Питання при цьому множилися – чому? Чому? Чому?.. Чому державні чиновники поспіль користуються іноземною, а не державною мовою? Чому документація скрізь і всюди ведеться двома мовами, хоч офіційної двомовності в країні не введено?

В Україні де-факто вже функціонують дві мови, тому боротися за другу державну тим, хто хоче бачити такою російську, не потрібно. Вона вже утвердила свої позиції – у Верховній Раді, в міністерствах і відомствах, на вулиці й на базарі. У тому великому загалі, який досі чомусь зветься «українським народом». А точніше – «населенням України».

Чи можливо уявити, що в Державній Думі Росії депутати виступають українською мовою? Або в парламенті Італії – російською? Чому ж так просто живе іноземна мова в стінах українського парламенту? Чому так легко вона звучить із радіохвиль, екранів телебачення, на сценах та на майданах?

Подібні питання – вже риторичні. Потреба українізації в Україні – нагальна. І всі «аргументи» на користь того, що «так історично склалося», «російською розмовляє більшість населення» тощо – аргументи від лукавого.

Стаття 10 Конституції України – ось головний аргумент. Але ця стаття порушується, як багато інших законів.

Маховик новітньої русифікації робить свою справу. І «солов’їна, калинова» мова демонструє роздвоєне жало білінгвізму (його українсько-російський різновид) – отруйне жало «язика», якогось дивовижного покручу.

Найстрашніше в цьому те, що покоління тих, хто справді володів українською мовою, відходить у туманні долини вічності. Натомість підростають ті, кого вже нема кому вчити цієї мови. Ті, чиї батьки впевнили своїх діток ще з пелюшок, що «какая разніца, какім язиком гаваріть? Лишь би колбаса била».

Альтернатива – не бути «хохлами»

Чи існує альтернатива новітньому російщенню в Україні? Існує. Для того, щоб рідна мова не була в державі падчіркою, потрібне тільки одне: щоб держава була для неї матінкою, а не мачухою.

Це – образно. А конкретно – державна політика в галузі української мови потребує негайного коригування. В бік визнання і дотримання Основного Закону. Решта випливе з цієї простої умови.

Ніхто не заперечує проти того, щоб російська чи будь-яка інша меншина в Україні мала свої школи, свої газети, свої концерти і так далі. Практика прогресивних країн показує, що відповідні заклади можуть прекрасно працювати – фінансовані не з державних бюджетів країн, в якій існують, а за допомогою добровільних пожертв зацікавлених осіб. Але уявити собі, що та чи інша меншина Франції або Німеччини вимагає провадити навчання в школах поспіль їхньою рідною, а не французькою чи німецькою мовами – неможливо.

Не останню роль у подоланні «повзучого російщення» відведено й самим носіям української мови.

Якось довелося довго їхати на таксі – падав густий сніг, автомобілі ледве сунули. В машині безугаву деренчала рація – «Седьмой, ви скоро освободітєсь?» Таксист відповідав, що не знає – «Стоім в пробкє, Лєночка». Потім обізвався до мене: «Ось ви говорите українською. Я вдома теж розмовляю українською, з жінкою і дітьми. А на роботі – самі чуєте… Та мене б диспетчер і не зрозуміла…»

Потім він пригадав, як малим хлопчиком їхав з мамою в трамваї, де всі говорили по-українськи. Як у його затишному київському дворі старенькі пенсіонери грали в доміно вечорами – і теж говорили по-українськи. Як у крамницях та на вулицях усі написи були українськими, а на вулиці продавали морозиво, а не «мороженоє» – була чергова «відлига».

Водій не знав, чому раптом усе перемінилося, але висунув цікаву «теорію»: мовляв, кріпацтво було, пани, царизм… «І взагалі генетично ми – хохли», – сказав майже гордо.

Чи можна переконати мільйони, хто думає так само, як той водій, що добровільне рабство – гірше від справжнього поневолення? Що витравити з себе «хохла» можна лише власними зусиллями? Щоб мову не відбирали, як хліб, у бідних до краю – бо обділених Словом – українців?

(Київ – Прага)

Дивитись коментарі (13)

ІНШЕ З МЕРЕЖІ

Загрузка...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG